Середа, 19 грудня 2018
• До дня Святого Миколая подарунки від Держпродспоживслужби • Чому ми не любимо владу, або Про причини, чому ми виплескуємо агресію і невдоволення проти тих, хто «потрапить під руку» • Наставники у торгівлі – хто вони? • Мерія Тернополя продовжує боротися з незаконними забудовами • Паралельна ВІР-туальність • Заробітчанство: що і де шукає риба? • Більшість тернополян обрали електронний квиток • До Тернополя їдуть сучасні великі автобуси! • Новий рік без олів’є? Вибір є! • Колеги-нардепи підготували багато неприємних запитань до Юлії Тимошенко • Віктор Ющенко закликав українців об’єднатися • Невдала помста рейдерів-«радикалів» Яциковських • Які ще дурні можуть голосувати сьогодні за афериста Ляшка?! • Все буде кіно: Тернопіль втретє накриє «КіноХвилею» • В «Укрпошті» діє резиденція новорічного чарівника • Як Петро Порошенко зміцнив позиції української мови на радіо, ТБ, в кіно і освіті • Майже 350 мільйонів гривень залучили громади Тернопілля на реалізацію інфраструктурних проектів • «Йде Різдво» –жива автентика від Ірини Музики • Поджазували на славу! • На Тернопільщині створили громадську організацію Спілка воїнів та волонтерів АТО
«Через свою хворобу я втратила дитину, чоловіка, але не зневірилась…»

Автор: Опубліковано: 23 Листопада о 15:00 1137


У 36-річної Люби непроста життєва ситуація: вісім років незряча, десять — на діалізі, більше двадцяти — на інсуліні.


Любу Якимчук завжди супроводжує до лікарні мама Галина Василівна.

Днями тернопільська волонтерка Тетяна Титович звернулася до учасників групи «Допомога від щирого серця» у Фейсбуці з проханням допомогти незрячій Любі Якимчук із Лановеччини, яка їздить до обласного центру на гемодіаліз (позаниркове очищення крові), — подарувати їй куртку та взуття. Відгукнулися чимало небайдужих — передали необхідні речі. У 36-річної Люби непроста життєва ситуація: вісім років незряча, десять — на діалізі, більше двадцяти — на інсуліні. «НОВА…» зустрілася з жінкою в Тернопільській університетській лікарні перед важливою для неї процедурою. Без апарата «штучної нирки» Люба не змогла б жити, тому тричі на тиждень долає близько 70 км зі свого рідного села Гриньки до Тернополя. Супроводжує її до лікарні мати Галина Василівна, а ось її батько два роки прикутий до ліжка.

Очікували народження первістка…

У 13-річному віці Люба захворіла на цукровий діабет — це було шоком для її батьків, адже ніхто в родині не хворів на цю недугу. Медики припускали, що дівчинка могла захворіти після перенесеної важкої вірусної інфекції. В Україні 1,5 мільйона хворих на цукровий діабет. У Люби, крім цукрового діабету, ще й ниркова недостатність, повна втрата зору, порушена робота інших органів.

— Змалку Люба була жвава, гралася з однолітками, допомагала нам на господарстві, та раптом занедужала… Досі не знаємо, через що саме у доньки розвинувся цукровий діабет, — розповідає Галина Василівна. — Хвороба прогресувала стрімко, лікарі відразу «посадили» її на інсулін, не порадили, щоб братися за її лікування, тому нині у нас така ситуація…

— Шкода, що зовсім втратила зір, не можу читати, користуватися комп’ютером, — без сентиментів констатує Люба. — Біля мене завжди телефон, кілька номерів маю на швидкому наборі, ще кілька знаю напам’ять. Усе почалося з цукрового діабету… Після закінчення школи через хворобу батьки не відпустили мене продовжити навчання, хоча тоді цукровий діабет ще не сильно дошкуляв. У
24 роки вийшла заміж за хлопця з сусіднього села. Разом із ним поїхала на заробітки до Санкт-Петербурга, працювала обліковцем на прохідній поруч із будівництвом. У нас із чоловіком були гарні стосунки. За якийсь час я завагітніла і вирішила повернутися додому. Чоловік поїхав зі мною. Вдома ми купили автомобіль, планували майбутнє, але… На початку вагітності у мене були в нормі і цукор, і тиск, але на четвертому місяці плід завмер, довелося робити чистку… Після цього у мене відмовили нирки, мені встановили перитонеальний діаліз. Через катетер по чотири рази на день я вводила собі по два літра спеціального розчину, потім зливала його. Таким чином очищувала нирки. Так протрималася більше року, але у мене почав раптово падати зір — за півроку стала незрячою.

