«На війні я побачив себе зсередини», — каже Ігор Мастенко з Великої Березовиці, що біля Тернополя. Нинішні важкі події в Україні змінюють кожного з нас. На формі в чоловіка — шеврон із позивним «Банкір», бо колись працював у банківському секторі. Родом Ігор із Підгаєччини, якийсь час жив у Тернополі, а більше двадцяти років для нього рідною стала Велика Березовиця. Перед війною впродовж останніх п’яти років працював директором однієї з дорожніх фірм. Про своє рішення іти воювати і про ситуацію на фронті Ігор розповів «НОВІЙ…».

— Ігорю, у вас був бізнес, багато справ, та раптом — війна. Чи вагалися, як поступити? Які думки сповнювали в перші дні вторгнення росії?

— Звісно, був шок, але, чесно кажучи, я розумів, що наступ неминучий, бо відбувалася ескалація російського війська біля нашого кордону, постачання зброї, нагнітання ситуації. Почалося вторгнення — зрозумів, що треба йти. Хоча я не проходив строкової служби, але мене завжди мучила совість, що я не був в АТО, що хлопці там тримають оборону, а я — вдома. Відразу прийняв рішення збиратись на фронт. За два дні закрив робочі питання. Призупинив діяльність фірми. Чотири дні я простояв у військкоматі в Тернополі в чергах, бо бажаючих воювати було дуже багато. Отримав військовий квиток, поїхав у тернопільську бригаду. В дитинстві я мріяв стати військовим, але життя пішло іншим шляхом. Проте мрія здійснилася в 40-річному віці. Треба бути обережним із мріями, бо можуть збутися (усміхається, — авт.).
Тиждень я проходив навчання, а далі ми поїхали на північ країни, де точилися бойові дії. Росіяни проривались на столицю України, чинили звірства в окупованих селах і містечках. Наші позиції обстрілювали. Я тоді вперше почув свист авіабомби над головою. У травні наш підрозділ переїхав на Донбас. Там вже почалася справжня війна. На жаль, в підрозділі були «двохсоті», «трьохсоті»… Майже кожен із нас мав контузію та інші травми.

— Цей рік війни — дуже складний…

— Це — рік становлення нашої держави. Я відчув, що ми — велика нація. І не тільки на Заході України, а й на Сході. Де б я не був — у Краматорську, Слов’янську, Дружківці чи іншому місті — бачив людей, які вболівають за Україну, благословляють нас, дякують. За Донбас варто воювати. Ціна переоцінки — болюча, але ми стали потужною державою. Я цим пишаюся! Відчувається, що ми по всіх куточках України — єдині. А на Запоріжжі мешканці взагалі стали бандерівцями (усміхається, — авт.). Це мотивує!

— ЗСУ дуже багато вже зробили, але чимало наших територій окуповані, тож доведеться ще докласти зусиль.

— Приємно вражений, що наша армія настільки сильна, що наш народ піднявся, щоб захистити свою землю. Це великий подвиг! Ми вистояли в перші місяці й досі даємо гідну відсіч ворогу. Але ще треба чимало зусиль, щоб здобути перемогу. Побратими сваряться, коли я кажу, що нам тут ще доведеться воювати рік-другий, бо всі хочуть влітку додому. Дав би Бог! Та наразі відвойовуємо метр за метром, тому потрібен час. Водночас розумію, що все може різко змінитися, якщо буде більше зброї. Довіряємо стратегії керівництва ЗСУ та чекаємо на підтримку світу. В українській армії — прості хлопці й дівчата, більшість — без військового досвіду. Але у нас є ген воїна!

— Який момент на фронті був для вас найважчим?

— Коли ми відступали з Лисичанська, відчували пригніченість. Росіяни гатили по нас з усього, з чого могли. Здавалося, не витримаємо тієї навали. Та коли з’явилися «HIMARS», усе змінилося. Ситуація стабілізувалася. Коли українська армія пішла в наступ на Харківщині, ми ожили духом. Перемоги дають натхнення. Нині на Донеччині непроста ситуація. Гине багато хлопців… Але я розумію, що ЗСУ діють правильно. Якщо відступлять із Бахмута, то роль Бахмута візьме інше місто. Тому, можливо, й варто стояти на тих руїнах. Хтось мусить це взяти на себе. На початках це був Маріуполь, потім — Сіверодонецьк, тепер — Бахмут. Хоча кінця-краю війні ще не видно, але нема жодних сумнівів, що переможемо.

