Вони тепер знову разом — незабутні, неповторні Омелько і Мартин Боруля: світлої пам’яті Мирослав Коцюлим і Володимир Ячмінський… Не стало чудового актора, якого можна сміливо називати великим, бо рівних йому талантів у нас — одиниці… У вівторок, 22 вересня, на 84-ому році помер народний артист України Володимир Ячмінський. Дуже світла людина пішла у засвіти…

Понад 300 ролей у театрі, в якому він працював майже 60 років, майже десяток ролей у кіно (у переліку його робіт — відомі кінофільми “Чортова дюжина”, “Вершники”, “Кам’яний гість”, “Дай серцю волю”). Великий талант перевтілення і своя незмінна індивідуальність. Він грав, як дихав: це особлива риса артистів “того” покоління. З тих, про кого писала Ліна Костенко: “При Майстрах якось легше. Вони — як Атланти. Держать небо на плечах. Тому і є висота”.

Для такого, як він, навіть поважні 84 — було дуже і дуже небагато… Спортивна підтягнута статура (ще донедавна він щодня бігав на стадіоні біля дому!), молодцювата стрижка “їжачком”, і ролі, ролі, ролі, з якими він все ще виходив на сцену… І це попри те, що останній десяток років Володимир Дмитрович практично нічого не бачив: не допомогли ні складна операція, ні поїздки до Індії. У театр за руку його приводила дружина Наталя. Вона ж читала йому уголос – так він вчив нові ролі. А на сцені… «Я на цій сцені більше, ніж пів століття провів, — усміхався, коли його запитували, як грає наосліп. — Я тут кожен закуток, кожен горбочок і виямку знаю…”.
Театр був його сім’єю, його любов’ю, його життям. “Мабуть, найбільша моя помилка в житті — це те, що ставив театр на перше місце, — зізнавався Володимир Дмитрович. — Не приділяв часу дружині, не бачив, як ростуть діти… Кожної вільної хвилини рвався на сцену. Театр для мене значив більше, мабуть, ніж життя…” Він не перебільшував і не драматизував – так насправді було.
«Став актором… за півлітру»
«Мені акторська доля судилася, ще коли я був у маминій утробі, — розповідав «НОВІЙ…» в інтерв’ю до 80-річчя Володимир Дмитрович. — Річ у тім, що мама гарно співала і марила театром. Але батько заборонив їй виходити на сцену, мовляв, або сім’я, або театр. Вона присвятила усю себе нам, дітям, і мріяла побачити хоч когось із нас на сцені. В мені її мрія здійснилася. Щоправда, не зразу, далеко не зразу… Я тоді був вітрогоном, не збирався ставати артистом, швидше, спортсменом. Адже був затятим футболістом. У футбол грав, до речі, професійно: у юнацькій збірній ганяв м’яча навіть на першість України… Майстер спорту, займався плаванням, боротьбою. Але вступав до Львівського інфізу і “завалив” іспит з хімії. Може, якби не це, був би нині не артистом, а футболістом…

Хоча у мене в юності багато різних захоплень було: брав участь у художній самодіяльності, співав у шкільному хорі, вчився співу у приватного педагога. А все вирішив його величність Випадок: учитель фізики, який до нас приїжджав зі Львова, перед уроком випадково почув, як я співав. Попросив мене залишитися після занять і запитав, чи не хотів би я спробувати свої сили в театрі. Я до Львова на прослуховування не просто біг — летів!.. І того ж дня написав заяву на вступ до драматичної студії при Львівському театрі імені Марії Заньковецької. Питаю свого “протеже”, що з мене, він віджартовується: “Півлітра”. З того часу так і кажу, що став актором за півлітру (сміється — авт.).

