Хтось, можливо, займається медитацією, хтось слухає Моцарта чи Вівальді, ще хтось розкладає пасьянс. Та переважна більшість футболістів — звичайні люди, і ніщо людське їм не чуже. В тому числі й звичка «заливати» горе поразки чи біль травм, або ж відзначати перемоги спиртним. Пляшка-дві пива після виснажливого матчу для багатьох є звичною нормою, і в цьому, зрештою, немає нічого жахливого і неприйнятного. Проте нерідко «зелений змій» міцно бере гравця, навіть дуже талановитого, у свої чіпкі обійми і вже не відпускає. Чомусь саме над талантами часто нависає цей фатум.  Про один з таких випадків — ця розповідь.

22 травня 1946 року в північноірландському Белфасті народився хлопчик, якому судилося рівною мірою стати героєм футбольних таблоїдів і скандальної хроніки. А ще – фігурантом численних поліцейських протоколів. Звали його Джордж Бест. Взагалі, серед футбольних топ-фігур, схильних до алкоголізму, чомусь досить багато саме британців. Варто згадати Грівза, Мерсона, Адамса, Гаскойна… Важко сказати, чи то дощовий і туманний клімат впливає, чи національні традиції. Адже справді, відшукати затятого пияка серед футбольних зірок в країнах з високою культурою споживання вина (Франція, Італія, Іспанія) доволі проблематично.

«Каламбурячи» з власного прізвища, Бест часто говорив про себе: “Best is the best!” («Найкращий є найкращий!»). І слід сказати, що у 1968 році така не зовсім скромна самореклама отримала вагому підпору: Джордж здобув «Золотий м’яч» найкращого футболіста Європи і став володарем Кубка чемпіонів у складі «Манчестер Юнайтед». Однак поступово тендітний, сором’язливий хлопчина перетворився на ловеласа, гульвісу, завсідника нічних клубів і модних танцювальних салонів. Такий спосіб життя зовсім не передбачав дотримання спортивного режиму і відмову від спиртного. Навпаки — перетворював склянку з подвійним Jack Daniels у найбільшу життєву потребу. Сам Джордж потім згадував про це з типовим британським гумором: «У 1969 році я покінчив з алкоголем та жінками. Це були найгірші 20 хвилин мого життя». Дедалі частіше Бест конфліктував з керівництвом «МЮ», арбітрами; неодноразово в нетверезому стані трощив свої та чужі авта… «Випивка – єдиний суперник, якого я не зміг обіграти», — сумно констатував він у своїй біографії. Сумним був і його кінець. Печінка Беста не витримала тривалого знущання над собою, і йому знадобилася пересадка органа. Звісно, Джордж не залишився без підтримки тих, хто його пам’ятав, але для оплати лікування йому довелося продати на аукціоні свій «Золотий м’яч». Після операції він тривалий час змушений був приймати ліки від відторгнення організмом донорської печінки, які різко знижували імунітет і викликали сильну алергію. В листопаді 2005 року, у віці 59 років, Джордж Бест помер. «Не вмирайте, як я», — такими були його останні слова.

Вони разом із його останнім фото  на лікарняному ліжку були опубліковані таблоїдом News of the World на прохання самого Беста — задля перестороги тим, хто вважає алкоголь нешкідливим засобом розслаблення. В останню дорогу його проводжали близько 100 тисяч людей. «Він втік туди, де його вже ніхто не наздожене», — так відгукнувся на смерть Беста один з колишніх менеджерів «МЮ». Втік, так і залишившись дотепер найяскравішою зіркою північноірландського футболу. Про нього, зокрема, нагадує пам’ятник біля стадіону Old Trafford у Манчестері: Бест стоїть у компанії двох інших легендарних гравців «МЮ» — Деніса Лоу і Боббі Чарлтона. На Євро’2016 збірна Північної Ірландії перемогла команду України – 2:0. То була перемога, здобута завдяки волі та впертості, без найменших претензій на артистизм, яким так полюбляв виблискувати на полі Бест. Прізвища гравців нинішньої північноірландської  збірної я, зізнаюся, погано пам’ятаю. Ім’я ж Джорджа Беста футбольний світ навряд чи колись забуде…