Говорив раніше і повторю ще раз: не вважаю її настільки суттєвою, щоб вона аж ставала причиною розбрату в суспільстві. Однак забувати про неї людині, народженій на цій землі, не варто…

Кинувши погляд на турнірну таблицю УПЛ, констатував, що  половина тренерів з 12 її команд — україномовні. Від Володимира Шарана (“Олександрія”), Руслана Костишина (“Колос”) і Володимира Мазяра (“Львів”) на пресконференціях та під час післяматчевих інтерв’ю  чув лише українську; досить часто розмовляє  нею на таких же заходах Олександр Рябоконь (“Десна”). Нещодавно з приємністю почув  українську від новопризначеного коуча “Карпат”, уродженця Донецька Романа Санжара — нехай ще  недосконалу, з русизмами, але зовсім не в стилі “Микіли Азірова”. Колись почув інтерв’ю українською і від наставника “Ворскли” Віталія Косовського, хоча надалі він чомусь відмовився від цієї практики — хочеться сподіватися, тимчасово. Отже — шість. Не скажу, що стрибаю від захвату з цього приводу, та все ж приємно. Тренерська когорта УПЛ стала наполовину україномовною. Років 10-15 тому україномовна “колонія” у тодішній  Вищій лізі з 16 команд обмежувалася Мироном Маркевичем, Сергієм Ковальцем; періодично — В’ячеславом Грозним  і Віталієм Кварцяним, який, до того ж, полюбляв густо приправляти рідну мову смаковитою нецензурщиною…

Ну, а як щодо решти нинішніх тренерів? Думається, почути українську від наставника “Шахтаря” Луїша Каштру — більш реальна перспектива, ніж очікувати, що заговорять по-українськи носії типових українських прізвищ Олексій Михайличенко (“Динамо”), Дмитро Михайленко (“Дніпро-1”) та Віктор Скрипник (“Зоря”). Для останнього, який тривалий час прожив у Німеччині (у нього вже відчуваються у мові деякі німецькі нюанси), можна, мабуть, зробити певну знижку. І коли вже мова зайшла про “Зорю”, варто згадати  відмінність у поведінці представників двох поколінь одного відомого в Україні сімейства, яка нещодавно трохи неприємно вразила око. Під час матчу “Зоря” — “Маріуполь” у Запоріжжі колишній тренер команди з Луганська Юрій Вернидуб, який неодноразово висловлював свою патріотичну позицію й іноді демонстрував, що не забув рідну мову (прізвище ж яке!), під час виконання державного гімну стояв з рукою, притиснутою до серця. А його дружина поряд співала з усіма. І в той же час їхній син Віталій Вернидуб не повернувся в бік прапора, як це зробили всі українські гравці команди, і навіть не розкривав рота, імітуючи спів. Більше того — не встигли ще пролунати останні акорди, як він почав… робити щось на зразок вправ для розминки. Така ось прірва між поколіннями, про яку часто доводиться чути від психологів…

Одразу ж спробую пригасити вишиванково-патріотичний запал і зазначу, що сама по собі рідна мова вкупі зі співом гімну не дають гарантії  зростання майстерності й, відповідно, досягнення успіхів на зеленому прямокутнику поля — тут на авансцену виходять інші, суто футбольні чинники.  Але… але коли нині половина тренерів УПЛ говорить українською мовою, — стає якось тепліше на душі. Вона таки справді рідна…