Оригінальна лампа у стилі «мілітарі», на стінах – прапор рідного 131-го бату, а посеред невеликого приміщення – саморобний журнальний столик, під склом якого – використані гільзи та земля з донецьких степів. «Дивись, – показує Сергій відео, де вони з побратимами копають траншеї, – яка там земля. Аж дзвеніла, коли ми її копали…»
До війни тернополянин Сергій Шемчук (для друзів він – Адік, це стало і його позивним) багато років працював за кордоном, жив у Німеччині й Чехії. У 2013 році повернувся до рідного Тернополя. А далі були Майдан та війна… На фронт Сергій пішов добровольцем. «Ну як це «чого пішов?» – щиро дивується. – Якби не пішов, то ким би себе почував?..» Він не любить пафосу й бравади – суть завжди залишається поміж рядків та між ребрами… Замість розлогих пояснень вмикає пісню позивного Алькора «Де був ти?», в якій звучать рядки: «Моя донька підросте і задасть вона питання по-дитячому просте: в час великої біди, під навалою орди, тату, де був ти?». Донька Сергія знає, де був і чому та за що воював її батько…
«Війна – це відповідальність за кожне рішення»
– Одного дня я просто зібрався й поїхав, – розповідає він. – На перших порах я навіть мамі нічого не казав, щоб не хвилювати її. Старався дзвонити їй тільки тоді, коли поруч не було чути обстрілів, але потім вона, щоправда, усе одно дізналася, конспірація не спрацювала… (Сміється, – авт.) Мама каже: «Я так і підозрювала, але тепер, коли знаю точно, хоч не буду мучитися невіданням». 2014 рік, ті перші заїзди, то була зовсім інша війна… Але не можу сказати, що зараз легше, зараз теж люди гинуть.
Про війну Сергій розповідає небагато — але коли чуєш, як йому постійно телефонують військові волонтери й побратими, розумієш, скільки всього за його скромним «та що там розказувати…».
– Війна – це відповідальність за кожне рішення, яке приймаєш, ціною в життя – твоє чи й багатьох інших людей, – говорить чоловік. – Це не школа, де, якщо ти чогось не зробив, відбудешся двійкою в щоденнику, не гра, де, якщо ти щось протупив, достатньо перезавантажитися. Найстрашніше на війні – втрачати побратимів… Разом із тим війна дала мені справжніх, надійних друзів, змусила переосмислити багато життєвих цінностей.
Коли завершив службу, задумався над тим, чим буду займатися «в миру», бо ж знаєш, як кажуть — з війни мало прийти, треба ще повернутися. Але, по-перше, людина має бути готова до того, куди вона йде – і я говорю не лише про фізичну підготовку, а насамперед про психологічну. А, по-друге, треба розуміти, що після повернення з війни тобі, за великим рахунком, ніхто нічого не винен – і не варто чекати допомоги, як милостині, а треба закочувати рукави і самому братися до роботи. Хоча, звичайно ж, потрібні державні програми для реабілітації військових, і не лише, і тут у наших державних інституцій ще непочатий край роботи. Зрештою, війна не обмежується бойовими діями і зведеннями з передової: вона проростає у літературу, мистецтво, музику – стає частиною життя, змушує по-іншому дивитись на звичні речі та шукати нові способи достукатися до людей.
«Тату – не данина моді, людина має сама прийти до цього»
За фахом Сергій кухар, хоча, зізнається, кулінарна справа – це зовсім не його, вступав, як каже сам, «за компанію», а по закінченню навчання тривалий час жив за кордоном. У Мюнхені працював на будівництві, у Празі, куди перебрався згодом, також, але, окрім того, мав там ще досвід роботи татуювальником у місцевому тату-салоні.
– Свою першу «тренувальну» тату-машину я сконструював власноруч ще під час строкової служби в армії. «Рецепт» там був простий: моторчик, затискачі, гітарна струна і заряд від гелевої ручки. (Сміється, – авт.) До малювання, хоча ніде цьому професійно і не навчався, у мене завжди душа лежала. Всі тату, які в мене на тілі, – мого авторства. Займаюся цим уже більше десятка років. Коли був за кордоном, друзі й знайомі час від часу просили набити їм тату. Коли мої малюнки побачив майстер місцевого тату-салону в Празі, запропонував мені попрацювати там – це був хороший і цікавий досвід. Там татуювання має кожен другий, а саме мистецтво тату просто на неймовірному рівні! А які там тату-фестивалі, які колоритні типажі – це треба бачити!.. Проте й у нас останнім часом ставлення суспільства до тату-мистецтва змінилося на краще, воно більше, так би мовити, не «на маргінесі»… (Сміється, – авт.) Тату – це в жодному разі не «данина моді», людина сама має прийти до татуювання. Хтось хоче донести особливі моменти життя, а комусь просто подобається прикрашати своє тіло. Причин і мотивів для малюнків на тілі може бути безліч, і це цілком природно: скільки людей – стільки й думок. До мене приходять робити татуювання люди найрізноманітніших професій: і спортсмени, і студенти, і банкіри, і вчителі…
У 2013 році, повернувшись до Тернополя з-за кордону, орендував приміщення і працював там тату-майстром, але це було недовго, а потім були Майдан та війна… Поміж ротаціями час від часу щось набивав для друзів і давніх клієнтів, а коли вже остаточно демобілізувався, постало питання про власний тату-салон. Узяв в оренду невелике приміщення на Головацького, 1, сам зробив там мінімальний косметичний ремонт – довів його до пуття, розмалював стіни, повішав прапори і фото. «Veteran Tatoo» діє уже місяців чотири. Буває таке, що заходять наші хлопці-ветерани, навіть не знайомі зі мною – просто тому, що побачили вивіску і зрозуміли, що тут хтось свій…
Пригадую, як робив свого часу одній дівчині-військово-службовиці з Харкова тату… з віршованими рядками Шевченка, вона сама так захотіла! От вам і «русифікований Схід». Але я волів би не оперувати поняттям «патріотичне тату», – каже чоловік. – Не люблю, коли хтось щось робить на позір. Такі речі, як любов до своєї країни, повинні бути насамперед у серці, а не вип’ячені напоказ, бо я вже бачив чимало таких, які набивали собі величезні тризуби, а потім втікали до Польщі від призову. Але насправді все залежить від людини. Буває, військові або волонтери роблять тату, щоб запам’ятати особливі моменти або змиритися із найважчими спогадами із війни. Хоча сама війна залишає слід набагато глибший, ніж тату…