Батько два роки паралізований

Як не намагалися лікарі врятувати Любі зір — зробили п’ять операцій, але ніщо не давало результату. Жінка втратила зір через глаукому. На жаль, відновити його неможливо. Нині Люба прикриває очі темними окулярами.

— У розчинах, які застосовують для діалізу, є глюкоза, що у моєму випадку призводить до стрибків рівня цукру в організмі, тож сталася глаукома, — продовжує мешканка Лановеччини. — Батьки тоді продали всю худобу, гроші віддали на порятунок зору, але лікарі були безсилі. Мене перевели на гемодіаліз у лікарні. Гемодіаліз — це дороговартісна процедура, але діє державна програма, тому нам не потрібно платити. Купую тільки ліки для підтримування організму. В Тернопільській університетській лікарні маю свій графік — понеділок, середа і п’ятниця. Не можна пропустити гемодіалізу ні у свято — навіть на Різдво чи Великдень, ні в мороз, ні в спеку.

Два роки тому в листопаді був сильний снігопад. Почало засипати землю, тато хотів підвезти нас із мамою фірою до райцентру на електричку. Коні не могли іти. Тато рвонув санки раз-другий, як раптом йому щось сильно запекло в спині. Ми думали, що диски злетіли. До райцентру нас тоді підвезли інші люди. Майже добу не було зв’язку з татом, коли ж ми нарешті дотелефонувалися, дізналися, що його паралізувало… Уже два роки батько прикутий до ліжка.

— Коли я з Любою їду до Тернополя, за чоловіком доглядають син, невістка і онучка. Син колись жив окремо від нас, але повернувся, бо ж потрібна допомога, — розповідає Галина Василівна. — Донька на гемодіалізі в лікарні з 14-ої до 18-ої години, далі біжимо на автовокзал, щоб добратися до райцентру. А з Ланівців додому — на таксі. Добирання виснажує, Люба іноді ледве жива до хати заходить. Наше село маленьке, маршрутка не їздить. Із Гриньків до Ланівців — 5 км. З райцентру їдемо до Тернополя безкоштовно, а в обласному центрі платимо. Буває, запитує водій, що у доньки на проїзд. Пояснюю, що має першу групу інвалідності, але хіба хтось розуміє чужу біду? «З першою групою треба вдома лежати!» — «повчає» водій. А мені біль горло стискає…

«У хаті прибере, їсти приготує, одяг випере…»

Із більшості районів Тернопільщини організовано транспортування хворих до обласного центру для проходження гемодіалізу. Лановеччина поки що не подбала про таку допомогу для десятка мешканців району.

— З інших районів возять хворих, тернополян забезпечує транспортом «Карітас», а на Лановеччині такими, як я, ніхто не переймається, — каже Люба. — Я писала до Києва, зверталася на «гарячу лінію», і маю три… відмови. Усюди пояснюють, що триває децентралізація, тому такі витрати перекладено на місцевий бюджет. А оскільки наше село не увійшло до громади, то змушене самотужки вирішувати свої проблеми. З листопада минулого року сесія сільської ради прийняла рішення про виділення мені 1500 грн. у місяць, щоб я змогла на таксі добиратися до райцентру, але ось уже три місяці не платять…

— Коли не їдемо на гемодіаліз, Люба допомагає вдома, не всидить ні хвилинки, — усміхається Галина Василівна. — І в хаті прибере, і попилососить, і приготує їсти, і одяг випере вручну, бо машинки-автомата не маємо. А коли племінничка ще була маленькою, то й з нею залишалася, готувала суміш. Люба захоплюється вазонами: донедавна мала понад сотню рослин у хаті, останнім часом пороздавала людям, має ще зо три десятки. Дивуюся: навпомацки общупає вазон — і таки знайде жовтий листок. Свого часу любила вишивати бісером, тепер, на жаль, не може, але знайомі вишили їй дві ікони і подарували, на одній — ангел-охоронець, на другій — Боже благословення.

