Саме такий «казковий» веселий зачин напрошується в історії про рослину-рекордсмена. Все тому, що чоловік не тільки зумів виростити велетенський хрін, а ще й неабияк подивувати цьогоріч на Великдень все село. А його майстерна розповідь упересип із дотепними жартами виглядає суперсценарієм до народної комедії. Поніс Петро Іванович святити хрін із великоднім кошиком — усі зі здивованою усмішкою супроводжували його. А після Літургії поки одна частина парафіян стояла в черзі до мировання, інша оточила пана Перця, щоб сфотографуватися з небаченою рослиною. Довжина хрону — 1 м 25 см!

— Посадив я хрін маленьким, як мізинець, у своєму саду біля хати наприкінці 90-их років, — розповідає Петро Іванович. — Дружині потрібно листя для закруток, тому ми його тримали. Я ніколи не задумувався, який він може вирости, але прийшов момент, що треба було викопати, щоб звільнити місце для квітів. Старий хрін легко впізнати — має кілька зелених верхівок, у мого було понад десять. Викопував я його 10 хвилин, а ось чистив півдня, щоб гарно виглядав. «Хвіст» хрону був ще довший, але зігнутий, тому я далі зрізав. До того ж широкої ями я не копав, лише — 50 см на 30 см, бо ж не сподівався, що він так глибоко сидить. Односельчани, особливо молодь, дивувалася хрону, робили селфі. Але мій хрін ще не найбільший рекордсмен, бувало, що люди викопували й довший. Кожному хочеться якнайкращого посвятити, тому наші чоловіки, так би мовити, змагаються. Посвячений хрін ми брали до їжі усі великодні свята. Тепер треба знову вирощувати! Але хрін то така рослина, що як внадиться на городі, то дуже важко вивести. Проте без хрону — ніяк! Нема кращого смаку, як шинка чи ковбаса з хроном.
Петро Іванович зразковий господар у Конюхах, любить поратися на городі, в саду та винограднику. А ще небайдужий до народних традицій. Власне, подивувати хроном на Великдень — це елемент місцевих великодніх забав.

—З давніх-давен у Конюхах на третій день Великодня водили гаївки, а ще влаштовували забаву «Сільський суд», — згадує чоловік. — Біля церкви засідали «суддя», «секретар» (часто чоловік, переодягнений на жінку), присяжні і… розглядали «грішки» односельчан, допитували, виносили вирок. «Засудженим» радше давали «покуту», бо ж біля церкви: комусь щось допомогти, когось перепросити, не вживати алкоголю якийсь час та інше. Це все відбувалося у формі веселої гри на зразок різдвяної Маланки. Напередодні Великодніх свят люди навмисне старалися наробити комусь збиток, аби було про що жартувати. Пригадую, розглядали «справи», як хтось вкрав у сусіда свинячу голову з комори, писанку з великоднього кошика, що у когось хрін довгий виріс. Ото якби я свого тоді приніс, то цікавились би, чим підживлював, як доглядав. Бувало, якийсь чоловік напідпитку заснув на обійсті якоїсь жінки, то його допитували, як туди потрапив, яким маршрутом ішов, який мав намір. Все це, звісно, без образ. Усі сміялися, аж за животи трималися! Було дуже цікаво. І прикметно, що це тільки у Конюхах так бавились. Шкода, що традиція вже відходить у минуле. Ще кілька років тому «судили» на Великдень, але «суддям» та «секретарям» нині вже по 60-70 років, тому пішли у відставку, а молоді не хочуть «судити» (сміється, — авт.). Сподіваюся, що традиція все-таки відновиться з часом, бо в ній — душа нашого народу.