“Війна — то, кажуть, не бабське діло… Але ж і ми не такі собі прості баби, ну нє? — говорять, сміючись, учасниці тернопільського гурту “Баби”. Саме їх “бабський десант” нещодавно навідався на передову, аби, як зізнаються самі жінки, добряче дати там усім жару.

Вони “намотали” півтори тисячі кілометрів в один бік, їхали на танку по мінному полю, дали перші у своєму житті концерти у справжніх бойових умовах — під “акомпанемент” автоматних черг, ділили з вояками дах і військовий пайок, разом співали, сміялися і плакали…  Вони — учасниці колективу “Баби” Неля Кацюбка, Леся Василик, Марія Машталер, Марія Семців, Людмила Трач та запрошений баяніст  Володимир Лопушинський.

«Після бою серце просить музики подвійно»

— Підвів нас, щоправда, наш баяніст Володимир Григоращук — не поїхав з нами, — кажуть жінки, — зате яка честь і шана Володимиру Лопушинському, який уже і в віці поважному, і з купою проблем-болячок, але все одно наважився. За кілька днів він вивчив усю нашу програму, а вже в окопах з бійцями так розспівався, що казав: “Усе, лишаюся тут! Як не маю здоров’я воювати, то буду бодай грати хлопцям…” Ледве ми його додому з собою забрали…

— Бажання виступити в зоні АТО виникло у нас уже давно, — розповідають учасниці колективу, — і так сталося, що втілити його в життя нам допомогли івано-франківські волонтери. Рідним казали, що будемо далеко від фронту, аби їх зайвий раз не хвилювати, а про те, що були на самій передовій, на так званій нульовій позиції, де за кількасот метрів позиції ворожих снайперів, сказали вже аж коли повернулися. Загалом наш “співочий спецназ” зоною проведення АТО мандрував тиждень, за п’ять днів дали дев’ять концертів. Були у Мар’їнці та Красногорівці, виступали перед бійцями 128-ої та 14-ої бригад, розвідгрупами.  На одній із позицій, де виступати довелося у напіврозбомбленому приміщенні, бійці, побачивши нас, аж розплакалися: “Як ви так до нас наважилися приїхати? Тут таке пекло, ми вже рік навіть волонтерів не бачимо… Хлопці — взуті-вдягнуті, не голодні, але не вистачає їм моральної підтримки, тої життєствердної енергії, яку артисти повинні туди везти. Мимоволі пригадується фраза з культового фільму: “Хто сказав, що треба облишити пісні на війні? Після бою серце просить музики подвійно…”

— Бійцям потрібно привозити передусім хороший настрій. Намагалася не плакати, аби зайвий раз нікого не розчулювати, — розповідає Леся Василик, — але коли після виступу один із бійців вибіг у поле і повернувся з крихітним букетиком пролісків у чорних порепаних руках, таки не стрималася… Впевнена, що там, на фронті, кожному з воїнів дуже важливо відчувати підтримку. І виступи музикантів надзвичайно підтримують моральний дух.

— Концерти були на блокпостах, у місцях відпочинку бійців, у наметах, на лафетах, — будь-де, де нас просили заспівати, — каже Неля Кацюбка. — Було таке, що хлопці облаштували нам сцену, ми виступили, а за 40 хвилин по тому на цьому ж місці почався обстріл…  У багатьох випадках нас просто Бог оберігав, інакше цього не поясниш… А ще стільки концертів відспівали — без апаратури, без мікрофонів, і навіть не похрипли…

— Як тільки солдати відчувають, що ми – свої, вони хочуть заспівати у відповідь, поспівати, навіть потанцювати разом, — розповідає Марія Машталер. — Зустрічали ми і земляків — монастириського мера Андрія Старуха,  запам’яталася і зустріч із нашим колишнім учнем із Лановеччини, який навчався у Тернопільському центрі ПТО. Боже, ще така дитина… Ми його запитуємо: “Скажи, що тобі потрібно, може, щось передати мамі, татові?” А він так злякано: “Та ви що, нічого батькам не кажіть, вони навіть не знають, що я тут, думають, що у резерві…”

І сміх, і сльози…

— Кожен концерт мав свою родзинку і був адаптований до підрозділу, — розповідають артисти. — Сучасні пісні переробили на жартівливий, патріотичний лад, намагалися записати імена бійців та командирів, щоб згадати їх у своїх піснях — вони тоді так по-дитячому тішилися і дивувалися, що ми їх знаємо… А по “офіційному” виступі всі разом я-а-ак вшкварили повстанських пісень, то аж стіни дрижали… Хлопці такого азарту набралися, що казали: “Все, беремо автомати і йдемо на Донецьк усю ту нечисть розганяти!” І ми разом з ними готові були в бій іти, так пройняло… Узагалі страху не було, навіть тоді, коли перший раз в житті почули, з яким звуком розривається міна  — впала за п’ятсот метрів від місця нашої ночівлі…

Словом, було всякого — коли сміх, коли й сльози… Зрештою, на війні не лише, як на війні, а й усе, як в щоденному, “цивільному” житті — тільки всі почування тонші, загостреніші… Ми виступали на різних сценах, але таких емоцій, які відчули там, на фронті, неможливо відчути більше ніде. Бо там ТАК дивляться на тебе, так тепло і радісно реагують, так щиро обіймають, так зі сльозами на очах дякують…  І більше нічого тобі не потрібно. Як після цього до них не їхати?..