Олександр Смик — людина, котра не потребує банальних прикметників на власне означення в мистецькому просторі. На жаль, більшості людей простіше жити штампами, ярликами, визначеннями, й тому вони когось кимось вважають, щось собі каталогізують.  Він – поет, драматург, публіцист, бард, єдиний в Україні член п’яти національних спілок України (письменників,  театральних діячів, кобзарів, журналістів та Всеукраїнської музичної спілки), митець-інтелектуал, вічний бунтар…  Але передусім  він є собою, тільки собою, всюди і завжди — собою… 

Не приймає жодних офіційних титулів та звань (для нього, лауреата багатьох престижних премій, зізнається, найціннішим є «Визнання»  Краківської конфедерації поетів — напис «Визнаю тебе рівним» на маленькому аркушику паперу) —  має на це, як і на всі значущі питання, свою точку зору. І повне моральне право. Зрештою, право бути не таким, як усі, він заслужив.

 Про нього можна говорити багато і в різних площинах.  Хтось смакує подробиці його п’ятого шлюбу (із відомою тернопільською дизайнеркою Марією Гудимою), комусь не дає спокою його робота на посаді начальника управління культури і мистецтв чи головування в обласній Спілці письменників. Хтось диву дається, зачувши про кількість  виданого, написаного та створеного: 22 книги, понад  30 дисків, більш ніж 600 пісень.  Хтось знав його як журналіста, хтось – як драматурга (у 1990 році був визнаний кращим  драматургом України), а він сам зізнається, що у його трудовій книжці “пішов» уже третій том…

Олександр Смик  — це абсолютно самостійний “жанр”. Ніколи не йде за тенденціями, а сам творить їх.  Він різний у різні періоди творчості. Ліричний, саркастичний, іронічний, ностальгійний, ніжний… Проте завжди — не схожий на інших. Завжди — вільний і парадоксальний. Для якого не існує кордонів і умовностей — він здатний створювати сплав з різних світів з тією ж легкістю, з якою дитина грається з пластиліном. Його творчість — багатогранну, багатопланову, різножанрову — не втиснеш у рамки слів. Вона не потребує коментарів і коментаторів.  Його поезія — як він сам: жива і жвава, тремка й пульсуюча, відверта до оголених нервів… Це — рівень творчості, досягти якого вдається дуже небагатьом. Це музика, що, почавшись одного разу, вже ніколи не закінчується, це лірика, яку як не ми, то наші нащадки визнають шедевром…

 Формальним приводом для нашої розмови став ювілей поета, який він відсвяткував 26 жовтня творчим вечором у Тернопільській філармонії.  Відсвяткував по-своєму, по-Смиковому:  без помпезних урочистостей і пишних промов-реверансів зі сцени. Натомість була Поезія і Пісня.  Пісенна презентація вистояних творів та нової книги “Для Бога все вчасно”.

 Утім, уже з перших хвилин розмови стало зрозуміло, що розмова наша вийде не лише про творчість… 

«Ніяких передмов. Життям і так все сказано…»   

*  60 —  як водорозділ. У 60 я перестав злитися. Я найголовніше зрозумів –  «скільки б ми не змінювали світ, зароблять лиш шинкар, гробар і скульптор…»

*  Більш лояльний став до людей, які хочуть щось зробити. Перестав когось звинувачувати, бо зрозумів, що ми такі, як ми є. Зрозумів, що одна людина нічого не варта в часових змінах. Ти можеш собі робити кар’єру, зростати особистісно, але якщо ти хочеш змінити щось у суспільстві, то мусиш працювати над створенням свого середовища. Тому що без середовища ти не існуєш. Кому потрібен поет, якого не читають?

* У 60 ти розумієш, що Бог або дає, або не дає. Коли у мене стався третій інфаркт, я після нього найбільше написав. Саме тоді було найбільше видано і зроблено, а перед цим ходив «на розслабоні»…

*  Став більше філософом. Зрозумів, що якщо ти робиш щось своє,  можеш попасти в боргову яму. Мені пощастило, бо я ще не повністю там, але усвідомлювати, що  можеш опинитися в борговій ямі тільки за те, що прагнеш поділитися своїм словом, — це печально. Є два шляхи померти: померти на роботі або померти з голоду. Інших варіантів в Україні я не бачу.

* Поет все-таки повинен за собою вести, як не  крути. Хоча я б не сказав, що вірю в те, що «народу» потрібна моя поезія. Поезія — це певна елітарність. Ну не кожен, наприклад, може зрозуміти, чому я «запрошую на хрест, там нині місце вільне»… Говорити політтехнологічними гаслами:  «Чувак, бери на себе відповідальність і неси» тут не вийде. Це зовсім інші речі.

* Найкоротші вірші — це найбільша досконалість. Коли я кажу «Хрести бруньки пустили», мало хто це розуміє.  А все ж просто:  хочете майбутнього, значить, колись хрести бруньки вам пустять. Не пустять, значить, будете сидіти там, де зараз є.

