12 липня суд в італійській Павії засудив нацгвардійця Віталія Марківа, нашого земляка із Хоросткова, до 24 років позбавлення волі за обвинуваченням у причетності до вбивства італійського журналіста Андреа Роккеллі під Слов’янськом у 2014 році. Це вперше за кордоном засудили українського солдата, який обороняв Україну від агресора.

Міністр внутрішніх справ України Арсен Аваков назвав вирок несправедливим і заявив, що він буде оскаржений.

Навіть прокурор у справі українського нацгвардійця Віталія Марківа зізнався, що здивований таким суворим вироком. Андреа Дзанончеллі у травні просив суд дати Марківу 17 років ув’язнення, попри те, що кримінальний кодекс передбачає 24 роки позбавлення волі. Прокурор мотивував своє рішення пом’якшувальними обставинами (Марків не мав судимості, мав хорошу поведінку під час процесу – ред.). Натомість суд відкинув пом’якшувальні обставини і визнав, що Марків відігравав провідну роль в убивстві італійського репортера.

Як повідомляє “Радіо Свобода”, Віталій Марків не коментував вирок, а після його оголошення вигукнув: «Слава Україні!», на що близько сотня українців, присутніх в залі суду, відповіли: «Героям слава!».

Коли Марківа вивели з зали суду, до нього підійшла його мати Оксана Максимчук. Після розмови заявила, що син тримається бадьоро і налаштований оскаржувати справу. За її словами, італійське правосуддя «показало своє обличчя» і довело, що «не зацікавлене знайти правду», а судді продемонстрували неспроможність розібратися в тому, що сталося насправді.
Адвокатові Марківа Раффаеле Делла Валле стало зле на засіданні, приїхала «швидка». Після отримання допомоги він заявив, що це для нього вердикт, щоб емігрувати з Італії. Захисник наголосив, що не згоден із вироком, назвав його нелогічним. Висловив сподівання, що на апеляції в справі буде «компетентніший суддя». «​Вердикт суду присяжних у Павії є політичним і викликає зневіру в італійському правосудді. Без надії, я таки продовжую йти далі. Готуємо апеляцію на несправедливе рішення суду. Якби на місці Віталія був американський чи російський солдат, він був би виправданим. Це вперше в Італії, коли засудили іноземного солдата, який воював за кордоном», – сказав Радіо Свобода Раффаелле Делла Валле.
Батьки загиблого Рокеллі, як повідомляє “Радіо Свобода”, були небагатослівними, сказали, що не мають чому радіти. Додали, що вирок підтвердив, що в Італії захищають права журналістів.

Віталій Марків родом із Хоросткова. За нього нині вболівають наші краяни.

У листопаді 2014-го року “НОВА…” взяла інтерв’ю у Віталія. Пропонуємо нашим читачам згадати цю розмову.