— Коли добре себе почуваю, то все роблю. У хаті й на подвір’ї орієнтуюся без палички, — додає Люба. — Селом сама не ходжу, щоб не заблукати. До магазину мене веде племінничка, влітку разом із нею ходимо до ставка. Колись я її бавила, тепер вона мені допомагає: знає, коли у мене цукор падає, знає, коли треба дати ліки, коли — цукерку чи приготувати солодкий напій.

«Минув час і я все простила…»

— Особисте життя у мене не склалося. Чоловік поїхав на заробітки, знайшов іншу, — зізнається Люба. —  До року після втрати дитини ми ще спілкувалися з ним по телефону, але якось приїхав з-за кордону, прийшов до нас і попросив маму винести ключі від авто. Сказав, що йому треба продовжувати жити, що з іншою жінкою чекає дитину. Нам, звісно, було боляче… Я казала, що не буду жити, не хочу, щоб з мене насміхалися люди. День у день рідні пильнували мене, бо ж я мала під руками багато інсуліну… Якось чоловік зателефонував і сказав, що щасливий, бо у нього народилася донечка. Навіть не запитав, як я себе почуваю. Було прикро… Незадовго я подала на розлучення. На два засідання не приїжджав, прибув на третє з адвокатом. У суді мені радили добиватися виплати чоловіком певної допомоги, що передбачено законодавством. Але адвокат зібрав йому документи, що він — непрацюючий, що у нього мала дитина. Та добре, що так сталося, мені нічого не треба. Минув час — я все простила, не бажаю йому ні краплі зла, Бог йому суддя…

До Тернопільської університетської лікарні їжджу, як додому, маю там друзів, які розуміють мене. Спілкуюся з подругою Тетяною, маю колєжанку Оксану, ми з нею в одну зміну на діалізі, дружу й з іншими щирими людьми. Незважаючи на мій стан, зі мною близько потоваришував абсолютно здоровий тернополянин Володя. Телефонуємо одні до одних, їздимо в гості. Так, буває, іноді руки опускаються, лише завдяки підтримці найближчих іду далі й вірю. Безмежно вдячна добрим людям, які допомагають мені ліками, — це жінка зі Зборова, тернополянка, яка колись працювала у «Карітасі». Усі ліки, які є в наших аптеках, я вже перепробувала, вони не завжди якісні, закордонні набагато кращі, але все це чималі кошти. Та що казати, якщо баночка тест-смужок (50 шт.) для визначення вмісту цукру в крові вартує 300 грн., а мені їх навіть на місяць не вистачає. Щоб підтримувати організм, потрібно чимало медикаментів — кальцій, залізо, еритропоетин… На це іде вся моя пенсія. Про пересадку нирок можу тільки мріяти. «А що ти ще хочеш, якщо десятки років на інсуліні та на діалізі?» — буває, закидають мені. Що хочу? Хочу просто радіти життю!

«НОВА…» звертається до небайдужих людей,
які хотіли б допомогти Любі — ліками, коштами
чи добрим словом, — проявити милосердя. Номер телефону жінки є в редакції нашої газети.
Номер картки «ПриватБанку», на яку можна
переказати кошти для Люби Якимчук:
5168 7573 3232 2074.


Джерело: НОВА Тернопільська газета

Перегляньте також:

Loading...
Нещодавно опубліковане

Квитками та солодкими подарунками юних глядачів забезпечили працівники Держпродспоживслужби...


Автор: Опубліковано: о 20:28


Такі прості методи дозволяють уникнути надмірного стресу. Вони дають змогу мислити тверезо і захистять нас від зовнішніх маніпуляцій...


Рубрика: , Опубліковано: о 18:00


У мережі «АТБ» впроваджено систему передання знань досвідченими співробітниками новачкам...


Рубрика: , Опубліковано: о 16:00


Виконавчим комітетом ТМР прийнято рішення демонтувати тимчасові споруди, незаконно зведені на вул. Князя Острозького...


Рубрика: , Опубліковано: о 14:00


Міцно заплющила очі, щоб зосередитись на проханні до Неба, щоб мрія неодмінно здійснилась...


Рубрика: , Опубліковано: о 13:00



Теми дня
18 Грудня
17 Грудня
Курс валют на портале banker.ua
banker.ua
Відео