Теплиці з яскравими хризантемами, розкішні плантації прянощів — такі фото прикрашають сторінку у Фейсбуці Світлани Леськів із села Лисичинці Підволочиського району. Як не дивно, жінка ділиться враженнями не від власної справи, а від… заробітків. Наша землячка час від часу їздить на роботу до Польщі, опинялася в різних ситуаціях, цінує добрих роботодавців, знає нелегку ціну злотих. В інших країнах не була. У Польщі українців багато — чи не з кожної хати із Галичини. За даними посольства України в Польщі, за останніх п’ять років кількість українських трудових мігрантів до сусідньої країни зросла у п’ять разів — з 300 тис. до 1,5 млн. Українці й далі їдуть за кордон у пошуках кращої долі. Комусь щастить із роботою, комусь — не дуже. Та як би добре там не було, вони далеко від рідних, тож мріють заробляти у рідній країні. Про свої польські заробітки Світлана Леськів розповіла «НОВІЙ…».
— Пані Світлано, давно їздите на роботу до Польщі?
— Уперше поїхала у 2004-ому, мені тоді було 23 роки — ризикнула, бо не вистачало грошей. Польські заробітки — це здебільшого сезонні роботи, тому попрацюю і поспішаю додому. Кілька років поспіль їздила до сусідньої країни, потім народила другу дитину, сиділа в декреті. Коли ж діти пішли до школи, систематично мігрую до Польщі. Місяць побуду вдома, два-три — за кордоном. Маю двох дітей: Юля цьогоріч закінчує 11-ий клас, син Володя — восьмикласник, тому змушена трудитися, щоб поставити їх на ноги.
— Ви охоче ділитесь фотографіями із заробітків. Квіти надихають?
— Теплиці потопали у барвах — хотілося показати цю красу! Друзі лайкають, пишуть захоплені коментарі, можливо, хтось подумає, що я тут відпочиваю серед квітів (усміхається, — авт.), та насправді це нелегка праця — по 14 годин на ногах.
У моїх господарів дев’ять теплиць, вирощують хризантеми і різні «зьолка» — м’яту, розмарин, любисток, щавель, майоран, коріандр, тмин, зелений горошок та ін. Цьогоріч мали 1,5 тисячі горщиків хризантем, раніше було і по 5 тисяч. Коли я приїхала, тут працювали дві тернополянки. Але через три тижні вони поїхали, я залишилася сама, тож роблю за трьох. На початках господарі — пані Можена і пан Марек — допомагали мені у теплицях, тепер возять рослини на продаж. Майже усі хризантеми продали перед поминальними днями, поляки несуть на цвинтар.
Якось я покликала до себе на підмогу подругу з Підволочиського району. Вона побула чотири дні і сказала, що не витримує навантаження. Я справді тут бігаю, але мені дуже подобається! За всі роки цього разу найкраще. Добрі господарі, а ще нема багато працівників. Три роки поспіль я їздила до панів, у яких працювали на полі 50-60 людей, до 30 осіб жили на одному подвір’ї, одна душова, один туалет… Важко психологічно. А тут — спокій! Пані каже, що я даю сама раду, тому наразі більше нікого не бере. Мої господарі раніше вирощували огірки, помідори у теплицях, але останніми роками взялися за «зьолка», бо на це є попит. Мешкаю за п’ять кілометрів від Вроцлава.
— Яку роботу ви виконували під час попередніх поїздок до Польщі?
— Це вже моє шосте місце праці. Цьогоріч влітку збирали трускавки з моїм чоловіком. Перед тим три роки їздила на городину — вирощувала цибулю, моркву, петрушку, кріп. Якось трудилася в розсаднику, підняла важку ялинку і у мене злетіло шість дисків — довелося їхати додому, вправила і знову до Польщі. А ось перший мій досвід польських заробітків неприємний… Посередниця чітко не домовилася про роботу, тому нас прийняли на винному заводі, але казали зачекати місяць… Нас п’ятеро заробітчан жили в одному вагончику. Сиділи без грошей, не було що їсти… Шукали під снігом яблука, знайшли за три кілометри поле із незрізаною обмерзлою пекінською капустою — брали на салат. Знаю, що таке голод у Польщі… Рідним я не зізнавалася, але якось попросила чоловіка передати валідол — зрозумів, що проблеми. Не дочекавшись роботи, я повернулася додому. Найбільш образливо, що самі українці, які там працювали давніше, зневажали нас. А вже наступного разу знайшла гарну роботу. Влаштувалася до українки Світлани з Хмельниччини, яка заміжня за поляком. Їй на той час було 23 роки, йому — 50. Дуже добрі люди! «Світечка!» — кликали мене. Потім я кілька років не їздила до Польщі, загубила їхній номер телефону. Минуло 14 років і цьогоріч я поїхала на трускавки, розговорилася з місцевими. Виявилося, що село, де я колись працювала, за три кілометри. У неділю пішла туди — раділа! Пан розцілував мені руки. Телефонуємо одні до одних.
