Неділя, 18 листопада 2018
• Новий секс-символ українського кіно Олег Москаленко: «Катя сказала мені: «Не гальмуй!» Я подивився на неї… і все» • Сергій Тарута: «Маємо побудувати таку країну, яку будуть поважати в усьому світі» • Завдяки депутатам-націоналістам в Тернопільській області більше не поширюватимуть російський медіа-продукт • Тернополянка Леся Голик пішки пройшла 300-кілометровий Шлях Святого Якова • Василина Зозуля — співачка на мільйон… переглядів! • У Тернополі — урочистості з нагоди 100-річчя відновлення незалежності Польщі • Газові олігархи знову збагачуються, або Чому ростуть тарифи на тепло? • Військового контрактника з Тернопільщини вбили у Дніпрі • Тернопільська міськрада підняла тарифи на проїзд • Справа Франіва: що вирішить апеляція? • «Душу свого сина Романа не продаю!» • Біатлонний сезон покажуть телеканали UA: ПЕРШИЙ і СПОРТ1 • Завідуюча дитсадком у Бучачі з… підробленим документом • Посол США Марі Йованович: «Тернопіль — одне з небагатьох міст, де мерія оплачує навчання студентів з подальшим працевлаштуванням» • Архів Тернопільщини переїде у нове приміщення • Олександр Усик захистив усі пояси, проте в поєдинку з Белью йому було дуже непросто • Лідер «Батьківщини» змушує владу знизити тарифи • Юлія Тимошенко: «Прошу всю потужну команду нашої партії стати на захист людей» • У ДТП загинув чемпіон Європи та світу Андрій Пушкар • Інна Богословська: «Якщо на виборах ми не змінимо ситуацію, то через 2-3 роки замість держави залишаться Київ і кілька прилеглих областей»
«Батьки хотіли смерті цих дітей, а для нас вони – благословення!»

Автор: Опубліковано: 19 Вересня о 16:00 573


Подружжя Наталя і Ярослав Загроцькі з Вишгородка, що на Лановеччині, — одне на мільйони, яке зважилося взяти на виховання діток, приречених на сирітство через їхній стан здоров’я. Від такого кроку їх відмовляли рідні та друзі, навіть органи опіки.


Їх досі мало хто розуміє, але в Наталі та Ярослава своє світобачення, мотивоване не вигодою, зручностями чи бажанням спокою, а любов’ю до ближнього. Те, що для інших трудність, для них — щастя.

Подружжя має шістьох діток, з яких одна дитина — біологічна, одна — прийомна, а четверо — під опікою. Коли вони виходять між люди зі своїми малятами, часто ловлять на собі здивовані погляди. У декого з їхніх дітей очевидні вади, що викликають в оточуючих шок. Наше суспільство, на жаль, ще не до кінця готове адекватно сприймати людей з інвалідністю. Якось під час відпочинку до Загроцьких підійшла незнайома літня жінка, і, дивлячись на їхню 6-річну Віру, в якої від народження немає ручок, яка не може розмовляти і ходити, з жахом… перехрестилася. «Оце ти, мабуть, гріха набрала на душу, якщо Бог такою дитиною покарав…» — звернулася до Наталі. «Бог благословив мене дитиною, а не покарав!» — без краплі образи відповіла багатодітна мати, ніжно пригорнувши крихітку Віру.  Минулих вихідних «НОВА…» зустрілася із Загроцькими у Тернополі після відвідування ними богослужіння — сім’я належить до євангельської церкви. Ярослав доглядав за дітками, а Наталя, тримаючи у візочку Віру, відверто розповіла про їхнє життя.

«Нема рідних і прийомних, усі — наші!»

Наталі — 33 роки, Ярославу — 43, найстаршому їхньому всиновленому Максимку — 16 років, їхній біологічній донечці Каті — 6, трьом рідним братикам Віктору, Руслану та Назарку, які під їхнім опікунством, — 9, 4 та 3 роки. На початку цього року їхня сім’я поповнилася 6-річною Вірою. Загроцькі розшукали особливу дівчинку аж у дитячому будинку в Сумах. Та на цьому подружжя не ставить крапку: збирає документи, щоб взяти на виховання 2-річну сестричку трьох братиків, оскільки вона теж у дитячому будинку.

