10 червня після важкої недуги помер 47-річний учасник АТО Михайло Марчук із Ланівців. Більше року наш земляк захищав Україну в складі 14-ої окремої механізованої бригади Збройних сил України. Призвали на службу Михайла Романовича 12 лютого 2015-го, а демобілізували — у травні 2016-го. Він був в одній бригаді з ланівчанином Юрієм Ковалем, який загинув від кулі снайпера. Стояли в одному окопі в Мар’їнці на Донеччині… Справжніми товаришами для нього стали бойові побратими з Ланівців Дмитро Шевчук та Сергій Лисак.

Про життя Михайла Марчука, його боротьбу із загарбниками України, а упродовж останніх місяців — з недугою, «НОВІЙ…» розповіла вдова пані Оксана.
— Михайла мобілізували у 45-річному віці. Принесли повістку — взяв, не вагаючись, — розповідає пані Оксана. — У чоловіка було звання сержанта ще з часів служби у радянській армії, він був хорошим військовим. Якби був рядовим, то не підлягав би мобілізації. Михайло розумів відповідальність перед державою, не ховався від служби. Не хотів бути «диванним» патріотом, прагнув бути корисним своєму народові.
Про війну не розповідав ні під час телефонних розмов, ні коли повернувся додому. Учасників АТО це болить і болітиме ще довго… Болить передусім через те, що, повертаючись додому, вони відчувають себе нікому не потрібними, розчаровуються через відсутність змін у країні. Чоловік казав, що всі розуміють, що війну можна було б давно закінчити, а так гинуть і гинуть українські захисники.
Повернувшись додому, Михайло не пройшов ні медичного обстеження, ні реабілітації, взагалі тема здоров’я для нього була табу. Ніколи ні на що не скаржився. Хоча я бачила, що війна змінила його — став більш замкнутий, дратівливий. Підірвав на фронті й фізичне здоров’я, що й могло спровокувати недугу. Голод і холод в окопах, постійні стреси не минають безслідно…

Наприкінці цьогорічної зими почав худнути. Я наполягла, аби обстежився. Лікарі діагностували рак печінки… Ми були приголомшені. Недугу виявили надто пізно, навіть хіміотерапія вже була протипоказана. Михайла відправили додому… Але ми не могли скласти рук і чекати… Взяла я медичні документи чоловіка й поїхала в Національний інститут хірургії трансплантології ім. О. Шалімова. «Давайте спробуємо!» — сказав професор Олег Котенко і призначив курс лікування. Чоловік знав свій діагноз, але жив надією, що йому допоможе лікування і ми поїдемо на трансплантацію. Час від часу я телефонувала до професора і радилася. Михайло лікувався вдома під моїм наглядом. Щомісяця на медикаменти потрібно було щонайменше 35 тисяч гривень. Таких грошей у нас не було, тому я ходила і просила у місцевої влади, меценатів…
Хлопці, з якими чоловік воював на Донбасі, до останнього дня спілкувалися з ним. Із 27-річним Дмитром Шевчуком вони разом пройшли війну і стали щирими друзями. Кожних вихідних Дмитро провідував Михайла, був він у нас і тієї останньої неділі. Говорили про життя, про події у нашому місті. Чоловік дуже радів цим зустрічам! Це його підтримувало!
Михайло був дуже доброю і щирою людиною, завжди розумів мене. Ми разом прожили 14 років. Я прийшла до нього зі своїми двома синами від першого шлюбу, одному тоді було 10 років, другому — 11. Чоловік виховував моїх дітей, як рідних. Від першого шлюбу у Михайла є донька, яка нині мешкає у Казахстані. Чоловік розділив моє горе, коли п’ять років тому сталося нещастя з моїм молодшим сином — пропав за дивних обставин, ми довго шукали його, та, на жаль, знайшли мертвим… Злочин досі не розкритий. Сини поважали Михайла, кликали батьком. Коли старший одружувався, захотів змінити прізвище на Марчук. Я їздила на заробітки до Польщі, а чоловік дбав про дім, про дітей. Колись працював водієм, згодом — на м’ясокомбінаті, на цукровому заводі. Що б не доводилося проходити в житті, завжди залишався оптимістом та вірив у краще!