— Що потрібно для цього?

— Більше зброї. Людей в армії вистачає, мотивації у нас — дуже багато. Просто потрібна зброя. Треба, щоб світ скоріше рухався. Якби ми мали «HIMARS» на початку вторгнення росії, то була б зовсім інша ситуація, скільки б ми зберегли життів.

— Чому росія напала на нас? Яку ідею вони переслідують?

— Кремлівська верхівка хоче втриматися при владі. Відволікають своє населення від існуючих проблем. Знайшли зовнішнього ворога, тому їхній народ консолідується, бо нібито воює із «фашистами». Почали цю війну, щоб росіяни забули, що вони бідні й безпорадні. У москві — одне життя, а на всій іншій території — бідося. Бачимо велику боязнь путіна і кремля перед проваллям. Ця війна — результат пропаганди. Як росіян налаштували пропагандою на війну, так само їх можна й змінити. Я не згідний з тим, що треба всіх росіян знищувати і вбивати. Як би нам не було важко у цій війні, треба залишатися людьми. Не можемо ставати звірами. У росії мусить змінитися влада, тоді можливі зміни зсередини. Ззовні вони нічого не сприймають. Для росіян авторитет — телевізор. Можна провести паралель, як німецький народ після Другої світової війни ще роками жив ідеями гітлера і фашистів. Довго тривав процес денацифікації. У сучасному світі технологій це можна зробити набагато швидше. Але це реально лише тоді, коли зміниться режим, який зможе переформатувати російський народ.

— Росія чинить злочини, вбиває наш народ, тож має відповісти…

— Безумовно, відповідальність має бути. Та наразі більшість росіян не усвідомлює своєї співучасті у злочині. Сподіваємося, що відбудуться міжнародні трибунали, засудять ключових осіб, які розпочали і ведуть цю війну. Але чи вони доживуть до вироків?.. Та є ще цивілізований спосіб притягнення до відповідальності російського народу — зобов’язання сплатити Україні репарації. І це мали б відчути їхні платники податків. Український уряд має добиватися справедливості й покарання злочинців. Неважливо, чи це буде через десять років, чи через двадцять. По-іншому не може бути, бо багато українців віддали свої життя за правду…

— У вашому підрозділі – дух побратимства!

— У нас все на високому рівні, ми впевнені один в одному. Не раз жартуємо, що в мирному житті наші шляхи могли ніколи не перетинатися, бо всі ми з різних сфер. Але війна швидко зближує, ми стали справжніми друзями. Побратими — відважні, ідейні та відповідальні. Ніхто не думає втікати з війни, не ниє, що втомився. Сильні чоловіки! Гордий, що маю таких побратимів. Самому не витримати на фронті, бо можна зійти з розуму.

— Ви їздили вже у відпустку додому?

— Дев’ять місяців я не був вдома, торік у грудні нарешті отримав відпустку. Побачився з рідними. Не повірив очам, як за цей час підросла наша 13-річна донька Ольга! Сумую за сім’єю. На початках дружина сильно хвилювалася, зараз мужньо чекає. До речі, я їй зізнався, що іду служити, коли вже був у військовій частині. Та найбільше я побоювався, як сприйме мама, бо я — єдиний син. Але вона досить сильно відреагувала: «Ти — молодець! Наш захисник!» Ці слова досі додають мені сили. Розумію, що їй було важко, але не показала. Ця війна все змінила, настільки перевернула наше життя….

— Відчуваєте ці зміни в собі?

— Однозначно. У мирному житті я завжди кудись поспішав, у голові були сотні думок, виконував паралельно десятки робіт. Хотілося все встигнути. На фронті вперше в житті мої думки — зібрані, дії — зосереджені. У спокійному житті ми часто натягуємо на себе маски, щоб показатись кращими, мудрішими, а на війні людина така, якою вона є насправді. Тут нема часу і сил щось вдавати. Ця війна допомагає розкрити себе. Перебуваючи на межі через постійну небезпеку, залишаємося зі справжніми думками, проявляємо справжній характер. Мені 40 років, і я нарешті зрозумів, який я насправді (усміхається, — авт.). Ця війна проявляє справжню суть кожного.