— У кожної нашої дитини своя непроста історія. Радію, що ми знайшли одні одних, — каже Наталя. — Ми з чоловіком не створювали будинок сімейного типу, хоча це нібито вигідніше — один із батьків може мати зарплату, стаж, оскільки не хочемо мати нічого спільного з державою. З найстаршим Максимком за документами у мене була прийомна сім’я, соціальні служби намагалися диктувати, як за певними правилами маю виховувати хлопчика, а я виховувала його як рідного, тому й усиновила. У нас в сім’ї нема поділу дітей на рідних і прийомних — усі наші. Торік ми переїхали з Тернополя до Вишгородка. У селі досі не знають, хто із наших дітей — біологічний, а хто — прийомний. Дехто відгадує, дехто — ні.  «Усі ваші дітки такі хороші! Цей хлопчик (показала на Руслана) дуже схожий на вас. Мабуть, біологічний син?» — запитала якось завідуюча дитсадком. Коли ж почула, що ні, здивувалася. Я однаково люблю усіх своїх дітей, кожного обіймаю, а як треба, посварю.

«Мама не розуміла — вигнала з дому…»

— Максимка я зустріла, коли мені було 19 років. Тоді я ще була незаміжня, навчалася на журналіста, працювала в перукарні, — продовжує розповідь Наталя. — Якось робила інтерв’ю з головним лікарем обласного дитячого будинку «Малятко». Зайшла в одну з груп, щоб почастувати діток солодощами, як раптом до мене підбіг хлопчик, видно було, що хворий, з великими вушками, схопився за мене і почав кричати: «Мамо!» Я розгубилася, ще трішки побула і утекла. Кілька тижнів мені не виходив з голови той крик. Майже рік я відвідувала його. Та якось мені сказали, що Максимка планують перевести в інтернат у Кам’янець-Подільський. Я засумувала, бо прикипіла серцем до дитини.

Не сказала ні мамі, ні подругам, пішла в соціальну службу дізнатися, як можна його забрати, але мене відфутболили, мовляв, навіщо тобі клопіт. Тоді я наважилася сказати про своє рішення мамі. Вона розплакалася, почала відмовляти, казала, що змарную собі життя. Кілька тижнів я вмовляла маму і таки достукалася, але боялася, що соціальна служба за місцем моєї реєстрації в Підволочиську теж не дозволить. Переступила я поріг соціальної служби і раптом… розплакалася. «Дитино, щось сталося?» — запитала керівник. І, на моє здивування, вона підтримала мене. Тоді президентом був Ющенко, саме започатковували програму «Прийомна сім’я», тож мені запропонували створити таку сім’ю. Я не мала власного житла, потрібна була нотаріальна згода матері. Якось я впросила маму, оформили документ, та коли про моє рішення дізналися односельці, прийшли до нас, почали «накручувати», і мама здалася… «Навіщо тобі проблеми?! З інтернатівцем тебе ніхто не посватає…» — переконували. Та я не передумала, у мене вже були документи, тож я взяла Максимка. Коли моя мама вперше побачила його, її реакція була жахливою — вигнала нас із дому.

«Бувало, по чотири дні нічого не їла…»

— Максимко не говорив, у нього були напади епілепсії, розумова відсталість, вади обличчя… Моя мама не розуміла мене. Два роки ми з нею не спілкувалися, — з сумом згадує Наталя. — Максимко — абортована дитина. Його мати наполягла на аборті на шостому місяці вагітності. Хлопчика витягали щипцями, покалічили: в нього деформована голова, заплющені оченята… Але він вижив! Дякую лікареві, який взяв під свою опіку 900-грамове немовля і два місяці виходжував. Потім Максимка передали в дитячий будинок. Мені здавалося, що якщо я йому не допоможу, то ніхто цього не зробить. На той час я наймала кімнату в гуртожитку в Тернополі, туди привела хлопчика. Ніхто мене не підтримував, я була у важкому духовному стані, мало руки на себе не наклала… Потрібні були гроші, я працювала увесь день, довелося кинути навчання. Максимко був дуже складний, його не приймали у дитячі садки, погодилися взяти до приватного євангельського. У той час я пізнала Бога, пробачила свою маму. За садочок я платила чималі кошти, багато витрачала на лікування хлопчика. Бувало, що сама по чотири дні не їла, бо не було за що купити. Минув час, і Максимко почав розмовляти, я перевела його у звичайний садочок. Якось ми випадково зустрілися в місті з моєю мамою. Побачила вона Максимка і тоді прийняла його, помалу полюбила, як рідного.

«Або нікого, або… трьох братиків»

Через п’ять років після доленосного рішення щодо Максимка Наталя вийшла заміж. З Ярославом знайомі з дитинства, якийсь час зустрічалися, потім їхні шляхи розійшлися, і лише через роки зрозуміли, що створені одне для одного.

