По-своєму висловив почуття до Білорусі й хлопець із Підгайців. Тарас Пухайло освідчився білорусці Ангеліні Бєленік на Говерлі! «Так!» — крізь сльози радості відповіла дівчина. Це не просто історія українсько-білоруського кохання, це внутрішній посил молодих людей на позитивні зміни у наших країнах. Ангеліна і Тарас зустрічаються півтора року. Познайомилися у Польщі — навчалися в Лодзькому університеті. Тарас нині працює в банку в сусідній країні, мріє повернутися додому і бути потрібним своїй державі. Ангеліна вже полюбила Україну.

— Тарасе, як ви познайомилися з Ангеліною?
— Три роки тому, після закінчення Кам’янець-Подільського національного університету імені І. Огієнка я подався на навчання до Польщі. Якийсь час навчався за програмою обміну в Греції. Потім знову повернувся до Польщі. Працюю в банку, напрямок — інвестиційна діяльність. Хочу набратися досвіду і повернутися в Україну. В університеті в Лодзі я навчався на економіста, Ангеліна — на логіста. Жили в одному гуртожитку, познайомилися під час святкування Дня студента. За цей період я двічі гостював у батьків Ангеліни, а вона двічі була в Україні.
— Які у вас враження про Білорусь?
— Білоруси близькі українцям. Там справді чудова інфраструктура: якісні дороги, комфортабельні вокзали, ідеальний порядок, на вулицях навіть чистіше, ніж у Польщі, але загалом відчувається «совок»: радянські забудови, старі автівки на дорогах. Населення не надто фінансово забезпечене, ціни на товари значно вищі, ніж в Україні, водночас медицина — безкоштовна. Рідні Ангеліни живуть біля міста Гродно, що неподалік кордону з Литвою і Польщею. Коли я гостював у Білорусі, спілкувався з місцевими мешканцями, вражало, що вони дуже залякані. Але відчувалося невдоволення, що щось назріває… Білоруси передусім незадоволені економічним становищем.
— Віддалено складалося враження, що там певна стабільність — працюють заводи і фабрики, країна забезпечена своєю продукцією, уряд дбає про людей, хоч і все в закритому режимі…
— Певна стабільність була, нині важко щось прогнозувати. Коли я проїжджав, бачив великі заводи, спілкувався з робітниками. Усі вони були незадоволені зарплатами. Частина акцій заводів належить Росії, інша частина — вищому керівництву Білорусі. Працівники заводів скаржаться на негативні наслідки модернізації, яку запроваджували у них китайці. Білоруська економіка — неринкова, оцінюю це як економіст. У них досі планове виробництво: заводи часто виготовляють собі у збиток непотрібний товар. Через це упродовж останніх років знизився рівень економіки. У Білорусі також засилля російських товарів. Експансія російського телебачення — «промивають мізки». Водночас білоруси дуже люблять українські телепередачі — «Міняю жінку», «Хата на тата» та ін. Можемо таким чином поширювати свою пропаганду сусідам (сміється, — авт.).
— Білоруси вболівали за українців під час Революції Гідності?
— У Білорусі суспільне бачення формує російська пропаганда — на 90%. Росія, на жаль, там виграє. Думка про Крим у білорусів здебільшого не на нашу користь. «Бандерівці, радикали» — так нас «подає» їхнє телебачення. Білорусів лякали нашим Майданом. Але я знаю, що таке Майдан, бо був у Києві з перших днів. Білоруси думали, що у нас державний переворот, але, коли зіткнулися зі схожою ситуацією, переосмислили. Нині відчувають солідарність українського народу, бачать, що Росія готова надіслати допомогу Лукашенку, а не людям. Аж тепер білоруси розуміють нас.

