Коли у 2015 році після закінчення ТНМУ ім. І. Я. Горбачевського тернополянина Михайла Данильчука направили працювати сімейним лікарем у Шумськ, у нього в душі вирували не найкращі відчуття. «Обирав я спеціалізацію не зі своєї волі: усім, хто навчався за державним замовленням, наполегливо пропонували сімейну медицину, – зізнається Михайло. — Багато хто й досі дивується, чому я залишив Тернопіль і поїхав за направленням у найвіддаленіший район області. Так, спочатку мені й самому було дещо лячно, хвилювався, бо відчував велику відповідальність за чуже життя та здоров’я. Насторожувало й ставлення майбутніх пацієнтів, які доволі скептично оцінили моє призначення, мовляв, відпрацює три роки й втече. Але я на це не зважав. Просто працював, і люди згодом зрозуміли: я не збираюся нікуди їхати, бо мені подобається моя робота».
Нині 29-річний Михайло Данильчук — найбільш успішний сімейний лікар-ФОП на Тернопільщині. А днями здійснилася його мрія – у п’ятницю, 1 листопада, в Шумську відкрив свій приватний центр сімейної медицини.

– Сам я ще не знаю, як правильно називати цей заклад, – зауважує Михайло. – Хтось каже «клініка», хтось – «центр». На вивісці під емблемою у нас написано просто – «Сімейний лікар». У чому наша особливість? Ми — це троє спеціалістів, усі — сімейні лікарі: ми двоє з дружиною і ще одна лікарка Мирослава Володимирівна Чорнобай. Хоча вона наша конкурентка, ми гарно дружимо (сміється – авт.). Ділимо одне приміщення, у нас приязна тепла атмосфера та дружня командна робота. Ми можемо одне одного підмінити, можемо створити свою ЛКК. Допомагаємо пацієнтам вирішувати і проблеми зі здоров’ям, і адміністративні питання – тобто оформляємо всі довідки, які видає поліклініка. Надаємо весь спектр базових послуг, який плануємо розширювати. І найголовніше – це все безкоштовно для пацієнта.

– Якщо клініка приватна, як вона може бути безкоштовною для пацієнта?

– У тому й фішка! Саме відбулася медична реформа первинки. На мою переконливу думку, це реальні перші зміни в медицині за всю історію незалежної України. «Гроші ходять за пацієнтом» — так працює вся Західна Європа. Якщо ще донедавна  Київ давав гроші на Тернопіль, Тернопіль – на Шумськ, то тепер пацієнту сказали: «Вибирай собі лікаря, який тобі подобається, уклади з ним декларацію і ми йому заплатимо». Я працюю у Шумську з 2015 року, і коли постало питання задекларувати 1800 пацієнтів – це оптимальна кількість для сімейного лікаря, то за місяць я мав уже 2000. За новими правилами я працюю з нового року. Це вже мій другий кабінет сімейного лікаря, до того я мав кабінет у Шумській районній лікарні. У мене там було аж 22 кв.м, і це не зовсім те, про що я мріяв. Адже всі ми хочемо рости й розвиватися.

– Яким треба бути сімейним лікарем, аби сподобатися стільком пацієнтам і щоб вони уклали угоду з тобою?

– Не знаю… Мені здається, що моя «суперсила» в тому, що я комунікабельний, мені легко знайти з людиною контакт, і, звісно, у тому, що у мене пацієнтоорієнтована політика. Що душею кривити: я працюю у «найбагатшому», але знизу списку, районі Тернопільщини. Та сприймати пацієнта крізь фінансову призму не можу. Скажімо, при артеріальній гіпертензії місячне лікування можна назначити умовно і за 600 гривень, і за шість. Звісно, те, що за 6 гривень, – дещо нижчого рівня, але при дотриманні усіх рекомендацій ефект буде на 80% такий же, що й за 600. Тож ми намагаємося не витрачати надарма людський ресурс, час і гроші.

Стараємося користуватися принципами доказовості: назначати ліки лише тоді, коли це потрібно для пацієнта. Ми не виписуємо при нежитю п’ять препаратів, коли достатньо лише одного сольового розчину в ніс, не назначаємо БАДів та гомеопатії. Це американські та європейські стандарти.

