Лицьова, виворітня, лицьова, виворітня – миготять спиці, тягнеться нитка, петля за петлею — 87-річна Михайлина Ленчишин із села Слобідка, що на Теребовлянщині, в’яже теплі шкарпетки бійцям на фронт. Зір – навіть на дев’ятому десятку – не підводить, хоча, зізнається бабця Михайлина, в’язати може вже навіть із заплющеними очима – звикла за багато років. Руки – ті іноді втомлюються, болять – дається взнаки багаторічна важка сільська робота. «Але руки поболять і за трошки відходять, а солдатам там, в окопах, набагато важче, – каже жінка. – Наші люди фронту помагають, хто як може, і я теж роблю те, що годна. Показували хлопців, що вони мерзнуть, і мені прийшла така думка: в’язати. Вдома було трохи ниток, і я почала це робити. В’яжу лише шкарпетки, бо більше не знаю, в чому їм зручно ходити, а так най ноги солдатам нашим гріють. Я їх грію, а мене – Бог…».
– Мама в’яже шкарпетки на фронт ще з початку війни, – розповідає син пані Михайлини Йосип Ленчишин. – Вона родом із сусіднього села Долина, але все своє життя прожила тут, у Слобідці. Малою ще застала війну й німецьку окупацію… Працювала на фермі дояркою, потім у ланці на буряках – увесь час у важкій сільській роботі. Тата не стало ще майже тридцять років тому, і вона фактично сама нас, трьох синів, виростила, на ноги поставила. Старший брат Ярослав живе на Одещині, він – художник, різьбяр, іконописець, свого часу працював у художній майстерні в Теребовлі, середульший Михайло – будівельник, живе на Зборівщині, а я залишився тут, біля мами. Творча жилка у нас усіх – я працюю з каменем, а ще огранюю слово – пишу пісні, на весну готую до виходу свою нову збірку.
Мама багато в’язала і раніше – і мені, і братам та невісткам, і онукам та правнукам – має і тих, і тих аж п’ятеро, і людям у нашому селі в’язала дуже багато… Аж якось дивлюся – а вона так багато пар шкарпеток нав’язала… «А то кому стільки, хто ж в них буде ходити?» – питаю її. «А то я на войну, все думаю, як там діти мерзнуть, може, хтось би їм передав», – мама мені на це.
Після ста пар уже й перестали рахувати, скільки вона шкарпеток сплела. Пані Наталя Михно – директорка Княжої Теребовлянської Книгозбірні, допомагає нам, привозить нитки – пряжа нині не з дешевих, а готові шкарпетки передає волонтерам, які везуть їх на Схід нашим військовим. Передавали на Миколая теплі подарунки солдатам, тепер готуємо нову партію. Люди вже трохи знають, що мама плете для фронту – особливо після того, як вона отримала кілька подяк від волонтерів, нам передали листа із подякою за небайдуже серце від ГО Спілки бійців та волонтерів АТО «Сила України», то через бібліотеку і Наталю Володимирівну передають нам теплі в’язані речі, які вона розпускає, перетворює їх на клубочки ниток, з яких згодом і плете. Слухає радіо, дивиться по телевізору новини з фронту, переживає, уболіває… Коли до нас уперше приїжджали журналісти знімати сюжет про неї, аж знітилася – не вважає, що робить щось надзвичайне, тому й не дуже охоче з журналістами спілкується. Каже: «Та нащо мене до телєвізії брати, я зв’язала і передала, хай хлопці собі ходять. Скільки зможу – стільки буду в’язати…»