Він – відомий спортивний тренер, котрий у важкі для країни часи, не задумуючись, пішов її боронити. За його плечима – місяці запеклих боїв на Донбасі, зі своїми бійцями він тримав оборону в селищі Піски біля Донецького аеропорту. А на мирній території йому доводиться воювати за свідомість українців. Сьогодні він, об’єднавши довкола себе таких же патріотів, активно відстоює свою життєву позицію, ставши співзасновником громадської ініціативи «Захисти Україну». В інтерв’ю Валерій Чоботар відверто розповідає про те, що найбільше тривожить його на даний час, про загрози, що нависли над усіма нами.

– Валерію, усе Ваше життя – це боротьба…

– Насправді я весь час борюся. Коли був в організації «Тризуб» ім. Ст. Бандери, працював тренером із фріфайту, організовував вишкільні табори і був задіяний у багатьох інших проєктах. Це – шлях воїна, і я не міг не піти на війну, бо на тих же тренуваннях розповідав підопічним про самураїв, козаків, про те, що чоловік має бути чесним, справедливим і відстоювати Батьківщину. І ця війна поставила жорстку лінію: ти – справжній або не справжній.

– Бійці, які пройшли пекло Донбасу, небагатослівні… Якою була війна для Вас?

– Мені не соромно за мою війну! Після похорону нашого побратима, бійця із фріфайту Ореста Квача, з такими ж однодумцями поїхав на Схід. Мою місію на війні важко описати. Я був добровольцем, керував підрозділом, який сам сформував із людей, котрі віддалено знали, що таке війна, однак були свідомі того, що мають захищати рідну землю. Із серпня 2014 року з підрозділом безпосередньо воював у Пісках, наші окопи були за 3 км від терміналу. До нового року рота в складі 80 бійців тримала позиції біля аеропорту перед Донецьком. Згодом мене відправили формувати ще один батальйон. Там був заступником командира 5-го батальйону Добровольчої української армії. На війні було всяке, насправді бачив не піар, не «понти», а ризиковані вчинки людей, які рятували на той час країну. Мені з ними набагато безпечніше й комфортніше в розумінні боротьби за Україну, ніж з популістичними організаціями, які посилають своїх членів на кілька тижнів на фронт, щоби сфотографуватися з автоматом, потім «вибивають» УБД (учасник бойових дій – авт.) і заявляють, що вони – єдині, хто правильно воює. Насправді це міф! Хтось може сказати, що Чоботар герой, я ж кажу, що це не героїзм, а мій обов’язок як громадянина їхати на Схід, щоби всі ці проросійські елементи зі зброєю не прийшли на рідну Тернопільщину.

– Мабуть, непросто Вам було прийняти рішення балотуватися до парламенту?

– Я маю певні навики і можу організувати людей, перетворити їх у команду, яка може бути ефективною. Можливо, моя команда буде не на рівні «Тойоти» чи іншого корпоративного бізнесу, але на рівні якогось мікросередовища, ефективного в конкретно визначеному напрямку, можу про це ствердно говорити. По суті сьогоднішні події – це та ж війна, але інша. У 2014-ому сів у машину і поїхав на Схід, бо не знав, що буде завтра. Нині ж бачу, що весь цей табун «чуваків» і «чувіх», який зірвався з ланцюга й переконав людей, що «все буде добре і весело», робить таке, що я відчуваю небезпеку для себе і своїх дітей. Я бачив, як живуть люди в окупованих містах і селах, без даху над головою, коли діти бігають, а періодично свистять кулі і невідомо, куди вони впадуть. Це дуже страшно, а ми можемо самі собі це створити, коли дозволимо ворогам рухатися далі. Можливо, маючи цей страх, я дмухаю на холодне, бо боюся втратити щось більше — втратити нашу державність. А я не готовий до іміграції!

– Іти на вибори від «Європейської Солідарності» — це Ваш усвідомлений вибір?

– Люди з команди «Солідарності» дуже багато зробили для збереження України, і це треба визнати. За ці п’ять років ми стали більше українцями, ніж за всі попередні від часу незалежності. Я не скажу, що це заслуга одного Петра Порошенка чи партії, це заслуга всіх українців, хто до цього приклався. Якщо ж говорити про наш край, то можна Степана Барну критикувати, але з голів облдержадміністрації, які в нас були, він один з найчесніших, його командою зроблено чимало корисних речей, які теж не можна не бачити. Не знаю, чи буде колись на Тернопільщині ще така нормальна влада! Сьогодні, коли всі відвертаються від них, народ не хоче оцінити те добре, що ними зроблено, а ці здобутки треба певною мірою захищати. Бо говорити, що все було погано і нам потрібно повернутися назад, вважаю неправильно, я не готовий повертатися назад. Тому для мене було б незрозуміло втекти у такій ситуації.

– У житті Ви – націоналіст, хоча Ваша політсила більш центристська…

– Я скептично ставлюся до того, що націоналіст – це назва. Націоналіст – це ідея і чин! Тому якщо політично партія називається націоналістично, тоді о’кей, це юридично нормально, але я вважаю, що все життя те й роблю, щоби мати право називатися націоналістом. Однак не я себе ним маю називати, мене ним можуть назвати за вчинками. А щодо «Європейської Солідарності», то я бачу позитивні зміни в партії. Її намагаються реорганізувати і перебудувати в ідеологічному контексті по суті в Республіканську партію. І якщо так і далі триватиме, то це мені близьке і воно мені буде цікаво.

– Відчуття справедливості і відповідальності передалося Вам від батьків?

– Думаю, що так. У мене не було старших братів (має молодшого брата – авт.), тому в селі, де народився, відстоювати себе доводилося самому. Навіть із найскладніших ситуацій маю вийти сам, бо якщо цього не зроблю – це вже не моє. Це закладено на рівні якоїсь програми і, напевно, моя місія в цьому житті — допомагати іншим.