Тернопільська художниця Тетяна Васенда перетворює речі з війни на мистецькі твори. Понад 15 років мисткиня займається живописом та розписом стін, а тепер ще й розмальовує тубуси і гільзи, щоб продати на аукціоні задля збору коштів на потреби наших воїнів. У перші місяці масштабного вторгнення росії в Україну Тетяна з двома синами — 9-річним Назарком і 5-річним Макаром — мешкала в Польщі. За кордоном поринула у волонтерство, організувала виставку власних картин. Невдовзі повернулася додому, взялася допомагати переселенцям. Нині з однодумцями активно долучається до збору для ЗСУ.

Мистецтво може рятувати життя

Нещодавно Тетяна розмалювала тубус «Лелеки» і передала волонтерам для аукціону. Вдалося зібрати 30 тисяч гривень, які спрямували на купівлю позашляховика для підрозділу 47-ої окремої механізованої бригади «Маґура», який нині несе службу в гарячій точці в Запорізькій області.

— У моїй колекції картин «Сезони» є полотно «Поле золоте», де зображені пшеничні колоски. Колекція нині перебуває у Польщі, де ми торік мешкали з дітьми, — розповідає Тетяна. — Виникла ідея перенести картину на тубус. При допомозі шприца я створила фарбою об’ємний малюнок. Таку техніку давно використовую на полотні, на металі дотепер не експериментувала, але спробувала — дуже сподобався ефект. Під час роботи отримала велике задоволення. Це вже четверта моя робота на речах із війни. Кожна має свою історію, зміст, посил. Гільза з колосками — особливо глибока для мене. На початку вторгнення ми з дітьми виїхали до Польщі. Коли я бачила лелек, проймало до глибини душі. Дуже хотіла додому! Символи України втілила на гільзі. До кінця не уявляла, яким буде результат. Підбираючи кольори, текстуру, відштовхувалася від внутрішніх відчуттів. Коли взялася малювати лелек, увімкнула пісню про птахів — несподівано розплакалась… Емоції переповнювали.

Думала про воїнів, яких чекають вдома, про тих, яких вже нема з нами. Біль не вщухає у наших серцях, але життя триває. Хотілося донести людям про важливість того, що кожен із нас робить для перемоги. Нині волонтери організовують багато зборів для ЗСУ, але вже не так легко назбирати необхідні суми. Всі ми виснажені, багато довіри втрачено, багато нарікань, але не опускаємо рук, бо з частинок складається океан. Гільза чи тубус — це свідки розрухи, я ж їх перетворюю на мистецький твір, який приносить користь і навіть може врятувати чиєсь життя. Ми з командою художників збирали на автомобілі, на турнікети. Віримо в те, що мистецтво має силу безпосередньо допомагати.

Подружжя волонтерів Марина і Валерій Полтавці з Києва нещодавно привезли мені з фронту десять гільз. Маю тепер над чим працювати! Першу свою гільзу «Вікторія» із зображенням маленької українки та голубів орігамі я відправила до Швеції. На аукціоні її продали за 16 тисяч гривень, які передали на закупівлю дрона. Другу гільзу «Хрущі над вишнями гудуть» розмалювала для тернопільських волонтерів, які передали витвір за кордон для подальшого аукціону. Гільза допомогла зібрати на закупівлю дрона.

Тубус «Бавовна» продали за 23 тисячі гривень — це часточка на купівлю автомобіля для ЗСУ. Ще один тубус я передала подрузі з Хмельниччини Тетяні Лисі. Вона розмалювала і на аукціоні вдалося зібрати 51 тисячу гривень, які спрямували на турнікети. Потреб на фронті дуже багато. Передаю кошти волонтерам, яким довіряю. Неможливо розпилитися на різні збори. Кожен обирає свій напрямок і допомагає, чим може.

Воїни із пластиліну — синові донати

Непростим було рішення Тетяни про виїзд за кордон у перші дні масштабного вторгнення. Вирушила задля безпеки дітей. Знайшла прихисток у містечку біля Варшави. Там їй запропонували роботу в місцевій школі.

— Ніхто не знав, чого чекати, чи вдасться втримати наступ росіян. Сповнювали хвилювання, тому ми вирушили з дітьми до родичів у Польщу, — пригадує Тетяна. — За кордоном я поринула у волонтерство. Мене запросили у бібліотеку проводити майстер-класи для дітей з українських і польських сімей. Потім запропонували роботу в місцевій школі. Я була асистенткою польської вчительки — допомагала дітям з України. На знак вдячності полякам ми із земляками організували чудове свято. Приготували борщ, вареники, пампухи та інші смаколики. Співали українські пісні, діти виконували танці. Вдалося доправити за кордон мою колекцію із 20 картин — організували виставку в будинку уряду містечка, де ми мешкали. У липні минулого року ми з синами повернулися в Україну. Довше залишатися за кордоном не хотіли. Хоча розуміли, що Тернопіль у відносній безпеці, що війна ще не скоро закінчиться, але треба помалу адаптовуватися до таких реалій. А також у той період я ще більше оцінила важливість сім’ї бути разом. Побачила, як чимало подружжів, на жаль, розійшлись через тривалу розлуку. Думаючи про війну, потрібно також дбати про свою сім’ю.
Торік я пережила різні внутрішні стани. Коли виїхала за кордон, було важко від усвідомлення, що покинула свою країну. Потрібно було звикнути на новому місці, знайти себе в чомусь важливому.

Повернення додому теж було непростим. Довелося внутрішньо прийняти, що я не в абсолютній безпеці, бо ризики через обстріли ракетами майже щоденні. Ніколи не знаєш, куди прилетить, але вдома психологічно легше. Поступово я звикла сприймати сирени без зайвої паніки. Зрештою, ми з рідними не мали часу довго хвилюватися, бо взялися допомагати переселенцям. Тоді приїжджало багато людей із зони бойових дій. Ми мали змогу послужити комусь. Не трусилися від страху, а підтримували тих, кому набагато важче. Нині важко багатьом — у когось чоловік пропав безвісти на фронті, багато жінок залишилися вдовами, хтось втратив домівку… Ми з чоловіком та однодумцями волонтеримо на базі християнської церкви «Хліб Життя». Проводимо зустрічі для вдов і матерів загиблих воїнів. Мистецтво і тут стало дуже актуальною арттерапією. Треба гуртуватися й думати про інших. І обов’язково — допомагати нашим воїнам, бо нам потрібна перемога. Мій син Макар після повернення з Польщі надихнувся дитячим волонтерством в Україні, вирішив теж допомагати ЗСУ. Зліпив із пластиліну кілька фігурок воїнів, пса Патрона. Ми продали їх через соцмережі, а кошти передали на придбання автомобіля на фронт, а також певну суму — на реабілітацію воїна. Дві фігурки відправили до Польщі, одну — в США. Син безмежно радів, коли захисники надсилали йому відео зі словами подяки. Кожен небайдужий у час війни — волонтер.