Африканець Шон Ван Вейк: «У Тернополі можна безпечно прогулятись уночі, а в ПАР страшно навіть вдень»

І одразу усміхається! Іноземець народився і виріс в Південно-Африканській Республіці (ПАР), його предки — вихідці з Європи. Уже п’ять років Шон мешкає у Тернополі. Його дружина — тернополянка Яна Бранець Ван Вейк. Познайомилися вони на круїзному лайнері на Карибському морі. Подружжя виховує 4-річну донечку Тейлор. Мають спільний бізнес в обласному центрі — масажний салон «Laguna». Шон також працює в ІТ-компанії, а ще грає у регбіклубі «Терен».
«НОВА…» поспілкувалася з україно-африканським подружжям.

«У ПАР понад 8% білого населення»

— Ви зустрілись не в Україні, і не в Африці. Розкажіть вашу історію.

Яна: — Ми з Шоном працювали на круїзному лайнері: я — фотографом, а мій майбутній чоловік — фітнестренером. Це було у 2015-ому. Перед тим я навчалася в університеті в Польщі, хотіла побачити світ. Шон закінчив два університети за напрямком спортивні науки. Наші почуття зародилися на карибських водах (усміхається, — авт.). У мене скоріше закінчився контракт — повернулася додому. Шон хотів невдовзі приїхати до мене в гості, але я скоріше виготовила документи і подалася до нього в ПАР. З Африки разом приїхали до Тернополя, одружилися. Шонові потрібні були документи на проживання в Україні, тому ми розписалися, посиділи з рідними в ресторані. Весілля відкладали, так і не справили (усміхається, — авт.). Шон мав посвідку на тимчасове проживання в Україні, цьогоріч отримав на постійне.

— Навідуєтесь у ПАР до рідних?

Я.: — Так, щороку провідуємо батьків мого чоловіка, вони прилітають до нас. Його предки — переселенці з Нідерландів, Німеччини, Норвегії. На африканський континент перебралися ще в 1600-их роках. Кілька поколінь були фермерами, нині працюють у різних напрямках. Рідне місто Шона — Блумфонтейн. Мій чоловік — один у батьків. Його тато працює інженером у компанії, яка займається видобутком цінних металів, мама — у медичному центрі. У ПАР понад 8% білого населення, яке, на жаль, зазнає там утиску.

— Шоне, невже білошкірих в ПАР і в нинішній час переслідують?

Шон: — Ще більше, ніж, скажімо, десять років тому. Білі живуть спільнотами, в обгороджених помешканнях. Моїх рідних обминали небезпеки, але щодня чуємо з новин, читаємо в соцмережах про вбивства, пограбування, зґвалтування… При владі там темношкірі, тому в поліцію білі рідко звертаються, даремно чекати на захист. Ціль зловмисників — не просто знищити білих фермерів, а захопити землю. «Тут колись жив мій дід! Іди звідси, тепер тут я господарюватиму!» — погрожують. Не так легко білим там провадити свій бізнес. Звісно, є чимало місцевих, які досить толерантні.

— Чому тоді ваші рідні досі там живуть?

Ш.: — Їм нема куди повертатися в Європу, їхнє коріння вже там.

— Який рівень життя в ПАР?

Я.: — Ті, хто працює, не бідують, так, як і всюди. Але я бачила тільки середовище батьків Шона. Звісно, чимало африканців мешкають у нетрях, не мають їжі. Проте не хочуть нічого змінювати. Обурюються, навіщо до них приїхали білі й провели електрику, та й ще хочуть за це гроші…

Ш.: — Африканці, які здобули освіту, мають гідну роботу і зарплату. Середня місячна зарплатня там, де я мешкав, близько тисячі доларів. Під час навчання в університеті я підробляв офіціантом, мав гарний дохід.

«Гравці регбійного клубу «Терен» мені, як брати»

— А яке враження від Тернополя?