«Інші театри ловили мене, але не впіймали»

У його трудовій книжці був один-єдиний запис. «Хоч мене запрошували залишитися у “заньківчан” на роботу, поїхав до Тернополя — так з 1961 року тут і працюю, — з гордістю розповідав Володимир Дмитрович. — Інші театри ловили мене, але не впіймали. Було ж по-всякому: перший час у Тернополі жити “молодому даруванню” було ніде. Згорнувшись клубочком, спав на підлозі у гримерці — тій самій, номер 11, незмінній… Майже рік так жив. Таке вже в мене тоді було “полове” життя”, — жартував частенько… А коли до мене зі Львова дружина приїхала, то тулилися уже разом у гуртожитку.

То були часи, коли фінанси “співали романси”. Дружина, не витримавши, просила, аби подався таксувати (а я затятий автомобіліст був), щоб хоч якась копійка у сім’ї була… Запрошували мене свого часу на роботу в театри до Києва, в Чернівці, і в Хмельницький… Зопалу було подався у Хмельницький театр, де на той час працював світлої пам’яті Анатолій Горчинський. Поселили мене в готелі, подушку я мав свою, тернопільську. Побув там один день, і така мене туга взяла, що хутко побіг на вокзал, купив квиток і увечері був уже у Тернополі. Подушка так і залишилася у Хмельницькому…»

Принципові ролі і онучка Кропивницького

Неймовірно харизматичний артист, душа сцени… Зіграних ним ролей — понад триста. Серед них Володимир Ячмінський відзначав, як назвав їх він сам, ролі принципові.

«Принципові у чому — так до мене їх ніхто не трактував і не грав, — пояснював. —Я їх зіграв так. Це моє особисте трактування, за допомогою режисера, звичайно. Такі принципові ролі — Іван Непокритий (“Дай серцю волю, заведе в неволю” М. Кропивницького), Боруля (“Мартин Боруля” І. Карпенка-Карого), Возний (“Наталка Полтавка”
І. Котляревського).

Пригадую, як ми з нашим театром поїхали на гастролі у Новосибірськ — було це десь у 70-их роках. Коли я уже готувався до виходу на сцену, режисер Ярослав Геляс привів до мене у гримерку літню жіночку і каже: “Володю, познайомся, це… онука самого Марка Лукича Кропивницького!” Уявляєте! Мені аж коліна затремтіли, особливо після її слів: “Я ніколи не бачила свого дідуся, але знаю, що він теж грав у цій виставі Івана Непокритого. Буду дивитися на вас, як на нього, тож грайте добре…” Я не буду розповідати, як я грав… Скажу тільки, що після вистави вона стала переді мною на коліна і сказала: “Дякую вам, тепер я побачила свого дідуся…”

Його «акторська планка» була дуже високою. «Я міг і хворий зіграти, але якщо би запізнився на репетицію чи, не дай Боже, на виставу, то в мене, мабуть, щось із серцем сталося б, — зізнавався Володимир Дмитрович. — Так близько я усе це сприймаю. У мене дуже рідко такі інциденти траплялися. Тому що для мене театр — це щось дуже велике…»

Без нього наш театр осиротів… «Не можуть сприйняти наші серця, що не стало доброго християнина, великого Актора, люблячого чоловіка, батька, дідуся, завжди повного оптимізму, радості, великої любові й жаги до життя Чоловіка! Колектив Тернопільського академічного обласного українського драматичного театру ім. Т. Г. Шевченка глибоко сумує з приводу непоправної втрати. Сумуємо разом з родиною. Просимо доєднатись усіх шанувальників Володимира Дмитровича до спільної молитви!»

Поховали Володимира Ячмінського на цвинтарі у Довжанці. Вічна пам’ять про геніального артиста нашого театру залишиться в серцях багатьох тернополян і не тільки…

“НОВА Тернопільська газета” глибоко сумує з приводу смерті Володимира Ячмінського та висловлює співчуття його родині, друзям та близьким. Великих Акторів у останню путь проводжають оплесками. Аплодисменти Вам, Маестро…