— Ярослав іноді провідував нас з Максимком, допомагав, а потім запропонував одружитися, — розповідає жінка. — Він жодного разу не дорікнув, що я взяла хлопчика. Після одруження ми всиновили його. Максимко дуже радів, хотів мати наше прізвище. Через три роки у нас народилася Катя. Трошки підросла, і я з нею та сином почала ходити як волонтер по дитячих будинках. Майже щотижня навідувалися до реабілітаційного центру, що на вул. Стрімкій у Тернополі. «Мама!» — якось зустрів мене обіймами новенький хлопчик. «Ні, дитино, у тебе є мама. Не називай мене так», — пояснила я, бо думала, що він там тимчасово, і, можливо, повернеться додому. Але хлопчик продовжував мене так кликати. «Не знаю, чому Віктор так до вас звертається», — здивувався директор центру. По хлопчика ніхто не приходив, тож я вирішила взяти його до нас на Різдво. Вітя швидко прикипів до нас серцем, подружив із Катрусею та Максимом. «Чому ти завжди готуєш їсти?» — якось запитав мене. «Бо ви хочете їсти», — пояснила. «Я вдома не їв варене», — сказав. «Що ж ти їв?» — запитала я. «Мівіну». — «Отже, вже щось варене». «Та ні, гриз суху…» — зізнався. У свої сім років він не вмів ковтати. У Віті важкий діагноз, його мати відмовилася від нього. Ми з чоловіком вирішили взяти над ним опіку, але в службі у справах дітей приголомшили нас — у хлопчика є ще два братики в «Малятку», яких не можна розділяти. Це був шок. Вітю ми готові були взяти, а тут виявилося, що треба трьох… Або нікого, або трьох братиків — поставили таку умову. Ми довго обдумували і таки погодилися взяти трьох.

«Ненавиділа мене, хотіла побити…»

— Назаркові тоді минув рік, у нього була дисплазія, покручені руки і ноги, лікарі казали, що він не буде ходити. На щастя, хлопчик ходить, розмовляє, рахує до десяти, пише букви, — радіє Наталя. — У Русланчика раніше діагностували епілепсію, але за час проживання у нас хвороба не проявилася жодного разу, він гарно розвивається. Якось його колишня вихователька запитала мене, як даю собі з ним раду, і пожартувала, що вона через нього за зміну випивала банку валер’янки.  «А я ні пігулки не п’ю», — кажу.

Ми спілкуємось з мамою братиків. У неї ще двоє діток померли з голоду… Я шість років працювала у реабілітаційному центрі нарко- та алкозалежних жінок, бачила, як повертаються до нормального життя, тому думала допомогти й мамі братиків. Я багато працювала з нею, хотіла оплатити її лікування, але вона не визнавала, що залежна. Вона мене ненавиділа. Одного разу вкрала зі школи Вітю… Нас знають усі безхатьки в місті, раніше могли перейти дорогу і вимагати, щоб ми віддали «їхнього» хлопчика. Вітя найдовше жив з мамою, набідувався, тому його знають її горе-друзі. Був період, коли жінка приходила бити мене, та нині вона хворіє, все переосмислила, дякує, що я забрала дітей. У дитячому будинку є ще її 2-річна донечка Вероніка, відвідуємо її від народження. Мати написала відмову від неї і вказала, що дозволяє нам взяти її на виховання, отож ми приготували їй одяг, ліжечко — чекаємо в нашу сім’ю.

Бракувало «квадратів» — купили хату в селі

— Наша Катя любить переглядати інтернетпортал «Сирітству — ні!», вона шкодує сиріток. «Мамо, дивися, я сестричку знайшла!» — заявила якось. Глянула я і, чесно кажучи, злякалася. «Мабуть, не наша сетричка…» — спробувала я відволікти її від анкети дівчинки Віри з Сум. Катя не заспокоювалася — просила зателефонувати і розпитати. І я зателефонувала. У дитячому будинку розповіли, що дівчинка не ходить, не говорить, у неї нема ручок, частини мозку, пошкоджена кровоносна, зорова, нервова системи, харчується через зонд. «Навіщо вона вам?» — неабияк здивувалися на тому кінці слухавки. Тоді я ще не готова була сприйняти цю ситуацію, але розуміла, що то моя дитина. Попросила працівницю дитячого будинку казати Вірі, що є людина, яка її сильно любить. Ще рік перед тим у мене з’явилося відчуття, що десь є абсолютно нікому не потрібна дитина. Сказала про це чоловікові. «Перестань!» — відганяв від мене нав’язливу думку. «Минуло вже твоє бажання?» — жартував згодом і повертав до реалій, мовляв, усі сироти нікому не потрібні. А потім несподівано з’явилася Віра. Після дзвінка у дитячий будинок ми майже місяць вирішували з чоловіком, що робити. «Ми почали хвилюватися, чому ви не телефонуєте», — сказали мені в Сумах. Виявляється, після того, як ми зацікавилися Вірою, відбулися зрушення у її розвитку. Ми почали збирати документи, служба у справах дітей забракувала нам, бо площа орендованої квартири не дозволяла взяти дитину. За гроші, які ми збирали на автомобіль, галопом придбали хату на Лановеччині, за три місяці при допомозі друзів зробили ремонт і тоді удочерили Віру. Як нам розповіли, батьки дівчинки мають двох здорових дітей, живуть заможно, коли дізналися, що у них народиться дитина з вадами, хотіли її позбутися. Аборт було пізно робити, тож мати начебто пила пігулки, аби стався викидень. Цим лише погіршила стан дитини. Народила дівчинку на 30-ому тижні вагітності.

