На тому боці залишився білоруський «селянін» у вицвілій військовій «сарочке», який «кляпав касу» на лузі й збирався, напевне, «касиць канюшину» — справжній відеоряд відомого хіта «Песняров». А в’їхав я у литовське містечко з важковимовлюваною назвою, проте чистеньке й акуратне, з цікавою архітектурою, капличкою, судячи з усього, діючою, а не перетвореною на склад старих автопокришок.

У Литві тоді вже починався, висловлюючись молодіжним сленгом, «движняк», який мав підходящу назву – «Sajudis» (литовською – рух). Як і його дещо молодший український тезко, «Sajudis» при створенні взяв для камуфляжу назву «Литовський рух за перебудову» — щоб завчасу не дратувати М. Горбачова, популярність якого ще не пішла на спад і який їздив вздовж і впоперек «необъятной родины», закликаючи «начать», «шире углублять», «дискусировать», «начинать перестройку с себя»… До січневих подій 1991, кривавого штурму «Альфою» вільнюського радіотелецентру, коли «точка неповернення» була пройдена, залишалося ще два з половиною роки. Однак свідомість маленького народу вже тоді пробуджувалася, і я мимоволі познайомився з, так би мовити, побічними наслідками цього процесу.

«Живуть же люди, — не без заздрощів подумав, йдучи чистенькою вуличкою Паневежиса і вдихаючи аромат свіжозавареної кави, що струмував з невеличкої й ошатної, як саме містечко, кав’ярні, — начебто в одній країні з нами, а враження таке, ніби в різних цивілізаціях. Хм…, ось тобі й «радянська спільнота»… До того я зайшов у декілька промтоварних магазинів, відзначив усю різницю між сервісом у нас і у Литві: нехай і холоднувату, але коректність персоналу; незвичні тоді поліетиленові пакети для покупок, охайність жіночок-продавців у симпатичних національних чепчиках. Після цього вирішив, за національною традицією, «обмити» покупку. Зайшов у бар із «середньовічною» вивіскою, підійшов до стійки. Різниця в інтер’єрі зі знайомою «реанімацією» на тодішній тернопільській Музейній — доволі відчутна. Ідеальна чистота, бармен з краваткою-метеликом. Побачивши пляшку з написом Absolut vodka, яку раніше спостерігав лише у фільмах за участю прибалтійських акторів, вирішив спробувати. Сума в кишені ніби дозволяла, отож…

«Мне, пожалуйста, 100 грамм «Абсолюта», — звернувся до бармена на «общепонятном», не знаючи, до чого це призведе.
Бармен, молодий білявий чоловік, холодно глянув на мене і з доволі «рязанських» рис мого обличчя, напевно, вирішив, що я звідкілясь зі Пскова чи з тої ж Рязані.
«Мы дозы по сто грамм не продаем, — промовив з характерним приємним акцентом, — только по 30 и 50 грамм». І, щоб підсилити мою досаду, продовжив: «И продавать начнем только через час». Після цього взявся бавитися зі змішувачем коктейлів. Я потупцював на місці, кашлянув у кулак, і тут раптом мені в голову прийшла рятівна думка.

«Послушайте, — мовив я, — может, вам не нравится обращение на русском? Так я из Западной Украины, из Тернополя, как мне с вами разговаривать? Вы же по-украински вряд ли понимаете, а я за один день никак не выучу литовский. Хотите – будем на английском, французском или, в крайнем случае, немецком».
Погляд литовця трохи потеплішав, і він рукою вказав мені на обертовий стілець біля бару. Я сів з відчуттям скромної моральної перемоги і за хвилю промочив горло уславленою шведською горілкою, закусивши маленькою оливкою, послужливо поданою барменом на блюдці. «Нічого особливого, — подумав я з деяким розчаруванням, — наша «Пшенична» нічим не гірша».
«Может, чуть-чуть виски?» — раптом запитав бармен, усміхнувшись тою стримано-доброзичливою усмішкою – точнісінько як сміявся герой Йозаса Кіселюса — Артур в «Довгій дорозі в дюнах».
«Да-а, — промукав я, полізши рукою до кишені, але литовець жестом зупинив мене, додавши: «Виски за счет заведения».
Я скинув було руки у вдаваному протесті, але вчасно зупинився і лише розвів їх, мовляв, ну, якщо вже так наполягаєш…
…Десь через півгодини я вийшов з бару, встигнувши за цей час скуштувати не лише віскі White Horse і Ballantine, а й невеличку чарочку Jamaica Rum. Теж – «за счет заведения». Від запропонованого «на коня» пива відмовився — боявся, що з Паневежиса можу поїхати просто «в Ригу». На прощання філантроп-бармен, імені якого я так і не дізнався, сказав мені з тим самим приємним акцентом: «Привет Тернополю!»…

…Коли нині чую, що Литва, разом з іншими маленькими прибалтійськими країнами, допомагає, наскільки може, Україні — лікує наших солдатів, входить до складу об’єднаної військової бригади, солідаризується з нами в спільному протистоянні отим «рязанским» і «псковским», — я мимоволі згадую ті «халявні» White Horse, Ballantine і Jamaica Rum влітку 1987 року в Паневежисі. Згадую і приходжу до висновку, що моє швидке порозуміння з литовським барменом і узгоджені дії України і Литви сьогодні мають, зрештою, спільну причину: наявність «третьої» сили, яка могла бути просто антипатичною (у 1987 році) і відверто ворожою (в 2019 році). Наявність Росії.