Взуттєва майстерня підприємця Ігоря Геми із Підволочиська уже рік зачинена. Господар — на війні. Нині чоловік несе службу в гарячій точці на Донеччині. З перших днів масштабного вторгнення був у роті охорони, а згодом тримав оборону біля білоруського кордону. «Хамер» — такий позивний пана Ігоря, водночас це про його характер — сильний і витривалий. Донедавна був командиром відділення, отримав звання старшини. У свої 52 роки з побратимами воює на «нульовці». Безстрашний, рішучий і з чудовим почуттям гумору. Вдома його чекають дружина Ірина, доньки Вероніка і Єлизавета та син Руслан. Про службу в ЗСУ військовий розповів «НОВІЙ…».

— Пане Ігорю, чи припускали ви торік, що доведеться так довго воювати?

— 24 лютого почалася масштабна війна. Наступного дня я пішов до селищної ради на навчання з медицини. Хотів щось робити потрібне. 27 лютого зачинив майстерню і попрямував до військкомату. Дружині не сказав, за що потім трохи дістав тягла (сміється, — авт.). Але Ірина мене зрозуміла. За це я їй вдячний! Почав розмову з дружиною з того, що колись ще школярем я жив п’ять років із мамою та вітчимом у росії, але мене завжди манило в Україну, тому втік додому (сміється, — авт.). Привезли мене на канікули до бабусі, так і зостався. Моя мама похована в росії, вже нема і моїх братів, які жили там і воювали за росію в Чечні. Коли торік в Україну прийшла москальська наволоч, я не міг спокійно спостерігати. Ми не кликали росіян на нашу землю. Так, я — патріот України. У росії живуть мої племінники, але я припинив із ними спілкування. Одна з них надіслала мені фото, на якому вона у футболці із «Z» і написом «за пабєду». Знала, що я воюю. Хотіла допекти. «За яку пабєду?» — запитав. Нема про що з ними говорити…

— Чи вагалися, що робити з майстернею у перші дні російського вторгнення?

— 35 років я ремонтував взуття. Упродовж 15 останніх мав власний бізнес — приватну взуттєву майстерню. Нічого, все зачекає… Найголовніше зараз — відстояти Україну. Коли я ішов до військкомату, то ні на краплю не вагався. Особисті справи залишив у невідомості. Хоча через два тижні почав хвилюватися, чи буде чим заплатити вдома за газ і світло. Моя дружина працює на плантації у підприємця, який займається вирощуванням ягід. «Може, якось дітей прогодуємо», — казала. «Якщо буде скрутно, то використовуй заощадження, продай автомобіль, золоті речі», — радив я. Про зарплату в ЗСУ навіть не думав. Як виявилося, у війську ще й платять гроші (сміється, — авт.). «Коли додому приїдеш?» — запитує дружина. «Навіщо їхати? Вдома стільки не зароблю», — переводжу все в жарти. Треба завжди бути на позитиві, не опускати рук і вірити, що все буде гаразд.

— Знаю, що ви також вирощували лохину. Хто зараз доглядає за кущами?

— Маємо біля хати три десятки кущів лохини. Я розумів, що поїду на фронт, тож поки був у роті охорони в Підволочиську, розповів дружині, як доглядати за ягодами, записав окремі поради. Моя дружина — розумна й відповідальна, тож не хвилююся за дім. Вона допомагала мені в майстерні, разом ми їздили на заробітки до Чехії. Добре, коли тил — надійний.

— Ви жили у росії, тож, мабуть, розумієте, що росіянами керує в цій війні…

— Росіянам сказали, що ми — бандерівці, що їмо дітей, що несемо загрозу росії. І вони свято вірять. Це абсурд, але мозком людини можна маніпулювати. Росію поглинула антиукраїнська пропаганда. Ми зобов’язані захистити свою країну. Пів року ми з побратимами тримали оборону біля білоруського кордону. Брали участь у навчаннях «Північний буревій». Не думаю, що з півночі ще буде наступ, бо там — ліси, болота, погана прохідність, але треба бути пильними. На Донеччині я несу службу в штурмовому підрозділі. Хоча маю деякі болячки, але на війні відчув себе здоровим (сміється, — авт.). Навіть не думаю наразі про повернення додому, бо ще нема перемоги. Звісно, втомлюємося, ніхто не безсмертний, але знаємо, для чого це все робимо. На нашому боці — правда. Шкода побратимів, які полягли…

— На жаль, втрачаємо найкращих…

— Війна не закінчиться швидко. Навіть якщо мине активна фаза, вдасться вигнати росіян, то ще кілька років доведеться тримати наші кордони. Всі знали про війну і всім було байдуже… Та добре, що українці піднялися в перші дні й дали відсіч ворогу. Нинішня війна — вирішальна. Це як боротьба Давила і Голіафа — малого, але сильного духом, і зухвалого велетня. Переможе сила духу й відвага! Поки москалеві не дасиш по морді, не відстане. Знаю це з власного досвіду. Перша фраза мого вітчима, коли я мав вперше іти до школи в росії: «Будуть до тебе чіплятись, бийся до кінця, інакше зневажатимуть». Так і було, довелося себе відстояти. У росіян таке в крові. Якщо ми би зараз дали задню чи пішли на якісь там перемовини, то росіяни накопичили б сили і знову рушили. Їм ніколи не можна вірити.

— Чи не спрагли за швецькою справою?

— З собою я прихопив інструменти, тому завжди до послуг побратимів (усміхається, — авт.). Якщо у когось відірветься підошва — зашию, потрібно буде підшити ремінь чи відремонтувати бронежилет — допоможу. Руки тримають зброю, але не забувають про ремесло.