Нашого земляка Василя Гоцка, засновника, вокаліста та лідера гурту «Холодне Сонце», тернополянам представляти зайве. В історії української рок-музики його гурт, без перебільшення, можна назвати культовим. Змінивши понад десять років тому тернопільську прописку на столичну, талановитий музикант встиг спробувати сили і в амплуа моделі та актора, попрацювати звукорежисером диктором (власне, з дикторством він нерозлучний і донині), при цьому не полишаючи заняття музикою. І новий довгоочікуваний альбом гурту «Чорне вино», який побачив світ торік — найкраще тому підтвердження. Тож, зустрівши Василя, коли він завітав до рідного міста, «НОВА…» розпитала його про те, чого чекати шанувальникам від «апгрейду» гурту та про новини у житті і творчості.

— Пане Василю, незважаючи на ваш багаторічний столичний «стаж», для нас ви назавжди залишитеся тернополянином… Як часто вдається нині вибратися до рідного міста?

— Відколи став сімейною людиною, почав їздити  до Тернополя значно рідше… А ще років зо п’ять тому щотижня чи максимум щодватижні приїздив сюди.Нині інтервал між візитами до рідного міста — місяць-півтора. Але  Тернопіль назавжди у моєму серці…

— Ваш новий альбом «Чорне вино», на який усі чекали 10 років, — і справді  немов добре вистояне вино…

— Музичний матеріал для альбому був готовий значно раніше, у тому ж, що «Чорне вино» «настоювалося» цілих десять років, відіграли свою роль багато чинників: і особисті — мої проблеми зі здоров’ям,  і те, що я до останнього не міг змиритися з тим, що із музикантами гурту, котрі залишилися в Тернополі,  неможливо працювати на відстані… Тому нині гурт «Холодне Сонце» працює у новому складі: якщо з тернопільськими музикантами у кращі часи найчастіше ми зустрічалися раз на два тижні, то з новою командою у Києві збираємося куди частіше. Зрештою, нам потрібно надолужити програму  попередніх трьох альбомів і це доволі непросто, адже це об’ємна робота… Наразі ми потихеньку відновлюємо концертну діяльність, далі у планах — зйомки кліпу на пісню «Чорне вино», а уже після цього плануємо презентацію в Києві і, можливо, у Тернополі. Проте, враховуючи досвід із виходом третього альбому, який затягнувся на тривалий час, я волію менше обіцяти та більше зробити, аніж навпаки. (Сміється, — авт.) Бо ж  матеріалу нині насправді є ще й на четвертий альбом, але не забігатиму наперед…

— Якщо прислухатись, у треках нового альбому гурту можна почути стукіт серця з дзвінким призвуком: ним є клацання механічного аортального клапана, яким врятували ваше життя кардіохірурги…  Два роки тому, коли стало відомо, щови потребуєте складного оперативного втручання, тернополяни хвилювалися і вболівали за вас…

— Приємно було відчувати турботу, мене це дуже надихало та підтримувало. Проте  проблеми зі  здоров’ям затягнулися на рік-півтора: після операції у мене пропав голос… Враховуючи те, що мій голос — це моя робота (мова не лише про спів, а й про дикторство),  я опинився у незрозумілому та підвішеному стані, коли не знав, чи узагалі зможу займатися музикою і працювати у майбутньому. Але, слава Богу, все минуло…Тому звук механічного аортального клапана в композиціях з нового альбому — це, з одного боку, закладений секрет на кшталт «пасхального яйця» і водночас нагадування про життєвий етап, який не минув безслідно.

— Тривалий час ви були завидним холостяком, нині ж — сімейна людина, молодий тато…

— Дружина Наталя не тернополянка, хоча тривалий час мешкала в Тернополі. Навчалася тут на юридичному, була актрисою у драмтеатрі, згодом працювала на місцевому телебаченні. Власне, тут добрий десяток років тому ми вперше  і зустрілися-познайомилися, але доленосна зустріч відбулася таки у Києві… Нашій донечці Діані-Марії нині дев’ять місяців. Як і всі дітки, вона страшенно любить увагу та компанію дорослих, а ще — татову музику. Коли малеча капризує, для мене це знак, що час поспівати-порепетирувати… (Сміється, — авт.)

— Якщо Андрія Середу,  фронтмена гурту «Кому Вниз», жартома називають «золотим» рекламним голосом України, то Василь Гоцко — «срібний»?..

— Ну, не будемо говорити про характер та якість кольорового металу…  (Сміється, — авт.)  Але загалом уже понад п’ятнадцять років у мене багато саме дикторських проектів. Я веду англомовний спортивний YouTube-канал  SportsMix,  є  бренд-войсом телеканалу «Прямий», озвучував американський мультфільм «Трансформери» і з радістю ще попрацював би у дубляжі…

— Доволі несподіваним фактом вашої біографії є те, що ви співали у церковному хорі… У поєднанні з рок-музикою це не те, щоб оксюморон, але все-таки доволі незвично…

— Я не бачу тут жодного конфлікту чи протистояння — маю на увазі між вірою, християнством та рок-музикою. Зрештою, у музиці навіть існує такий напрямок як християнський металкор. Нині я   продовжую співати у хорі святої Цецилії римо-католицького храму святого Миколая у Києві. Це дуже цікавий і корисний досвід — і в роботі з колективом, і з вокалом — коли ти розумієш, що тут ти —  не «перша скрипка»… (Сміється, — авт.)

— А парафіяни впізнають?

— Буває, впізнають. Річ ще й у тім, що сам храм побудовано у неоготичному стилі і орган стоїть не позаду, а попереду, на місці вівтаря. Коли радянська влада знищувала храми, костел спершу використовувався як склад, господарське приміщення, а згодом його переробили під дім органної музики. У зв’язку з цим, орган спорудили на місці вівтаря. І до цих пір сюди приходять як на концерти органної музики, так і віруючі на Службу. Тому хор стоїть не позаду храму, а попереду, коло органу, фактично як на сцені…

— Нині чимало гуртів, навіть доволі реалізованих, беруть участь у різноманітних вокальних шоу. Те, що вони не мають іншого шляху, аби на повен голос заявити про себе публіці — це плюс чи мінус? Чи не думали ви про такий шлях?

— Це кожен вибирає для себе. Я сам по собі є людиною розміреного темпу, і, як на мене, коли творчість перетворюється на гонку, вона перестає бути творчістю. Для мене від самого початку творчого шляху музика не була пріоритетним ресурсом для заробляння грошей. Для заробляння у мене є окрема сфера — дикторство. А  музика для мене — в першу чергу саме творчість та інструмент самовираження.

— А український музикант нині може жити зі своєї творчості?  

— Можна відштовхуватися від того, хто наш слухач, і від того, що слухаємо та дивимося по радіо і телебаченню. Якщо порівняти, скажімо, з Німеччиною, то, наприклад, там можна знайти як мінімум кілька рок-радіо, де ти можеш слухати як «класику» рок-жанру, так і новинки,  і цікавих місцевих рок-виконавців. У нас же рок-гуртами називають ті відомі команди, у яких року в звучанні практично й немає… Зрештою, навіть не у всіх поп-гуртів насправді є  шанси мати астрономічно гонорарні концерти. Мені дуже імпонує думка відомого режисера Девіда Лінча, котрий якось сказав: «Якщо, беручись творити, ви будете думати про те, як добре це продаватиметься, то продовжувати нема сенсу…» У принципі, я згоден з цим, проте з однією поправкою: попри те, що основний заробіток з музики для мене не є самоціллю, у мене все-таки є прагнення бути почутим.