Розвідки різних країн ще з кінця минулого року повідомляють, що Збройні сили РФ нарощують бойові потужності біля кордону з Україною та на тимчасово окупованій частині Донеччини і Луганщини. Путін виношує підступний план. Світ неабияк стурбований цією ситуацією. США, Велика Британія та Австралія вже навіть почали вивозити з Києва родини дипломатів. Чи готова Україна до наступу і як має вести себе влада і кожен громадянин у нинішніх умовах? Про це «НОВА…» поспілкувалася з військовими, волонтеркою і капеланом із Тернопільщини. Свою позицію також висловив міський голова Тернополя Сергій Надал.

«Українські військові готові в будь-яку мить дати відсіч війську Путіна»
Позивний «Гурман», військовослужбовець 128-ої окремої гірсько-штурмової Закарпатської бригади:
— Готуватися треба завжди до найгіршого, а сподіватися на краще. Сподіваємось, що вторгнення не буде, що це все тільки в головах росіян. Ми готові в будь-який час дати відсіч ворогу. Більшість побратимів нашого підрозділу — із Західної України. Ми налаштовані оптимістично. Несу службу від 2013-го року. Нині триває моя четверта ротація. Наша армія стала сильнішою за роки війни, більш оснащеною сучасною військовою технікою, більш забезпеченою — маємо нормальну зимову форму, добротні бронежилети, каски, не такі, як раніше, що розсипалися в руках. Разом із тим у країні вже є багато підготовлених резервістів, багато підрозділів пройшли гарячі точки. Як буде потрібно, то їх призвуть і вони підсилять наші ряди. Українські військові вміють воювати в умовах гібридної війни, застосовувати сучасні засоби. Для військових команда — закон. Усі ми розуміємо, що треба захищати нашу країну. Наш противник — путінська влада, яка псує спокійне життя українців. Поки не відновимо наші кордони, до того часу ніхто не може бути спокійний. І неважливо, хто з нас чим займається: чи несе службу на Донбасі, чи працює на заводі, в банку чи у Верховній Раді. У кожного із нас своє завдання: хтось має воювати, хтось забезпечувати, підтримувати, хтось — контролювати. Але не втікати з країни! Треба боронити рідну землю, а не чекати, що хтось це зробить за нас. Ми всі — одна велика країна, яка мусить себе захистити. Як військовий відчуваю велику відповідальність перед своїм народом, перед своїми рідними, які чекають мене вдома. «Не дивіться зомбоящик! Не хвилюйтеся — все буде добре!» — повторюю їм. Українські військові не віддадуть загарбнику рідну землю. Жартуємо між собою, що територія у північних сусідів велика — буде де хоронити. Росіяни — не китайці, що могли б взяти кількістю. Російське військо таке ж, як і тамтешній рівень життя. Там нормально живуть хіба кілька великих міст, а інші — виживають. Якщо люди не мають що їсти, то яка може бути армія? Постягає Путін бідноту. Їхні військові паради — це показуха. «Бійтеся нас!» — вигукують. Але насправді їхня армія — депресивна, вони бояться війни, адже на боці України — увесь цивілізований світ. Ніхто не дозволить Росії чинити свавілля.

«Кожен український військовий буде стояти до кінця за свою сім’ю!» 
Олександр Кондратенко, військовослужбовець 128-ої окремої гірсько-штурмової Закарпатської бригади:
— Якби у нашій країні на верхах не сиділи «паперові герої», які нічого не роблять, а лише гарно говорять, то було б трохи по-іншому. Воюють на фронті прості хлопці. Якби всі в країні сумлінно виконували свої обов’язки, то ми були б сильнішою країною. Але впевнений, що і при таких розкладах у нинішній ситуації все буде добре. Думаю, що масштабного вторгнення не буде, бо росіяни розуміють, що кожен український військовий буде стояти до кінця за Україну і за свою сім’ю! «Нехай москалі тільки спробують!» — рішуче налаштовані багато моїх знайомих, з якими я служив. Якщо постане реальна загроза, то кожен українець підніметься. Не треба буде шукати, гнати у військкомати. Звісно, що будуть і хитрі, які втечуть за кордон на заробітки. Так є завжди. Кожному своє. Але хто воював, той знову піде. Та й світ, впевнений, не дозволить Росії вчинити вторгнення.
На передовій я несу службу з 2015-го, знаю реалії війни. Російське військо — зомбоване, там багато боягузів. Ними керують не патріотичні почуття, а страх і боязнь перед репресивною кремлівською злочинною владою. Якось я прочитав слушну думку, що Росія — це непотріб на тлі нашої планети. Північний сусід звик нічого не робити, не будувати своє, а тільки хапати чуже, нищити, а потім — іти далі. Натомість українські військові — це патріоти, між нами панує братерство. Навіть якщо деякі приходять на службу не так за покликанням, а просто тому, що не мають роботи вдома, то тут за якийсь час змінюються, розуміють своє завдання. Нас ніхто не завоює!