«Суспільство треба навчити любити…»

— У Сумах мій приїзд сприйняли скептично, не вірили, що заберу Віру, коли побачу її, — згадує Наталя. — Начальник місцевої служби у справах дітей сказав, що якщо я при них налагоджу контакт із дівчинкою, то дасть дозвіл на удочеріння, а ні, то напише відмову. У кабінеті були лікар, директор дитячого будинку, дві соціальні працівниці і я.  Принесли Віру. Глянула я, і у мене почалася паніка. У 5,5 року вона важила 7 кг і мала зріст 78 см, не тримала голівки, «ричала». Дали мені її в руки, і раптом вона почала… усміхатися, муркотіти, реготати. Дивлюся, лікар плаче… Потім мені сказали, що вперше побачили, як Віра сміється. Привезла я її до Тернополя, кинулася по реабілітаційних центрах. «Дівчинка ледь жива… Біжи на вокзал і повертай!» — радили мені. «Не віддам!» — відповіла я. Ярослав спокійно сприйняв поповнення у сім’ї, він — моя найбільша підтримка. На його плечах утримання дітей. Ми купили корову, маємо молоко, обробляємо невеликий город. Чоловік навчив синів пиляти, забивати цвяхи. Приходить з роботи — Віра зустрічає.

Максим та Віктор ходять до місцевої школи, менші — зі мною вдома. Я довго привчала Віру ковтати їжу, трохи укріпила їй м’язи — нині вона вже стоїть з опорою, переміщається по кімнаті в ходунках. За цей рік вона підросла на 12 см! Своїх дітей сприймаю як повноцінних. Ми їздили разом із Вірою в Карпати, в Джурин, у Рівне. Люди часто неадекватно сприймають нашу особливу дівчинку, бо наше суспільство не достатньо гуманне. Не потрібно «охкати» чи «ахкати», коли бачите людину з інвалідністю, краще підтримайте її, підбадьорте. «Рятуй взятих на смерть!» — ці біблійні слова стали моїм девізом. Не лякаюсь діагнозів, труднощів, бо знаю, що Бог допоможе. Закликаю подружжя не боятися брати діток із дитячих будинків, бо вони нічим не відрізняються від біологічних. Треба тільки навчитись любити ближніх!


Джерело: НОВА Тернопільська газета
Позначки: ,

Перегляньте також:

Loading...
Нещодавно опубліковане

Актор Олег Москаленко виконав головну роль у найбільш очікуваному українському фільмі десятиліття «Дике поле» – екранізації одного з найуспішніших романів культового письменника Сергія Жадана...


Автор: Рубрика: , , Опубліковано: о 18:00


У минулому широко знаний бізнесмен, а нині політик розповів, чому він пішов у політику і представив програму дій «Принципи поваги», яку партія «Основа» пропонує суспільству...


Рубрика: , , Опубліковано: о 16:00


Під час пленарного засідання сесії відповідне звернення виголосив голова Тернопільського обласного осередку ВО «Свобода» Олег Сиротюк...


Рубрика: , , Опубліковано: о 15:00


Ця паломницька дорога відома вже майже тисячоліття і нині є однією з найпопулярніших серед мандрівників у всьому світі...


Автор: Рубрика: , , Опубліковано: о 14:00


Тернопільська «Зозулька» і весь інтернет “на вуха” поставила, і в музичному середовищі по всій Україні про себе на повен голос заявила...


Автор: Рубрика: , , Опубліковано: о 12:00



Теми дня
16 Листопада
15 Листопада
Курс валют на портале banker.ua
banker.ua
Відео