— Як поляки ставляться до українців? Іноді в соцмережах закидають відео, як поляки ображають працівників…
— Буває по-різному. На щастя, я зустрічаю в житті більше добрих людей! А можливо, менше звертаю уваги на все, не конфліктую, бо багато пережила… У моїй кімнатці в нинішніх господарів українки залишили на підвіконнику барбовал. Слава Богу, мені заспокійливі не потрібні.
— Які загалом у вас враження від Польщі?
— Країна дуже подобається — чудова архітектура, всюди чистота, рівні дороги, але я би тут не змогла жити — хочеться додому. Полякам теж нелегко, бо в них високі податки. Щоб щось мати, мусять їхати на заробітки до Німеччини, Англії. Я не так часто тут вибираюся між люди, бо завжди багато роботи. Пані двічі возила мене до «бєдронки» (супермаркет, — авт.). Почую українську мову — завжди підходжу до земляків. Найгірше за кордоном — хвилювання за рідних. У такі хвилини плачу, молюся…
— Які там зарплати і ціни?
— У Польщі можна заробити від 20 тисяч гривень, чоловіки мають більше. За годину заробітчанам платять в середньому по 11 злотих, чоловіки на важчих роботах можуть мати і по 20-25 злотих. Ціни тут вищі, ніж в Україні. Раніше було дешевше, тому наші люди їздили по олію, порошок для прання. Шоколадка у «бєдронці» коштує 1,5 злотих (10 грн.), хліб — 2 злотих (13 гривень), кілограм сосисок — 6 злотих (40 грн.), риба копчена — від 4 до 6 злотих (25-40 грн.). Готую я їсти сама, але овочі не купую, бо господарі дають мені, іноді частують чимось смачним. Бачу якось: пані плаче… «Що сталося?» — запитую. Розповіла, що її сестра важко хвора. Я її обняла, заспокоїла. А наступного дня вона з вдячністю запросила мене на чай з тортом. Натруджуся іноді в теплицях, що і їсти не хочу. «Звідки черпаєш сили?» — дивується пані. «Моя сила — то мої діти!» — відповідаю.
— В Україні ви десь працювали?
— Чотири роки працювала в садку товариства «Україна» в Скориках, доглядала за яблуньками, грушами, сливами, малинником, збирала врожай. Два роки була на підприємстві «Ялинка України» в Новому Селі. Хотілося би вдома працювати, бути біля рідних, але, на жаль, у нас поки що нема гідних зарплат. Перед останньою поїздкою до Польщі я працевлаштувалася у ТОВ «СЕ Борднетце Україна» в Тернополі. Пройшла навчання, медогляд, подала всі документи, прийшла першого дня на роботу, а мені сказали, що… нема місця. Була неприємно вражена. До того ж обіцяли зарплату 10-12 тисяч гривень на місць, потім сказали — 8-9, а працівники зізналися, що може бути лише 5 тисяч. Довелося знову їхати за кордон… Дитина закінчує школу, буде вступати до вузу, на все потрібні чималі гроші.
— Як діти сприймають, що ви тривалий час далеко від них?
— Спочатку було тяжко, діти переживали. Сина залишила на чоловіка і свекруху, коли йому було десять місяців. Але я тоді їхала не надовго — на півтора-два місяці. Дякую Богові, що діти розуміють нашу ситуацію, що я з добра не поїхала. Знають, що мушу заробити для них копійку. Звісно, сумуємо одні за одними, але добре, що є інтернет — двічі на день спілкуємось через вайбер. Побачу дітей, діти — мене, і тішимось! Вірю, що все так не буде… Хочеться, щоб і в Україні був добробут, щоб ми могли працювати вдома. Маю добрих дітей.
Якось донька опублікувала у районній газеті «Гомін волі» зворушливі рядки:
«Спасибі тобі, мамо, за життя,
Спасибі тобі, мамо, за надію.
За те, що ти квиток
дала у майбуття,
За те, що кожен день
з тобою я радію!»
Я плакала і тішилась! А кілька років тому, коли я нездужала, син просив у листі святого Миколая: «Не хочу подарунків, тільки б мама була здорова!» У такі моменти я ще більше переконалася, що маю для кого жити!
Джерело: НОВА Тернопільська газета
Позначки: заробітчанка, Польща, теплиці