«Від Донбасу до Тернополя не так і далеко — 15 годин бусом»
Христина Феціца, волонтерка, головна спеціалістка відділу Міністерства у справах ветеранів України в Тернопільській області, депутатка Тернопільської міської ради:
— На Різдво я їздила до наших військових на Донбас. Попереднього разу там частіше долітали постріли, цього разу — нібито було святкове перемир’я, однак ситуація на кордоні непроста. Невідомо, як усе буде розгортатися, що задумав Кремль, але наші захисники завжди готові захищати Україну. Серед військових нема ні паніки, ні нагнітання ситуації. Усі на своїх бойових позиціях. Командування наразі нічого конкретного не повідомляє.
Мій товариш Андрій Цаплієнко написав у соцмережах, що іноземні журналісти дивуються, чому українці досі такі спокійні. Тим часом у Європі й Америці — «кіпішують». Забирають своїх дипломатів з України, доправляють нам озброєння. Чому наш уряд вичікує? Невідомо. Але вся Україна, кожен із нас має бути напоготові, щоб захистити рідну землю. Чи готові ми до цього? Відверто скажу, що в Тернополі та інших мирних містах уже давно всі розслабились, навіть не хочуть чути про війну. «Війна десь там далеко, а у нас — усе добре», — заспокоюють себе. Проте фронт зовсім недалеко. Я старим бусом добираюсь на Донбас за 15 годин. Дай Боже, щоб не було вторгнення, але якщо на Сході України почнеться наступ, то треба брати зброю в руки і воювати, не маємо права тихенько сидіти вдома чи втікати до Європи. Органи тероборони у такий непростий час мали б формуватися зі швидкістю світла. Чуємо з новин, що Пекін просить Росію заспокоїтися, поки тривають Олімпійські ігри. Можливо, Путін послухає, бо Китай — велика держава. Але тим часом росіяни будуть готуватися з Білоруссю. А у нас — тихо. Окремі групи проводять навчання, але загалом не видно якихось конструктивних дій на випередження. Нині мали б перевірити стан бомбосховищ, донести інформацію до населення, як це було у 2013-ому. Хоч і так розуміємо, що у нас недостатня кількість бомбосховищ, бо частину здали в оренду, інші — закинуті. У медичних закладах мали б розпочати навчання з надання першої медичної допомоги. Це моя суб’єктивна думка. Краще бути підготовленими і щоб все обійшлося. Якби раптом почалося загострення на нашому кордоні, то вірю, що й волонтерський рух швидко б відновився. Наразі нашим захисникам продовжує допомагати лише невеликий відсоток громадян, які розуміють, що війна не закінчилася. Але волонтерська праця нині має бути зовсім в іншому ракурсі, як на початку війни на Донбасі, коли люди збирали харчі, одяг, медикаменти. За час війни багато чого змінилося, зміцніла українська армія, тому волонтерам теж треба діяти по-іншому. Вареники і випічки — це дуже добре, але якщо підрозділ не має квадракоптера для здійснення розвідки, то треба передусім подбати про це. Спільно можемо зробити багато. І зробимо! Чи хвилююсь я особисто у нинішній ситуації? Хіба що задумалась, що потрібно придбати собі бронежилет і каску. Оскільки я закінчила військову кафедру, є офіцеркою запасу, то якщо почнеться загострення на Сході України, мене однозначно призвуть на службу. Я готова! У 2014-ому мій чоловік дуже хвилювався, коли я починала їздити на передову. Та вже звик, що я живу цим. Якщо буде потреба, то і він мені допомагатиме.