* Хотілось би не схилятися до мемуарів. У мене в найновішій книзі «Для Бога все вчасно»  немає передмови… Хоча вважається, що про поета хтось щось гарне має сказать.  Але чого про мене має хтось щось говорити? Хай люди прочитають вірші. Комусь сподобається, комусь не сподобається, і читач сам собі врешті висновок зробить… Так і написав: «Ніяких передмов. Життям і так все сказано…»   У мене поезія  достатньо автобіографічна. Я її цього разу подав не вибрану, а — вистояну…

* Метри, кілометри, не в тому річ. Питання не в тому, хто як пише.  Іноді в одному слові скажеш більше, ніж в десятках томів чужих думок, які переписуєш. Що головне в творчості? Твоя думка. Твоє творення. Не вторинність. Це основне. А якщо ти вторинний, ти вже як митець не цікавий.

* В 60 років хочеш, щоб тебе шанували. Якщо ти вартий того, звичайно ж. Я не обдурив нікого, нікому зла не зробив. Зрозумів, що тепер не виношу на загал вірші, де є злість, ущербність. Не хочу множити погані почуття у світі. Вони і так є, сидять у кожному з нас.

 «Все, що ти робиш, потрібно любити»

* Колись хотів бути лісником. Це для мене десь на генному рівні: моя мама садила ліси. Посадила ліси на своїй рідній Сумщині від Кролівця до хутора Михайлівського — це аж під кордоном з Росією. Мій прапрадід  Данило був, за тодішніми мірками, «куркулем»: володів багатьма моргами лісу.

* Все, що ти робиш, потрібно любити. Я явно не «технар». Зі мною всі жінки мучилися: для мене поміняти розетку — архіскладно. Якось ми з колегою йшли біля корпусу Київського університету. Якраз вдарили перші заморозки, білі кристалики на червоній цеглі. Диви, кажу, яка краса, яка казка… А він мені — лекцію про утворення кристаликів криги.  Він розуміє механізм, звідки це взялось. А я не розумію, я просто бачу…

* Мене часто питають: от ти колекціонуєш картини, як ти їх вибираєш? Кажу: так само, як жінок. Або вони мені подобаються, або не подобаються. Або я їх відчуваю, або не відчуваю… Так само і пишу  вірші:  або є почуття, або немає.

* 60 – час  шалених відкриттів. От недавно вийшов у Болгарії на балкон: небо одуренне: густе, перенасичене, таке, як колись да Вінчі писав, як у всіх церквах у Римі.  Так от, думаю, чого його Леонардо таким писав? Тому що воно таке є: небо, де спочиває Бог.   У нас же, зазвичай, малюють таке «ріденьке», голубеньке, з хмаринками…  І вірш відразу з’явився – «Як писав би Леонардо». Мене на той момент не цікавить, чи буде його хтось читати, чи ні, але це моє відчуття… Чого я маю писати вірш «для когось»?..

* Я не заробляю на віршах. Я, напевно, єдиний поет-пісняр в Україні, який ніколи не продавав свої пісні. Того вони і співаються.  Мою «Жінку другову» часто позначають як народну, а про пісню «Сніги» якось доводилося чути від кобзаря, що її виконував,  що її нібито батько привіз йому з таборів… А мені не шкода. Мені вкайф. Жив я колись на бардівському фестивалі в одному номері із автором популярної колись пісні «Алєксандра, Алєксандра» Нікітіним. Так-от, він видав диск, де цю пісню співають двадцять авторів. От і я хотів би «Жінку другову» десь так само видати:  її ж у різні часи виконувало, мабуть, до сорока виконавців, починаючи від хорів і завершуючи рок-ансамблями.  І всі по-різному її співають, з різною душею…

* Найбільший катарсис від своїх пісень я колись відчув на першій «Червоній Руті»  у Чернівцях у 1989-ому, коли десятки тисяч люду співали «Мені потрібно зовсім небагато». Я сидів і не міг піднятися: був як келих переповнений. Стадіон шаленів, «Беркути»  «затоптували»-заглушували пісні, а дівчата з «Товариства Лева»  їх заспокоювали. Я на той момент залишив рівненський театр, де працював, при тому, що вони якраз у Києві записували мою виставу «Шлях на Берестечко». Уяви: провінційний театр  записує у Києві в театрі ім. Франка виставу, а ти ще й автор тієї вистави… Але все одно лишаєш все і їдеш на «Червону Руту». І от ти знаєш, що ти уже без роботи, без грошей, голодний-босий, але твою пісню співає багатотисячний стадіон. Сидиш, і кайф такий…  Щось подібне було, коли бачив відео з передової на пісню «Сніги» та аматорський запис з КМДА на Майдані, коли після бійки з «Беркутом» хлопці хором співають мою пісню…

«Політ у прірву — теж політ»