Коли починав, людей взагалі не знав. Нині знаю достеменно історії хвороб близько 150 пацієнтів. Знаю, кому варто вакцинуватися, кому ні, кому які ліки більше помічні, пам’ятаю аналізи, які у них були минулого місяця. Це і є робота сімейного лікаря: частіше бачитися, більше спілкуватися зі своїми пацієнтами, краще пізнати їх, а отже, і надавати ефективніше послуги та лікування. З перших днів праці я зрозумів, що на первинці можна застосувати всі свої знання з інших напрямів медицини. Нині вирішую більшість медичних проблем своїх пацієнтів, і вони без потреби не звертаються до вузьких спеціалістів, отож такий підхід реально працює. 80% усіх звернень нині має закривати саме сімейний лікар. І я думаю, що це реально.

– Все ж навіть найуспішнішому лікарю, аби відкрити клініку, потрібні додаткові кошти…

– Так, фактично все це я зумів зробити, продавши квартиру в Тернополі.

– Відчайдушне рішення!

– Мені багато хто так каже. Та один лише апарат УЗД, який у нас також є, вартує 15 тисяч доларів. Але ти ж повинен якось завоювати кредит довіри. Знаєте, я гадаю, що морально мені це вже окупилося. У тому й уся суть: я віддаюся – а мені це назад повертається. Так, коштів багато. Але кошти коштами, тут моя душа.

– Дружина відразу вас підтримала?

– Мені дружина ніколи нічого не боронила, не заперечувала і завжди підтримувала у моїх починаннях. Це фактично мій четвертий проєкт, яким я займаюся. Спочатку я організував у Тернополі клуб настільних ігор, згодом його удосконалив, потім у мене був кабінет сімейного лікаря, і тепер – клініка. Коли я впевнений, що маю можливість зростати у своїх знаннях та вміннях, ці кошти потім окупляться. Звісно, не відразу. А не вдасться – що ж, знайду інше джерело, де буду заробляти. Зізнаюся, коли розпочалася ця реформа, я дуже у неї повірив. Дуже! У медичній системі досі нічого не змінювалося. Уляна Супрун, яка фактично здійснила цим собі політичний суїцид, все це підірвала і тепер на тому підриві є можливість будувати.

Особисто для мене вона є героєм, але я усвідомлюю, що так думає мало хто, бо багатьох влаштовувало все так, як було. Раніше для того, аби потрапити на роботу у клініку, треба було головному лікарю заплатити гроші. Ми ж починаємо жити у тому періоді, що головні лікарі будуть шукати фахівців і пропонувати їм гроші, аби вони прийшли до них на роботу, тому що їм потрібні толкові спеціалісти. Як у всьому цивілізованому світі. Я просто щодня буду намагатися робити свою роботу краще, аніж вчора. І, можливо, незабаром мені буде мало й цих 90 квадратних метрів нового кабінету?

– Де мешкає ваша сім’я у Шумську?

– Наймаємо житло, як всі молоді європейці, і будь-якої миті можемо його змінити й поселитися там, де буде потрібно. Моя сім’я — це дружина Сніжана і син Руслан, якому вісім років, він навчається у третьому класі. Зі Сніжаною ми познайомилися на третій тиждень навчання в університеті і, як з’ясувалося, жили у сусідніх дворах у Тернополі, хоча доти чомусь не стикалися.

– Багато людей на вашому місці не зважилися б змінити обласний центр на віддалений районний. Навпаки – з району хочуть вирватися…

– Так, звісно, тут немає особливих культурних розваг, але нині є інтернет, і він частково компенсує потребу дозвілля. Окрім того, стараюся організувати щось своє. Скажімо, нині займаюся соціальною роботою щодо профілактики і доказовості та індивідуального підходу у лікуванні.

– І бачите результати? Вдається змінити психологію людей?

– Звичайно. Зокрема, вже вдалося переконати дуже багатьох пацієнтів вакцинувати своїх дітей та вакцинуватися самим. Словом, я знайшов для себе чим зайнятися. І знайду це у будь-якому місці. Для мене не є принципово важливим, чи це обласний центр, чи віддалене містечко. Я вирішив для себе бодай двічі на рік їздити за кордон – щоб і побачити, як десь хтось працює, і водночас відпочити. Коли інші кажуть, що треба будувати Європу в Україні, я відповідаю, що вже у ній живу. У нас вже Європа. Просто треба намагатися працювати і жити так, як це роблять на Заході.