Увага! Важливе попередження: після прочитання цього тексту відмовок, щоб не зашнурувати кросівки і не вирушити на вечірню/ранкову пробіжку, більше не буде. «Займатися бігом може кожен!» — переконана моя співрозмовниця. Удень вона — солідна бізнесвумен, власниця «Салону вікон і дверей Verto», де щодня приймає десятки відвідувачів. А увечері, після важкого робочого дня, вона… взуває кросівки і «намотує» по доброму десятку кілометрів щодня! Тернополянка Галина Щепанівська бігає трейли та напівмарафони, перемагає, завойовує кубки та медалі, займає призові місця. А минулого квітня у Мадриді наша землячка підкорила 42-кілометровий марафон! І це при тому, що жінка не є професійною спортсменкою, а за пробіжки узялася кілька років, аби «розвантажити голову» після напруженої роботи.

Почала з пробіжок, щоб зняти стрес після роботи
— Якби ще п’ять років тому хтось сказав мені, що я бігатиму 42-кілометровий марафон, а пробігши його, хотітиму ще, то я не те, що не повірила б, а ще й, мабуть, пальцем коло скроні покрутила, — сміється пані Галина. — Біг повністю змінив моє життя, подарувавши позитивне мислення, активність і впевненість у власних силах. Біг — це рух до безмежних можливостей!
Власне, я завжди любила бігати — і в школі, і в університеті (навчалася у ТНПУ на факультеті фізики та інформатики), навіть участь у змаганнях брала. А було це так: на змаганнях ніхто особливо не хотів бігати, тому тренер і «смикав» мене як слухнянішу, а я за це мала «зарах» з фізкультури… (Сміється, — авт.) Але моєю «коронкою» тоді були стометрівки, зрештою, це було просто хобі і я не думала, що з часом займуся цим всерйоз і «перекваліфікуюся» зі спринтера на стаєра. Тим більше, що далі була робота, народження донечки, знову робота, словом, не до бігу… Але десь чотири-п’ять років тому згадала про «давню любов» і, аби зняти стрес після важкого робочого дня, вирушила на пробіжку. Це було доброю «розрядкою» та можливістю «обнулити» негативні емоції. До слова, вчені дослідили, що навіть п’ять хвилин бігу знижують загальний рівень напруженості, піднімають настрій, покращують сон і підвищують самооцінку. Коли мозок зайнятий роботою тіла, відключаючись від сторонньої суєти, ви відчуваєте задоволення, порівняне з ефектом від медитації. Чули коли-небудь такий вислів, як «ейфорія бігуна»? Це стан емоційного піднесення, яке відбувається за рахунок вироблення «гормонів задоволення»: ендорфінів і дофаміну.
Так я бігала собі кілометр за кілометром, дистанцію за дистанцією… А потім вирішила, що годі бігати самотою, можна уже «себе показати, людей подивитись» і зареєструвалася на перший Тернопільський напівмарафон. Такі марафони — відмінний мотиватор для занять, бо ж, як-то кажуть, чужий приклад заразний… (Сміється, — авт.) Спершу були 10-кілометрові забіги. Тренувалася самостійно, згодом у Тернополі з’явилася бігова спільнота Ternopil RunDay, завдяки якій кожної суботи о 9-ій ранку на набережній Тернопільського ставу збиралися бігуни зі всього міста. Ми почали знайомитися, підтримувати зв’язки і бігати уже компаніями… Такі тренування та участь у змаганнях допомогли мені стати сміливішою і впевненішою — це завжди вихід за власні рамки, який дозволяє відчути свої сили та можливості.

«42 кілометри біглося легко. Багатьох чоловіків-марафонців швидка забирала, а мені — хоч би що»
— Років три тому я пробігла свій перший півмарафон у Тернополі — дистанцію 21 кілометр, більше того, увійшла до трійки кращих у своїй віковій категорії, — розповідає Галина Щепанівська. — І тоді на хвилі ейфорії написала у своєму Фейсбуці: «Мадрид’42, наступного року чекай на мене»! А вже раз сказано — то має бути і зроблено! Насправді наважитися на таку довгу дистанцію було дуже страшно, я не була впевнена, чи вже готова до цього… Але мене дуже підтримали усі друзі – як з «бігової тусовки», так і не-бігуни: «Ти все зможеш, ми в тебе віримо!». Підтримувала і доня — вона часто бігала зі мною за компанію, а нині активно волонтерить на усіх моїх бігових заходах — де я, там і вона! А ще дуже добрий стимул для того, аби точно пробігти той чи інший марафон – відразу оплатити стартовий внесок. Тоді вже дороги назад нема. (Сміється, — авт.) Так торік у квітні я поїхала до Мадрида, де і пробігла свій перший марафон….