— Білоруси іншої ментальності — стримані, помірковані…
— Вони не настільки відкриті, як українці, це через заляканість. Ми з Ангеліною гуляли Львовом, зупинилися біля вуличних музикантів. Перехожі аплодували їм — дівчина дивувалась. У Білорусі не прийнято висловлювати почуття, там людей завжди ставили в рамки. Перебуваючи там, я щоразу мимоволі думав, чи нічого не порушую. На вулиці сувора дисципліна. Ввечері маєш мати одяг зі світловідбиваючими елементами, люди бояться нецензурно висловитися, бо можуть отримати штраф. Але коли перетинають кордон Білорусі — поводяться по-іншому. Ця дисципліна через страх. В Україні ми відчуваємо себе вільними! Мені вже торік доводилося чути від білорусів, що їх дістав режим Лукашенка, що потрібні зміни.
— Це були розмови на кухні?
— Здебільшого на кухні. Ще у 2010-ому там розганяли протестувальників, заборонили збиратись на вулицях ідейним групам, не можна було навіть плескати. Це дико! Багато білорусів працюють на державних підприємствах, вони залежні — їх найлегше залякати. Виступаєш — звільняють. Але зараз протест набрав масового руху, всіх не можуть звільнити.
— Що розповідають рідні, друзі Ангеліни про ситуацію в Білорусі?
— Протестувальники не те, щоб розчаровані, але не бачать розв’язки. Протестують уже місяць і не знають, чим усе закінчиться. Нема бачення координаційної ради, нема чіткого плану. Хочеться, щоб відбулися чесні перевибори, але як цього досягти? Тим часом у країні росте курс долара, на деяких підприємствах почали зарплату видавати продукцією. Білоруси вірять, що все закінчиться позитивно, але наразі панує невизначеність. Європа, як і в ситуації з Україною, висловлює стурбованість, але не особливо поспішає запроваджувати санкції. Водночас існує велика загроза з боку Росії… На білоруських кордонах Лукашенко виставив військову техніку.
— В Україні після побиття студентів люди вийшли на Майдан, готові були до рішучих дій, а білоруси проводять мирні акції…
— Українці більш запальні, революціонери. Білоруси іншого темпераменту, підсвідомо керовані страхом. Після кожного мітингу вони ідеально прибирають за собою, стають на лавку — роззуваються. У нас таке небачено. Недаремно білорусів називають «слов’янськими німцями». У них, вважаю, є свій шлях, пройшли кульмінацію протестів, вороття нема, попереду або перемога, або поразка. На жаль, є загиблі, 7 тисяч затриманих, 7 тисяч побитих…
— Білоруси є патріотами Білорусі?
— Звичайно! Літні люди, звісно, плачуть за Радянським Союзом, проте молодь і люди середнього віку їздять за кордон, у них інше розуміння речей, хочуть бачити свою країну вільною європейською. Реально на виборах Олександр Лукашенко набрав 5-10 % голосів, усе решту сфабрикували. В Білорусі лише 3% населення розмовляє білоруською, решта — російською.

— А тепер — до особистого. Чому ви обрали для освідчення Говерлу?
— Досить символічно, що я освідчився саме зараз. Ангеліна вболіває за ситуацію в Білорусі, я — теж. Хочу, щоб вона ще більше відчула мою підтримку. Заручились і наразі чекаємо завершення революції в Білорусі, кінця карантину, потім справимо весілля. Нині українці не можуть їхати в Білорусь. Упродовж карантину ми не бачились з Ангеліною, бо були по різні боки кордонів. Нарешті зустрілися! Спершу я думав освідчитися в Львові, але подумав, що Говерла — це романтичніше. В Ангеліни була мрія — доторкнутися до хмарки. Здійснилася! Син гіда непомітно виніс мій букет квітів на Говерлу. Коли наближалися до вершини, я побіг наперед і зустрів Ангеліну. Це була зворушлива мить! «П’ять хвилин тому тут були священники, то могли вас відразу повінчати», — пожартував хтось із людей, які зібралися довкола нас. Ангеліна доторкнулася до хмар, які тоді густо стелилися довкола, а в небо здійнялися наші щирі прагнення, щоб Україна і Білорусь були вільними і демократичними країнами.