«Мене звати Вова», — представляється Глоді Кіналенделе з Африки. Це викликає в присутніх усмішку, думають, що іноземець просто так себе називає для легшого запам’ятовування. «Вова зі Львова?» — жартома хтось перепитує. «Вова з Конгова», — обіграє. А виявляється, у Глоді справді друге ім’я Вова. Родом він із Демократичної Республіки Конго. В Україні іноземець живе десять років, добре розмовляє українською, є учасником тернопільського гурту «Perfect boys band». Вивчав комп’ютерні технології в Тернопільському національному технічному університеті ім. І. Пулюя. Після закінчення вузу одружився з українкою, має синочка Михайлика. Дуже любить музику, тож його знають у творчих колах. Часто виступає із гуртом на різних заходах, грає в одній з мереж закладів харчування у Тернополі. Африканець радо погодився розповісти про себе читачам «НОВОЇ…».

— Глоді, невже в Африці вживають ім’я Вова?
— Так, як би це не дивувало (усміхається, — авт.). Ім’я «Вова» у нас означає «той, хто багато говорить». Співзвучне з українським іменем Володимир. Мою бабусю звати Вова, тому мені при хрещенні дали таке друге ім’я. Мій тато — Ютумба Кзав’є, але по батькові в нас не вписують у документи.
— Чому ви приїхали навчатися саме в Україну?
— Хотів здобути освіту в Лондоні, подав документи до університету, оплатив навчання, але мені не відкрили візу. Почув від друзів про Україну, тож у 2011-ому приїхав до Тернополя. Завершив навчання в технічному університеті в 2016-ому. Мої ровесники-іноземці або вже повернулися на Батьківщину, або виїхали в Європу. Я теж хотів податися до Англії, проте чотири рази мені відмовляли з візою (сміється, — авт.). Мабуть, моя доля в Україні. Одружився з українкою, маю сина Михайлика. Проте після восьми років ми з дружиною розлучилися. У нас різні характери. Любов не має очей. Вважаю, що не важливо, якої національності дружина, головне, щоб знаходити спільну мову, щоб разом було цікаво, щоб поважали одне одного.
— Ви цілковито присвячуєте себе музиці, всюди — з гітарою…
— В Україні важко знайти оплачувану роботу. Був непростий період, коли я думав повертатися додому, бо все-таки там мої рідні. Але хотів бути поруч із дружиною і дитиною, тому намагався тут влаштувати життя. Трохи працював у «Viknar’off», проте то не моє. Дякувати Богові, знайшов творчих друзів і можу з ними займатися тим, що мені цікаве. На музиці не заробляю хтозна-які гроші, але нема чого жалкувати. Мені надзвичайно комфортно з гуртом «Perfect boys band». Водночас приятелюю з власником мережі закладів «Автопорт», тож іноді граю там по вечорах. Любов до музики мені прищепив батько, він — самоучка, чудово володіє гітарою. У нас творча родина. Брат грає на гітарі, сестра — на фортепіано, інша сестра гарно співає. Бог дав нам таланти. Приємно, що я можу реалізувати себе в цьому напрямку. На початках у Тернополі я грав у церкві африканської спільноти, а потім познайомився на студії звукозапису з місцевими музикантами.

— Розкажіть про свою родину в Африці…
— Мої батьки живуть у місті Кіншаса — столиці Демократичної Республіки Конго. У нас велика родина. Батьки народили і виховали семеро дітей. Найстарший брат, Гатсон, навчався у Франції на медика, другий за порядком — я, потім сестра Пресіль, брат Натан живе у Канаді, сестра Жеміма навчається на фінансиста у Львові, наймолодші сестри — Деяж і Фаї. Батьки мають власний торговий комплекс. Мама їздить по товар до Китаю, Туреччини. Тато викладає політологію в університеті. Африканські родини, які відправляють дітей навчатися за кордон, як правило, не бідні. Мої батьки зуміли дати мені та моїм братам і сестрам освіту.

— Так розумію, що у вас тепер більше друзів українців, ніж африканців. Одне фото із товаришем з музичного гурту в соцмережі ви підписали «братани». Як формувався ваш колектив «Perfect boys band»?
— Наш гурт — це родина! Гуртує нас довкола себе нас талановитий вокаліст Олег Коновальчук. У нас давно була ідея створити свій колектив. Зібралися класні хлопці — Олег, Петя, Вова, Гриша… Уже третій рік ми разом! Маємо також чудову вокалістку Віку. Якщо виступаємо з нею, то називаємо себе «Perfect band» (усміхається, — авт.). Граємо на концертах, запрошують нас на весілля. Об’їздили всю Україну! Наразі виконуємо кавери на хіти відомих співаків, але дуже хочемо писати авторські пісні. Людям подобається наше виконання! Де б я не був, усі сприймають мене бомбезно. «Вова!» — вітають. Щасливий, що можу дарувати радість. Маю багато щирих і добрих друзів-українців. У Тернополі є африканські студенти, але вони молодші від мене, тож наші шляхи рідко перетинаються. За ці роки вже добре розумію українські реалії, відчуваю себе частинкою українського суспільства.
— Чи буває, що відвідувачі закладів цікавляться, звідки ви?
— Звісно, що я вирізняюсь в колективі (усміхається, — авт.). Якось ми виступали в «Панській садибі», то я познайомився з Олегом із поліції. Приємно, що я його знаю, а він — мене. Не дай Боже, щось трапиться, можу сміливо до нього звернутися за порадою. Расизму не відчуваю. Ніколи не загострюю уваги на таких жартах. Зосереджуюсь на позитиві.
— Скільки часу вам знадобилося, щоб вивчити українську мову?
— Моя рідна мова — французька. Українська для мене була дуже складною. Ніяк не повертався язик вимовити тверде «р» (сміється, — авт.). А вивчити відмінювання слів та часи для мене взагалі було надскладним. Іноді вже опускались руки… Проте за чотири роки заговорив українською! Дуже допомогло мені спілкування з українцями. Тепер уже вільно пишу українською, читаю книги і газети українською. Думаю українською!
— Ви змінилися за цих десять років в Україні?
— Так, у мене вже український менталітет. Для африканців характерно не звертати увагу, якщо хтось починає конфлікт. Серед африканців загалом мало запальних людей. Українці, на мій погляд, більш емоційні, доводять свою правоту. Я теж уже стаю таким рішучим. Не можу мовчати, щоб не сіли на голову (сміється, — авт.). «Чувак, мені це не подобається», — кажу. З Африки я приїхав юнаком, тепер мені 30 років. Свідомо формувався в Тернополі, тож у мені є частинка українського характеру. За цих десять років я тільки раз мав можливість провідати рідних в Африці. Батьки до мене не прилітали, спілкуємось онлайн. У Тернополі маю друзів, які підтримували мене духовно в складні періоди. Не відчуваю, що я чужий. Більше того, я тут щасливий! Ми, люди, не знаємо, що буде завтра. Тільки Бог це знає, тому довіряю Йому свої справи і своє життя. «Все буде добре», — повторюю.