Найважче було дивитися на родину Вчерашнюків, які ховали свого старшого сина… 24 квітня він трагічно загинув у Смотрицькому каньйоні біля Кам’янця-Подільського. Микола збирав хмиз, спіткнувся чи послизнувся і впав з 30-метрової скелі… Йому було лише 20 років.

Смерть Миколи – невимовна трагедія для батьків, родичів, усіх, хто його знав. Він був добрий, розумний, гарно вихований, прагнув вчитися і побачити світ. Дев’ятий клас закінчив з відзнакою, у Тернопільському ВПТУ №4 здобув спеціальність оператора з обробки інформації і програмного забезпечення. У 2014-ому році вступив до Подільського державного аграрно-технічного університету на економічний факультет. Завжди активно долучався до громадської роботи, щороку на Різдво ходив з хлопцями колядувати з вертепом.

Одногрупники Миколи розповідають, що в училищі він почав займатися народними танцями, був солістом танцювального ансамблю «Неопалима купина», у Кам’янці-Подільському захопився альпінізмом.

– Микола був високим, спортивним хлопцем і душею компанії, – розповідають його одногрупники. – Його всі любили й поважали, він був лідером і мав багато друзів. У житті керувався девізом: «Будь простішим – і до тебе потягнуться люди», і люди до нього справді тягнулися… Жоден захід в училищі, а потім і в університеті не відбувався без його участі. 23 квітня в Кам’янці-Подільському відкривали туристичний сезон, був концерт і він також брав участь у танцювальному флешмобі, а наступного дня сталася трагедія…

Микола з друзями відпочивав у парку поблизу каньйону. Пішов збирати хмиз (а там багато крутих схилів), спіткнувся чи послизнувся і впав з 30-метрової скелі на каміння. Шансів вижити у нього не було… Про нещастя друзі Миколи повідомили його братові Володимирові (Володя молодший на рік, але навчався разом в одній групі), а він уже зателефонував батькам. Вони були приголомшені, адже ще за півгодини до нещастя Микола телефонував додому… Зателефонували до сина, але трубку взяв слідчий…

26 квітня Миколу поховали в рідній Мельниці-Подільській Борщівського району. В останню путь хлопця приїхали провести викладачі й одногрупники, зійшлося все селище… Ні спів пташок, ні сумні мелодії церковного хору, ні співчуття не могли розрадити горя батьків. Було так важко, що просто немає слів.