Епістолярну спадщину тополь
і белетристику розгулу – літа
гортає хвища, наче інтерпол,
тайнописи зеленої еліти.
Її досьє, розкиданий архів
сніги покриють і затопчуть люди,
хоч перші спроби їх весняних слів
возносили, як піднебесне чудо.
Останні титри осені вгорі
трасуючі листки прошиють в тишу…
Іще один Везувій відгорів,
ескіз безцінний Брюллова спаливши…
Степан Лисий

Цей вірш недавно опублікувала на своїй сторінці у Фейсбуці донька поета Зоряна Замкова до роковин смерті Степана Лисого (4 червня 1940 р. – 4 листопада 2020 р.). «Епістолярна спадщина тополь» одразу ж нагадала мені, що в нашому обласному літературному музеї таки справді зберігається якась частка листування тернопільського письменника зі своїм колегою із Хмельницького Миколою Мачківським (10 січня 1942 р. – 22 листопада 2020 р.). Вразило й те, що у засвіти обидва поети відійшли одного року й одного місяця – листопада, коли «останні титри осені вгорі трасуючі листки прошиють в тишу…»
Епістолярій Степана Лисого до Миколи Мачківського включає в себе новорічні та різдвяні вітання і кілька листів. Здавалося б, зовсім небагато. Проте з цього листування відчувається повага й довіра між двома письменниками, прагнення поділитися своїми радощами й турботами, стримана чоловіча приязнь.
Вітальні листівки датуються від 2007 до 2016 року з пропуском кількох років. У них Степан Лисий досить красномовно вітав колегу від себе, від імені дружини Галини і дочки Зоряни.
Листи, зрозуміло, містили в собі певну інформацію про життя-буття, творчі справи, враження й погляди на певні речі та справи, особливо ж літературні, видавничі. Написані в різні роки, мабуть, у проміжках між якимись зустрічами, обмінами книгами. Нині, коли обидва літературні приятелі спілкуються у просторах Вічності, мабуть, варто оприлюднити їхній епістолярій бодай з одного боку – від Степана Лисого до Миколи Мачківського. В пам’ять про обох.

Василь ГОРБАТЮК,
письменник, директор Хмельницького обласного літературного музею

Лист 1
Добрий день, Миколо Антоновичу!
Вітаю із добіркою в «Літературці»!
Недавно довелося побувати (а це для мене рідкість) в обласній Спілці письменників України. Листав «ЛУ», бо передплатив лише з 2-го кварталу. Кілька разів перечитав «Досвітню годину». Навіть деякі рядки переписав. Солідна публікація! Без натяжки. Різнобічна, на всі смаки.
Смакував поетичними блискітками, мені дуже близькими. Особливо отими – «Явилась вись, Як ажурне графіті. / Який віртуоз її синню засклив?», «такі розкішні, сповна віртуальні вибавлюють глорії тінь туману», «Як дзвонища, тут голосисті дворища, а небеса здебільшого тісненькі».
Такі розкішні метафори, рими, співзвучні слова з різним значенням, які підсилюють мелодію вірша: «горлице з горем неньки», «знать, до знатності свербіж», «ген-ген подаленів мій ген».
І ще подивувало. Бувають дивні співпадіння. Приміром, у мене з Є. Зозуляком короткий вірш про те, що у 12-ій ми єдине ціле, а вранці о 6-ій такі далекі.
Щось подібне і про провінцію, глибинку. У добірці, новій, де понад тридцять віршів – «Світанки вишень і калини» (щось близьке до «Досвітніх вогнів», чи не так?) (Мабуть, автор хотів сказати про «Досвітню годину» – добірку Миколи Мачківського – В. Г. ) є і кілька про провінцію.
Так що наші праглибинні корені паралельно надихають нас, нагороджуючи свіжими образами і словами. Спасибі їй і ноосфері-поетосфері!
Вітаю з Вербною неділею з мого рідного Вербівця Лановецького району, а ще із Великоднем! Світлих свят тобі, сусіде, усій родині і таких же світлих та величних рядків у творчості!
Твій Степан з Галиною і Зоряною, недавньо прийнятим членом Спілки письменників України.
м. Тернопіль.
29. 03. 2007 р.

Лист 2
Дорогий Миколо, сусіде мій, написане якого я все частіше згадую!
З привітом до тебе і здоровканням (як у нас кажуть – про побажання здоров’я і щастя) за довгий час мовчання… Справа в тому, що писав про свого родича – скрипаля Альберта Лисого. Той 30 літ очолював скрипкову академію в Швейцарії, помер недавно. Вийшли книги про нього
(І. Менухіна «Странствия»), про учнів академії, лабораторію гри на скрипці. Усе я вибрав в окремий розділ. Крім цього, ще трьох скрипалів родини Лисих (Оскара) віднайшов у Мюнхені. Дружина Оскара Лисого відома у світі і Німеччині віртуоз, викладач академії, дочка теж викладач у Ганновері. Син Альберта віолончеліст в США, буває у світовій академії, в Аргентині завоював премію.
Усе це вилилося у розділ книги «І співають у світі скрипки». А книгу назвав «Розвіяні над океанами». Прах Альберта за заповітом розвіяли над Атлантикою.
А мої поетичні осягнення розвіялись над
радіоефірним океаном мікрофонних новин, журналістськими муками і муками прав Гефеста, який мав прикувати до скали сміливців-поетів, що порушували спокій богів Олімпу «Прометеєвим вогнем у слові». «Від влад – нерозуміння заслужив. І другі зникли. Тільки до останку сонцепоклонник сонях-ексклюзив тягнувсь з шухляди в мамині світанки. А то не сонях був – душа моя, прикована до сонця, не словами – іскринами із Божого дня злітала в небо з-під прача у мами».
Про все це у моїй новій книзі, практично про родовід Лисих, виколисаних ланами і Ланівцями.
Підготував рукопис, а ціни полізли вгору за друк. Застопорилась справа.
Підготував і +50 віршів у добірку «П’ятий універсал».
Усе це планував до 75-річчя пустити у світ, але мрії мріями. Що буде з того, важко передбачити. Хотів би один з рукописів щоб хтось поглянув пильним оком. Підказав. Збоку завжди краще видно слабкі сторони і рядки.
Щодо здоров’я, то крекчу, ходжу в парк, пишу, не лізу в телевізор, бо можна одуріти від світових зрушень. Я навіть прогноз зробив і назвав «2018 р». Коли буде велике, на мій погляд, оновлення у світі.
Хотілося б дожити до цього часу. Чого і тобі, друже, щиро зичу.
В здоров’ї, доброму настрої зустріти свята і літо-літечко. Гарних поезій і прози. Від Зоряни і мене, дружини Галини тернопільські побажання.
17. 03. 2014 р.