Упродовж шести років війни на Донбасі Ганна Казимирович із Тернополя передає українським військовим в’язані шкарпетки. Її зброєю стали спиці й нитки. У свої 66 років жінка невтомно трудиться для фронту. Кожен ранок починає з молитви за військових, а потім увесь день до темної ночі вкладає тепло своєї душі у кожну петлю. За час війни пенсіонерка наплела понад 2 тисячі (!) шкарпеток, використала сотні кілограмів ниток. Скромна і щира Ганна Богданівна не вважає це досягненням, а лише маленьким обов’язком допомогти армії, тому й не втомлюється в’язати.

Передає жінка пакунки зі шкарпетками на різні бригади через знайомих волонтерів і через церкву. Кілька мішків завезла її онучка Уляна Костів на історичний факультет ТНПУ, студенти і викладачі якого плетуть маскувальні сітки й відправляють на фронт. З 2015-го студенти виготовили понад 300 сіток загальною площею 10 тисяч квадратних метрів. Чудовим презентом до сіток є шкарпетки тернополянки, які зігрівають військових у люті морози.

— Бабуся Ганна — борець! Завжди виношує якусь ідею, думає, що б ще доброго зробити для когось, — каже Уляна. — «Треба передати солдатам!» — просить мене, коли вже повен балкон зі шкарпетками. Я закінчила історичний факультет ТНПУ, тому передаю речі на фронт через наших волонтерів, зокрема через викладача Володимира Кіцака. Коли приношу пакунок шкарпеток від бабусі, всі дивуються такій великій кількості!

У квартирі Ганни Богданівни ніби в’язальна фабрика: посортовані за кольорами клубки ниток, набори спиць, готові пари шкарпеток.

— Мій чоловік мав рахунок шкарпеткам, які я в’язала, але його не стало чотири роки тому… Нарахував 1200 пар, — згадує Ганна Богданівна. — Тепер трохи менше плету — одну пару на день, бо сама порю в’язані речі. Влітку зменшую темп, бо спекотно, а взимку можу й по дві пари втнути. Загалом за рік 300 пар зв’язую. Нещодавно передала через хлопців із педагогічного, а вже знову маю 40 пар для військових. Раніше я відправляла шкарпетки на Донбас через знайомого волонтера Богдана, який на початках війни привозив для наших військових натовські мундири з Німеччини. Потім передавала через інших волонтерів, через церкву Святого Івана Богослова.

Як подумаю що солдати ходять у ґумаках по болоті, на холоді, то хочу хоч чимось їм допомогти. Не можу сидіти без роботи, в’яжу, дивлюся телевізор, балакаю по телефону. Колись моя сім’я була велика, потрібно було багато працювати, то я ніколи не мала вільного часу. А на пенсії залишилася сама, донька і онуки живуть окремо, тому маю вдосталь часу — не шкодую його.

Надихнув Ганну Богданівну на в’язання для солдатів сюжет по телебаченню про людей з інвалідністю, які плетуть теплі речі і передають на Донбас.

— Не маю високих гасел. Мої діти вдома, а чужі ходять по окопах, оберігають Україну за нас усіх, тому якщо сплету для них теплі шкарпетки, то радісно на душі, — усміхається пенсіонерка. — «Я бачив солдата у твоїх шкарпетках!» — якось розказав мені родич. «Може, то не мої…» — «Твої! Їх відразу можна впізнати!». Нитки для шкарпеток шукаю здебільшого на гуманітарці або ж купую там гарні добротні в’язані речі, розплутую і до праці. Підшукую нитки з ангори, вовни, щоб шкарпетки були гарні й теплі. Іноді мені допомагають онуки пороти речі — тоді веселіше йде робота.

Якось я передавала волонтеру 160 пар шкарпеток. «Що вам привезти звідти?» — вдячно запитав.  «А що мені треба з фронту? — усміхнулася я. — Хіба кулю на всяк випадок, якщо попадеться мені ворог України». Волонтер сміявся до сліз… А потім привіз мені синьо-жовтий стяг від наших бійців.

Під час Революції Гідності Ганна Богданівна кожного дня була з мітингувальниками — на тернопільському Майдані, у Києві.

— До Києва я їздила чотири рази, була там по кілька днів, — розповідає пенсіонерка. — Тоді вже стріляли, були поранені… Чого було боятися — я вже стара. Спершу до столиці поїхав мій зять. Я не мала терпцю сидіти на дивані перед телевізором, тож взяла сумку, трохи грошей і гайда до Києва. «Я вже на Хрещатику!» — зателефонувала до зятя. Він із чоловіками тоді вже кидав «коктейлі». Трохи допомагала я жінкам в Будинку профспілок готувати канапки, а потім одягнула рукавиці й взялася прибирати приміщення, санвузли, де ночами готували коктейлі Молотова. За це мені були дуже вдячні, бо не сильно хтось рвався до такої роботи. У той період я працювала прибиральницею в одному з підрозділів міліції Тернополя. Усі знали, що я їжджу на Майдан. «Наша революціонерка!» — жартували міліціянти. «Ви мовчіть, бо я вже вмію робити коктейлі Молотова!» — казала їм. Просила поліціянтів кинути посвідчення і публічно підтримати мітингувальників. Боялися, але багато хто підтримував людей. Виходили у цивільному одязі. Стою якось на Театральному майдані в Тернополі, чую, читає вірш знайомий голос. Підходжу ближче — наш Ігорко з міліції! Як я зраділа! Він тихцем, аби не знало керівництво, їздив до Києва на Майдан, звідти привіз собі жінку. Інший правоохоронець, який нині вже полковник, ночами стояв із сином на Майдані. Його син-студент крутив музику в наметі. «Іди пильнувати дітей! Бо як налетять ваші й будуть бити, треба захистити молодь!» — наказала дружина цьому правоохоронцю. Наша молодь свідома, мислить зовсім по-іншому, вони безстрашні. Моя онучка Улянка теж була двічі на Майдані в Києві. Прикро, що війна ще не закінчилася, а люди вже трохи охололи… Мене дехто запитує, що буду робити, коли закінчиться війна. Я, звісно, дуже хочу миру, але розумію, що москаль — то така холєра, яку не так швидко побореш.  І Путіну не видно кінця, і усій його банді. Ми українці, часто нарікаємо на владу. Владу, звісно, критикувати треба, але маємо триматися разом, щоб зберегти нашу державу. Кожен повинен на своєму місці відповідально виконувати свою працю, тоді переможемо. Хтось воює, хтось приймає закони, хтось бореться з корупцією, а я — в’яжу…