Поміж обстрілами військовослужбовці 24-ої механізованої бригади Наталія Тимчук та Віталій Михайлишин змогли вирватися на кілька годин з передової до… РАЦСу! Їхнє фронтове кохання спалахнуло рік тому, а 4 червня вони офіційно стали подружжям. Реєстрація шлюбу була скромною: без шампанського та музики, без святкового вбрання — у камуфляжі та берцах.  Закохані несуть службу в селі Катеринівка Попаснянського району Луганської області, де не вщухають ворожі обстріли. У райцентрі, куди вони прибули з надією розписатися, їх не змогли прийняти, однак порадили їхати до Сєвєродонецька, що більш як за 50 кілометрів, — там можна оформити шлюб за прискореною процедурою. У міському РАЦСі  їх радо зустріли і, оформивши документи за якихось півгодини, оголосили дружиною та чоловіком.

Повернули одне одного до життя!

Бойові побратими чекали військове подружжя Наталі та Віталія з найщирішими вітаннями і подарунками, проте весілля поки що не гуляли — не дозволено на передовій. Справлять забаву, коли повернуться на мирну територію. Нині подружжя безмежно щасливе, але у кожного в душі досі не до кінця загоєна рана з минулого. Наталя втратила на війні чоловіка, а виплакавши усі сльози, поїхала на фронт допомагати нашим бійцям. У Віталія війна забрала сім’ю — перша дружина не витримала втоми через воєнні реалії й подала на розлучення. Кожен із них пройшов важкі внутрішні випробування, та, на щастя, доля звела їх і нині вони допомагають одне одному повернутися до життя.

—  Відтепер у нас спільне прізвище — Михайлишин — і спільне життя на лінії вогню, — усміхається Віталій. — Наш шлюб — не на показ, а радше як оберіг  у боях. З цього моменту мені є для чого жити, є бажання повернутися з війни живим… Справді, я наробив чимало помилок у житті, але повинен усе відпустити в минуле і йти далі. Колишня дружина не сприйняла мого рішення воювати й подала на розлучення. Коли я останній раз приїхав у відпустку, вона заявила: «Хочеш жити для себе — живи!» Перед від’їздом до мене зателефонував місцевий суддя і повідомив, що дружина подала заяву на розлучення. «Може, ще вирішите між собою?» — запитав мене. «Ти точно хочеш розлучення?» — перепитав я у дружини. «Так!» — відповіла. Отож, мені не залишалося нічого іншого, як написати заяву, щоб справу розглядали без мене. Після того намагався помиритися, але це були марні спроби. Нині все ж підтримую стосунки з колишньою дружиною, допомагаю 9-річній донечці Мар’янці. Абсолютно не дорікаю екс-дружині, бо розумію, що їй непросто було впустити війну в нашу сім’ю, перебувати в постійному стресі… Проте вона навчила мене жити… Нехай їй щастить! Дуже сумую за донечкою, яка болісно сприйняла наше розлучення, та, сподіваюся, підросте — все зрозуміє.  Прикро, але все частіше наші вояки платять за громадянську позицію найдорожчим…

«Романтична» ніч із «феєрверками» — вісім 120-их, шість 80-их…

У зоні АТО Віталій несе службу більше двох років. Півтора року воював на Донеччині, згодом його бригаду відправили служити на Луганщину.

— Не знаю, чи виживу, але самотньо помирати не хочу… — каже Віталій і миттю проганяє важкі думи. — Наталя засвітила світло в кінці тунелю, коли, здавалося, все в житті пішло шкереберть, вона допомогла повірити в себе. З перших днів на війні ця дуже сильна жінка піклується про бійців — надає медичну допомогу пораненим. Є жінки, котрі утікають від війни, а є жінки, що допомагають перемагати. Мені пощастило зустріти таку людину! Не вагаючись, ми вирішили узаконити наші стосунки саме в зоні АТО, бо розуміємо, що кінець війни ще неблизький. Напередодні шлюбу заледве вдалося замовити срібний перстень для Наталі аж у Сєвєродонецьку, собі ще не придбав. Бойові друзі радіють за нас, обдарували грошима — подарунків на передовій ніде купити. Але що нам потрібно?.. Підтримка, розуміння і віра. Коли ми надвечір повернулися із РАЦСу, окупанти почали сильно гатити по наших позиціях. Побратими жартували, що сепаратисти зустріли нас «феєрверками» — випустили вісім мінометів калібру 120 мм та шість — 82 мм. «Романтична» була ніч…

За ці страшні роки війни довелося різне пройти… Але мусимо захистити нашу рідну землю — ні кроку назад! Коли повертаюся на Тернопільщину, у свої рідні Бережани, боляче бачити, як молоді хлопці та повні сил чоловіки замість іти до війська сидять по барах та ресторанах, часто за гроші батьків, які трудяться за кордоном. А ще більше прикро чути зневажливі слова на адресу учасників АТО. «Навіщо мені та війна? Треба бути дурнем, щоб воювати за нинішню владу…» — мудрують. Влада владою, а український народ, хто б там що не говорив, хто, як не ми, захистить від окупантів? Це ми й робимо із побратимами!