* Гроші — це шлях виконання твоїх певних забаганок і бажань. На грошах нас всіх «купили». Коли їх не було, треба було побігти, забити якогось мамонта, порізати його… Докласти працю, проявити відвагу, зробити вчинок… А тепер що? Когось обдурить — це відвага? Примоститися на «теплому місці» — це вчинок?  Щось не те робиться…

* Я чому кажу, що для Бога все вчасно? Для Бога вчасно іноді зупинитись. Не треба йти до провалля за «дудкарем», як у казці про Гамельнського щуролова.  Україна зараз іде «за дудкою», розумієш? Незалежно, з якого боку звучить мелодія. Ми йдемо, пританцьовуючи при цьому, викрикуючи, флеш-моби влаштовуючи, типу, все нормально. Я колись писав: «Політ у прірву — теж політ»…

* Перший упівський фестиваль «Повстанські ночі» я організовував у 1992 році. Там у мене було шість десятків хорів з усіх куточків України.  І ніхто, ніхто з них не запитав: а за які гроші ми будемо сюди добиратися?..  А нині все помінялося…

* Тоді справді всі хотіли  Україну. А зараз  я пишу: «А хто ж тепер захоче Україну? Порвали віру, як скажені пси…» Віру не можна чіпать. Україна буде тоді, коли буде сильна віра. Не в сенсі релігії, а в розумінні морально-етичного поняття в будівництві своєї держави. А в нас всі державу люблять з-за кордону. Я теж про це писав: «Діду, не дивіться у вікно. України здалеку не видно». Не видно здалеку України справжньої, яка вона є. Нею треба жити кожен день. Але її дуже важко будувати з одної причини: у нас ніхто не хоче брати на себе відповідальність. У нас не будують, а споглядають. Тому ти не можеш як поет не бути громадянином.

* Ми нівелюємо нині поняття професійності. Тому й такі мілкі стаємо.  Я часто повторюю: «Якщо ти хочеш досягти високого, то думай про високе, якщо ти хочеш залишитися мілким, то погрузнеш у мілкому». Тобто, якщо ти будеш перейматися плітками Тернополя, то ти ніколи в житті не побудуєш своє місто.

«Жінка — це  твоє випробування»

* Купідон  точно має специфічне почуття гумору: нещодавно бачив у Бельгії такий маленький пам’ятник йому: стоїть за рогом будинку і, єхидно посміхаючись, цілиться у гущу вулиці…   Закоханість — це безкінечність. За великим рахунком, ми все робимо з любов’ю. Може, то я такий, але я не бачив людей, які б не знали любові. Якщо людина не любить, їй нічого не вдасться.

* Якщо іде гарна жінка — ну чого б не помилуватися? А тобі, осмикуючи: «Чого  дивишся на чужих жінок»? А чого не дивитися, якщо вона створена для того, аби нею милувалися? Скільки жінка тратить часу для того, аби на неї дивилися? Та чимало.  Чужих жінок не буває. Жінка — вона ж як музика: або відлунює, або ні… або є, або ні.

* Не потрібно кількістю жінок мірять. Жінка буває Одна. Та, до якої ти йдеш… У мене є такий вірш: «До тієї, гідної любові, увесь вік доводиться іти…»  Жінка для мене — це щось вище. Я хотів би, щоб мені Бог дав, щоб моє останнє захоплення було в останній день мого життя.

* Одна річ закохуватися в «картинку» чи харизму, а зовсім інша —  щодня прокидатися з цією жінкою. Вирішувати всілякі робочі і сімейні моменти, виховувати дітей, і при цьому всьому ще її бачити жінкою! Жінка — це випробування. Твоє випробування. І ти виявляєшся або готовим, або ні. Якщо інші чоловіки щось інше говорять, значить, вони просто брешуть.

«Хочеш щось зробити — спочатку май мрію»

* Хочеш щось зробити — спочатку май мрію. Я перш ніж щось зробити, маю   це вимріяти. Я з мрією буду ходити, навіть знаючи, що немає коштів, сил, можливостей… Але я це зроблю. Тому що я маю Мрію… І віру в те, що я точно це зроблю.

* Шалено хотів би відпочити хоча б місяців три. Мене ж ще довколасвітня подорож чекає: я не бачив Азію, Африку, Америку… Але довкола світу треба мандрувати, коли ти сам їздиш, а не тебе возять і все показують…

* Не можу кинути палити. Якщо не можеш позбутися звички, та ще й шкідливої, значить, не маєш достатньої сили волі, аби щось змінити. Раніше я не хотів кидати, а тепер уже готовий, але ще не можу. Хоча в екстремальних випадках, виявляється, сила волі в мене таки є.

* Мені вже нічого не треба. Діти питають: «Що тобі подарувати?». Кажу — Zippo-вську запальничку, бо я вже всі свої роздав, а скоро буде вітер і зима, і буде незручно припалювати. Оце й все. Мені й справді потрібно зовсім небагато: щоб мій вогник не гаснув на вітрі…