42-кілометровий марафон у Мадриді – мій перший «млинець», але я його глевким не вважаю, навпаки, як не дивно, але цих 42 кілометри мені біглося дуже легко. До того я п’ять місяців готувалася з тренером, набігаючи за тиждень по 100 кілометрів, але без «форс- мажорів» усе одно не обійшлося. Річ у тім, що згідно з програмою тренувань, за 2-3 тижні до самого марафону потрібно пробігти 35 кілометрів — подужаєш їх, отже, “потягнеш” і 42 км. Але так сталося, що через навантаження на роботі я змогла пробігти цю дистанцію лише за тиждень до поїздки в Мадрид. Як результат — упав імунітет, почалась ангіна і лікарі прописали антибіотики… За два дні до початку марафону я ще відновлювалась від хвороби, а повний курс ліків так і не пропила. Але все одно результатом своїм — 42 кілометри за 4 з половиною години — задоволена, хоч і знаю, що могла б пробігти й краще. Біжучи марафон, їла спеціальні енергогелі, пила магній, щоб не було спазмів, а також багато води, на пунктах гідратації брала банани та апельсини. Почувалася дуже добре! Коли добігла до фінішу, відчувала, звичайно, втому в ногах, але порівняно з тим, що я бачила по дорозі – як на 30-ти кілометрах здорові чоловіки кричали від болю через спазм м’язів, падали, по них швидкі приїжджали, то зрозуміла, що мені все «пішло» дуже легко. Я жодного разу не зупинялася — перед тим прочитала книжку «Never Stop» відомої української гуру бігу Марії Карачиної, з якою нині товаришую і спілкуюся, і вирішила, що так і буду — неверстопити…
Після торішнього марафону я так увійшла в азарт, що разом із рандеївською командою взяла участь у змаганні “Гонка націй” — біг із перешкодами, повзання по болоті під колючим дротом, спуски по канату — це були ще ті «розваги»… (Сміється, — авт.) А «на десерт» — Чорногірський марафон! Це трейловий біг, специфічний – він вимагає і спеціального взуття, і спеціальної підготовки, але нині мені саме до нього найбільше лежить душа. Коли біжиш горами і бачиш краєвиди, від яких аж дух захоплює!… Цього літа планую подолати 60-кілометровий Чорногірський марафон.
«Якщо у більшості жінок взуттєві полиці забиті туфлями на підборах, то у мене – біговими кросівками»
— Хто один раз «захворів» на біг, той уже з ним надовго! — переконана жінка. — У нашій біговій спільноті є буквально кілька людей, які з бігу перейшли на велоспорт, хтось ще вирішив, що йому більше до душі плавання, але «на диван» не повернувся ніхто… (Сміється, — авт.) До слова, співробітники та клієнти, побачивши у соцмережах мої «бігові фото», надихнулися і також взялися за пробіжки. А ще разом із друзями-бігунами ми розчистили Кутківецький ліс, облаштувавши там хорошу трейлову трасу, та й узагалі часто чистимо нові траси для тренування і прибираємо ліси від сміття. І цієї «карантинної» весни також прибираємо-розчищаємо і, звісно ж, бігаємо, тренуємося… Так, бігове життя на карантині є! Ну куди ж ми без бігу? Звісно, бігаємо у дозволених місцях і тримаємо дистанцію…
Якщо у більшості жінок взуттєві полиці забиті туфлями на підборах, то у мене – біговими кросівками. (Сміється, — авт.) Маю їх більше десятка пар! Ні, на свята чи якусь оказію я, звичайно ж, у сукні і на шпильках – я ж таки жінка, але «в миру» зробила акцент більше на зручність.
Біг змінив багато що у моєму щоденному розпорядку – якщо колись у неділю я могла довше поспати, то тепер о 7-ій ранку я вже або бігаю, або вибігаю на пробіжку. Перше, що дає біг, — це самодисципліна. Розумієш, що треба рано вставати й тренуватися. Змінився і раціон – виваженіше підходжу до харчування, але це все тільки на краще для організму і для фігури… Нині почуваю себе чудово, тренуюся п’ять-сім разів на тиждень і мрію підкорити один із шести найбільших марафонів світу (у Берліні, Лондоні, Токіо, Нью- Йорку, Чикаго та Бостоні), а, як добре піде, то і всі разом!