Приїхав захищати Україну аж з… Італії!
Віталій Марків понад десять років мешкав за кордоном, та все покинув і добровільно воює на Донбасі
Ще кілька років тому Віталій Марків ніби в передчутті нинішніх подій зробив на грудях, прямо над серцем, татуювання карти України та вистриг оселедця. Далеко від рідного Хоросткова, в Італії, куди його забрала мати-заробітчанка в 14-річному віці він не забував рідну землю. Десять років мешкав у чужій країні, здобув там освіту, працював, мав дозвіл на постійне місце проживання, будував плани на майбутнє, утім під час Майдану все кинув і повернувся на батьківщину, нині воює на Донбасі! Україна насправді в його серці!
— Віталію, що тебе спонукало повернутися в Україну в такий непростий час?
— Хоча половину життя я провів у Італії, але завжди почувався українцем: дивився наші новини, слухав наші пісні. Усе завдяки моїй патріотичній родині, а особливо мамі, яка на чужині розмовляла зі мною українською. Мама й сестра досі за кордоном, у Хоросткові мешкає батько, бабуся та дідусь. В Італії я три роки навчався у коледжі, потім працював майстром із конструкції дерев’яних будівель, тренером з бодібілдингу. У грудні 2013-го все змінилося: прийшов зі спортзалу, прочитав у Фейсбуці про побиття студентів у Києві, про масові протести й відчув, що це й мій Майдан. Взяв відпустку на місяць і подався на три дні до Києва, а залишився на три місяці.
— Але ж у тебе особисто не було потреби боротися, ти жив у європейському суспільстві…
— В Італії все чудово, але скільки б років людина не жила на чужині, вона ніколи там не стане своєю. Ще молодь швидше адаптовується, а старші заробітчани залишаються «страньєрами» — іноземцями. Разом з тим, які б не були негаразди в Україні, тут — моя земля, я знаю, за що борюся. Звісно, трохи важко було після італійського життя опинитися на Майдані, навіть іноземний акцент давався взнаки, мене часто запитували звідки приїхав, але за рік все стало на свої місця.
— Переглядаючи твої фото, помітила разючу різницю у зовнішньому вигляді до Майдану і після. А внутрішньо змінився?
— В Італії я жив іншим життям, в Україні навчився цінувати дрібниці. В окопах радію, коли привозять воду, їжу, теплий одяг. А ще змінив ставлення до життя, до людей, пізнав, що таке справжня дружба.
— До якої сотні ти належав?
— Потрапив у 5-ту сотню Самооборони. Ми тримали периметр Майдану, ночували в наметах при мінус 28. Кілька разів до мене приїжджав батько. У Маріїнському парку я потрапив під роздачу: отримав черепно-мозкову травму, вибили плече, зап’ястя. Відстояв на Грушевського, Інститутській… Двоє моїх друзів із Львівщини, на жаль, були вбиті снайперами… Ми носили поранених у готель «Україна»… Важко згадувати ті події, але вони змінили Україну.
— Водночас на Майдані були й зворушливі миті. Знаю, що там ти зустрів своє кохання…
— На Новий рік я познайомився з киянкою Діаною. Поміж навчанням у вузі вона приходила на Майдан, ми листувалися СМС-ками. Потім проводжала мене на Схід, зустрічала у відпустку. У липні ми заручилися, а на початку жовтня, під час другої ротації, розписалися. Діана розуміє мене, мужньо тримається, коли їду в зону АТО. Я жартував до італійських друзів, що попри війну ще й оженюся в Україні, так і сталося (усміхається, — авт.).
— Ти з Майдану вступив у Національну гвардію?
— Мій Майдан закінчився 12 березня, коли записався у Національну гвардію, далі продовжив боротьбу на полі бою… Коли почалася анексія Криму, зрозумів, що від Росії не варто очікувати добра, тож треба готуватися до захисту своєї землі. Гвардійців готували на базі «Барсу» у Павлограді, потім нас кинули на охорону заводу, а з початку АТО відправили у Слов’янськ. Два місяці ми тримали позиції на горі Карачун, там був перший бій, перші втрати, перші перемоги… Наприкінці червня відбулася ротація, після відпустки відправили на блокпост біля Красного лиману, а незабаром — під Дебальцеве.
— Під Дебальцеве отримав травму ноги?
— У Дебальцеве я був два місяці, звідти потрапив у харківський госпіталь з переломом ноги. Відлежав у гіпсі і повернувся на передову. Не міг спокійно дивитися новини і знати, що там воюють мої побратими. Я завжди був на передовій, втратив чимало друзів, з якими ділив хлібину, їв кашу… На війні завжди присутній страх, але важливо не піддаватися паніці, тоді «включається» адреналін і робиш те, що тебе вчили, — стріляєш, прикриваєшся. Якщо біля Слов’янська довелося захищатися автоматами, то біля Дебальцеве проти нас пішли «Гради». Та все, що нас не вбиває, робить сильнішим!
— Що твої італійські друзі кажуть про участь у війні?
— Багато хто не розуміє для чого мені бути там, де нема їжі, води, де царює смерть і холод. Утім, дехто з італійських товаришів кажуть, що якби таке було в їхній країні, вони б теж воювали. Обороняти свою землю — обов’язок кожної людини. Так, я побачив Європу, відчув як там круто і класно живеться, але я народився в Україні, тому прийшов час віддати щось своїй країні. Італійці знають мій характер і розуміють, що не «граюся у войнушку», а захищаю свій народ.
— Які у тебе плани на майбутнє: повернешся за кордон чи залишишся в Україні?
— Їхати за кордон зараз для мене ніби зрада собі й Україні, бо навіщо тобі було боротися?.. Дай, Боже, повернемося живі-здорові з війни, розбудовуватимемо нашу країну до європейського рівня.
— Часто наші заробітчани кажуть, що не можуть знайти себе в Україні, їм важко змиритися з мізерними зарплатами, високими цінами, хабарництвом і т. д. Тебе не лякають наші реалії?
— Не лякають. Я вже живу в Україні. Як тільки приїхав з Італії, нелегко було «переключитися» — мимоволі рахував, скільки той чи інший товар коштує за кордоном, досі жахають дороги, корупція, але прийде час — усе зміниться. Рано чи пізно закінчиться війна, ми, молоде покоління, відбудуємо нашу країну. Якщо перешкоджатимуть, вийде ще один Майдан, бо українці навчилися відстоювати своє. Впевнений, український народ очікує щасливе майбутнє…