«Не всі українці розуміють, що таке війна, бо вона не зачепила всю країну»
Отець Андрій Любунь, капелан, настоятель парафій сіл Куликів і Лішня Кременецького району:
— Загроза біля українського кордону існувала не раз за час війни на Донбасі, Росія стягувала туди війська, але світ тоді не реагував, бо була інша політика Америки. Нині політика світу змінилася. Не всі українці розуміють, що таке війна, бо вона не зачепила всю країну. А якщо не знають, що таке війна, то не можуть адекватно оцінити можливу загрозу. Мешканці Західної Україні сподіваються, що Путін не дійде сюди, бо ми — далеко. Мешканці Східної України думають, що Росія не насмілиться наступати. Дехто там наївно вірить, що сусідній народ не буде їх вбивати. Не розуміють, що на боці Росії воюють не тільки корінні росіяни, а й чеченці. А останнім все одно, хто якого патріархату — Московського чи Київського. Багато українців останніми роками відгородилися від подій на Донбасі. «Влада наживається на війні. Нехай діти наших можновладців ідуть воювати. У нас багато інших проблем», — казали. Таке збайдужіння передусім через неправильну політику. Потрібно було визнати, що в Україні триває війна з Росією, а не маскувати під АТО та ООС. Люди — це маса, куди спрямуєш, туди підуть. Але в українській політиці точаться війни між особистостями. Це ослаблює країну. З 2014-го року спілкуюся з родинами наших загиблих героїв на Донбасі. Прикро визнавати, але навіть між ними нема єдності. І до цього призвела влада як у Києві, так і на місцях. Так, на Тернопільщині тривалий час на різні заходи, нагородження запрошували лише кілька одних і тих же родин загиблих, а про решту понад сотню родин забули. Теперішня влада взагалі відмежувалася. На минулорічну Всеукраїнську прощу родин загиблих у Лішні із ТОДА не прибув ніхто. Байдужість. «Не плекайте ілюзій, що вас будуть вдома зустрічати як героїв, бо допоки в Україні з кожної хати не буде по «двохсотому», не буде розуміння, що у нашій країні — війна», — казав колись один із командирів «Айдару». Коли ми привозили перших вбитих у 2014-го році, люди зустрічали на колінах, а вже через два роки — стояли і лузали насіння. Пригадую, як ми навесні привезли одного хлопця з Кременеччини. Мати ридала біля труни, а збоку стояли чиновниці з районної адміністрації й обговорювали, де будуть… святкувати 8 Березня. Люди закрилися і не хочуть бачити реалій. А чиновники звикли жити від виборів до виборів. Навіть цьогоріч на День Злуки України ішли на зустріч з хмельничанами не гуртом, а трьома колонами — від різних партій. Де наша єдність?! Лише в згуртованості наша сила. І ще дуже важливо у нинішній непростий час популяризувати нашу армію. Треба розповідати дітям про події на Донбасі, запрошувати до школи військових, щоб наших захисників не сприймали, як аватарів, які безпросвітно п’ють. Перед святами я був на Сході. У хлопців — нормальний настрій, якщо треба — дадуть відсіч. Усі розуміють, для чого вони там. На фронті все по-іншому. Там нема сірого кольору. Там є: чорний — білий, свій — ворог.

«Єдність українців зупинить Московію»
Сергій Надал, міський голова Тернополя:
— На фоні збільшення психологічного тиску і можливої масштабної воєнної операції Москви українські політики зобов’язані відкинути політичні чвари і демонструвати єдність, оскільки від цього залежить обороноздатність української держави. Політичні скандали завдають удару по шансах України вистояти. Розбрат руйнує, єдність будує — це єдине, що має пам’ятати кожен український політик, який вважає себе патріотом. Це стосується і опозиції, і влади. Сьогодні українська еліта має негайно припинити усі політичні чвари і спільно працювати над зміцненням обороноздатності України.
22 січня ми відзначили День Соборності України. Це символічне свято, бо в єдності українці завжди перемагали, а коли політична доцільність переважала державницькі інтереси — програвала Україна. Саме єдність українців здатна зупинити Московію. Нині, спостерігаючи політичні скандали, я згадую слова Митрополита Андрея Шептицького, який закликав єднатися, бо «поділені сили завжди слабкі». Про це треба пам’ятати зараз — перед лицем воєнної загрози. Захист української держави має бути ключовим у діяльності усіх політиків, які вважають себе патріотами, незалежно від партійних прапорів.
Коли я бачу взаємне поборювання української політичної еліти, я розумію, чому Москві так легко вдається переконувати окремих європейських політиків у відсутності потреби допомагати Україні. Московська пропаганда має добрий ґрунт, коли замість підготовки до оборони країни світ бачить в Україні політичні конфлікти.
Кілька днів тому ми спілкувалися з учасниками українсько-російської війни. Ці люди ризикували життям, втратили своїх друзів та близьких. І українським воякам особливо тяжко спостерігати те, що діється зараз в Україні, коли вони бачать, як руйнують те, за що вони та їхні побратими воювали. Хотілося б, щоб подвиги українських героїв минулого і сьогодення були постійним нагадуванням, що сила українців — у єдності, і цю єдність потрібно демонструвати постійно. Це буде найкращим виявом поваги до тих, хто нас захищає.
Напередодні радянського нападу на Фінляндію у 1939 році нація об’єдналася. Усі політичні супротивники припинили чвари і готувалися до оборони країни. Українці хочуть бачити таку ж спільну роботу усіх парламентських фракцій, уряду, президента у підготовці оборони України на випадок можливого масштабного вторгнення московського агресора. Таку ж спільну роботу хочуть бачити наші союзники. Тому вкотре закликаю припинити політично вмотивовані чвари заради України.