Громадянин Німеччини Зіґфрід (позивний «Океан») — з родини емігрантів з СРСР. Служив у німецькій армії. З початком російської агресії на Донбасі приїхав в Україну, за його словами, “воювати проти спільного ворога”. Брав участь у бойових діях поблизу селища Водяне, що біля Маріуполя. Нині Зігфрід змінив свої погляди і звільнився із ЗСУ…

— Я — громадянин європейської країни, який здобув військову освіту в одній з кращих армій світу, — розповів Зігфрід в інтерв’ю https://censor.net.ua/. — П’ять років тому приїхав в Україну, бо відчував глибоку симпатію до українського народу, який змушений боротися за свою свободу, гідність і право на самовизначення. Я вважав за свій обов’язок втрутитися і не стояти осторонь. При цьому жодні казки про “громадянський конфлікт” мені можна було не розповідати. Специфіка дій російських спецслужб давно і ретельно вивчена, і те, що діється на Донбасі, є саме неприкритим вторгненням російської армії з потенціалом на подальшу вибухову ескалацію. Це абсолютно в дусі спадкоємців КДБ, який масово сіяв терор і смерть по всій планеті, але уник клейма злочинної організації. На той момент вони робили спробу повернути Україну збройним шляхом під свій контроль. Це видавалося легким шляхом, адже українська армія майже припинила своє існування.

Але з’явилися непередбачені труднощі у вигляді добробатів, які самовіддано прийняли головний удар на себе і відбили його.

І ось у це потрапив я — зі своєї волі, не за гроші, славу чи блискучі цяцьки. Довелося долати таку масу труднощів, які середньостатистичний українець навіть не помітив би — вибивання права на вступ на військову службу за контрактом, отримання УБД (статус учасника бойових дій) як визнання своїх заслуг, про якісь пільги я навіть не згадую, все одно нічого не отримаю, та й не потрібні вони мені. Особливих геройств за мною не помічено, в якихось страшних битвах участі не брав, якщо доводилося воювати, то робив це вміло і самовіддано, служив відповідально.

Але світ навколо змінювався. Змінювалися і політичні реалії. Довелося «наживо» ознайомитися з багатьма даностями і особливостями українського суспільства. Я радий, що зміг знайти хороших друзів, людей просвітлених, талановитих, розумних і креативних. Вони — основа успішної та процвітаючої країни. Але є одне але, і це “але” жахливе. Цивілізаційний проєкт української держави виявився проваленим. Уся зрілість і воля українського громадянського суспільства не змогли надихнути злодія і державного злочинця Порошенка і, може, й хорошого, але наївного хлопця Зеленського на створення дієвого концепту оборони і стратегії зі звільнення окупованих земель. Таким чином Україна здалася перед поширенням “русского міра”, навіть не вступивши в серйозну сутичку. Та ідея національної держави, яку люто захищають активні верстви суспільства, від самого початку була химерою, повторенням застарілих шаблонів і схем і не знайшла позитивного відгуку у світі, а призвела лише до роз’єднання і глибокого розколу суспільства, чому корумпований і дегенеративний політикум радісно аплодував. Не знайшлося жодного великого політика, який розумів би дорогоцінну суб’єктність державності і був здатний зупинити цей відкат у минуле.

На тлі цього армія і її розвиток не знайшли тієї уваги, на яку заслуговували. Та й навіщо розвивати армію, якщо дуже зручно декларативно назвати Росію агресором, не бажаючи доходити до остаточного, максимально логічного висновку, що з ворогом потрібно боротися.

ЗСУ сьогодні — це загрузла в боягузтві, лицемірному пафосі й брехливості організація, на чолі якої стоїть пихатий жлоб. Інакше не можна назвати міністра оборони, під час візиту якого нас, рядових солдатів, виганяли з казарми, щоб не муляли очі «високоблагородному вельможі».

У будь-якій битві переможе солдат ініціативний, розумний, який уміє застосувати свій творчий хист найефективнішим способом. І цей образ бійця ніяк не виховується, не підтримується і не має поваги в армії, що перетворилася на багатотисячний натовп виконавців наказів, де панує атмосфера процвітаючого загнивання.

Єдине, на що нині здатна українська армія, це прийняти останній бій і героїчно загинути, що навіть буде цілком у традиціях народних міфів. Геть відсутній дух креативності, бажання дій, прагнення йти вперед і перемагати. ЗСУ повністю перетворилися на те, з чим я приїхав боротися, — на відрижку совкового рабства. А фетишизація прагнення стати частиною НАТО і запровадити в себе стандарти цього військового блоку викликають лише зневажливе здивування. Вам ніхто не заважав провести реформи, здатні збільшити ефективність армії, як ніхто не заважав подолати корупцію. І тепер ви нав’язуєтеся приєднатися до низки армій, з яких кожна по-своєму досягла найвищого рівня боєздатності, підготовки і забезпечення, навіть ваші слов’янські сусіди. Тільки треба було не красти, а працювати.

Це — не моя армія, не те, чим я особисто міг би пишатися і що я міг би рекомендувати. Дуже багато останнім часом було червоних ліній і зворотних точок відліку. Я чекав, трохи сподівався на зміни на краще, поступово втрачаючи терпіння. І ось настав момент, коли особиста свобода стала важливішою за спільні дії з народом, який залишився чужим для мене, коли бажання зробити щось і для себе змушує діяти, а не сидіти на місці.

До речі

У квітні 2019 року Зіґфрід дав інтерв’ю для проєкту головного редактора “Цензор.НЕТ” Юрія Бутусова “Своя війна”. Зокрема, він розповів про відмінності в українській та німецькій арміях. За його словами, в Збройних силах України на посаді матроса, навідника міномета станом на квітень 2019 року він отримував трохи більше 12 тис. гривень (близько 430 євро), а в Бундесвері було 3 тисячі євро. Він пояснив, що “деградуючи в грошах, виграв, отримуючи безцінний досвід”.

Говорячи про відмінності “бойового духу” ЗСУ і Бундесверу, він зазначив, що дуже велику роль відіграє стратегія верхівки армії — хто ворог і що робити, якщо хтось нападе. Якщо цього немає, то у всіх військовослужбовців втрачається уявлення, як і навіщо воювати.

За словами Зіґфріда, він “неодноразово помічав, що навчання, тренування, участь в загальних навчаннях, пов’язаних з німецькою армією, часто жорсткіше відбувалися, ніж безпосередньо бойові дії в Україні — навіть у навчальному стані дух німецького піхотинця на висоті”.

Стосовно організації військової служби також є разючі відмінності між ЗСУ та Бундесвером. “Там, де присутня німецька педантичність, прагнення до ефективності і дбайливого використання ресурсів, не може бути, наприклад, такої посади, як днювальний. Я намагаюся розібратися в багатьох речах, вдумуюся в їх суть, і виходить, що сама посада днювального — людини, яка сидить у коридорі і змушена кричати “струнко!”, коли заходить командир, — це абсолютно непотрібна нісенітниця і пережиток РСЧА. Це абсолютно не потрібно і нікому не важливо взагалі, крім командира, якому, можливо, лестить, що хтось кричить “струнко!”, коли він заходить. Це абсолютно неефективне використання людського ресурсу. Ні в німецькій, ні в ізраїльській, ні в американкій армії такого немає. Як вони взагалі живуть без днювальних? Незрозуміло!” — іронізує Зіґфрід, висловлюючи сподівання, що незабаром цього в статуті української армії не буде.