Ш.: — Тернопіль дуже спокійне затишне місто. Тут можна безпечно прогулятися вночі, а в ПАР страшно навіть удень. У Тернополі моя дружина з дитиною може вийти прогулятися о 22-ій годині, я не хвилююся. А в Африці якщо жінка виходить із дому, то до неї треба телефонувати кожних 10-15 хвилин, щоб перевірити, чи все добре. Я вже звик до українських реалій, знаю і про економіку, і про політику (сміється, — авт.), єдине, ще мову добре не вивчив. Після африканської мови друга для мене англійська. Власне українську вивчаю через англійську. Вдома з донькою ми спілкуємося трьома мовами. До речі, в ПАР є
11 офіційних мов.

Я.: — Шон вперше прилетів в Україну взимку. Раніше ніколи не бачив снігу — ловив язиком (сміється, — авт.), був шокований. Ми жили біля Тернопільського ставу, щодня ходили на ковзани. Чоловікові подобаються українці, каже тільки, що ми ходимо вулицями занурені у свої справи, не реагуємо на зустрічних, не усміхаємося одні одним, як це роблять африканці.

— Шоне, чи ви думали колись, що переїдете в Європу?

— Ні, я не планую наперед. Куди занесе, там готовий жити. В Україну мене привело кохання! І я щасливий!

— Знаю, що ви є гравцем тернопільського регбійного клубу «Терен». Давно захоплюєтесь спортом?

Ш.: — З десяти років. В Африці регбі — улюблений вид спорту. Діти там народжуються з м’ячем у руках (усміхається, — авт.). У нас там багато дитячих спортивних заходів, відбуваються змагання. Дорослі майже щодня після роботи ідуть на стадіон, віддають перевагу активному відпочинку. Я би хотів, щоб так було і в Україні. На щастя, у Тернополі є регбійний клуб «Терен». Пів року граю з ними, команда дружна, їздимо на турніри в інші міста. Тернопільські регбійці залучають мене до різних заходів, зокрема, благодійних. Правда, я не все розумію, але завжди підтримую, бо вони стали мені, як брати. Шкода, що через карантин довелося скасувати турніри.

Я.: — Шон освоював в університеті атлетику, зокрема, біг із перешкодами. У своїй віковій групі був чемпіоном в Африці. Працював також у бригаді з надання швидкої допомоги атлетам. А регбі — це його хобі.

«Мій чоловік — африканець-блондин із голубими очима!»

— Яно, чи відчуваєте якісь культурні і ментальні відмінності у вас з чоловіком?

Я.: — За вихованням і культурою ми з чоловіком дуже відрізняємось. Найчастіше це проявляється у підходах до виховання дитини. У них прийнято так, у нас — по-іншому. Скажімо, для молодого покоління українців властива надмірна турбота про дітей, вимога щодо гігієни. І це при тому, що всі ми в дитинстві гралися у піску, їли пісок… Африканські батьки натомість на це не звертають уваги. Дитина може вільно гратися.

Ш.: — «О, Боже! Дитина забруднилася», — ледь не панікують українські батьки. В Африці дітей привчають до самостійності: впала, дають час піднятися, щоб зрозуміла, що може впоратися сама. Коли дитина контактує з брудом — це нормально, бо її організм знайомиться з бактеріями, вчиться виробляти імунітет. А ось щодо ментальності, то в кожній хаті свої правила, незалежно від країни чи громадянства.

Я.: — Ми стараємося в усьому домовлятися. Щодо побуту, кухні, то майже не виникає непорозумінь. Мій чоловік їсть все, головне, щоб у страві було м’ясо. Шон вміє куховарити. В африканців проста кухня: здебільшого готують на грилі. Ми живемо у квартирі, тож купили електричний гриль, щоб в будь-який час готувати запечені м’ясо, овочі. З африканської кухні я навчилася готувати билтонг — сушене м’ясо, схоже до нашої бастурми. Ми привозимо з Африки спеції, готуємо цю закуску — частуємо рідних і друзів.

— Шоне, чи маєте багато друзів у Тернополі?

Ш.: — Не маю багато — зо п’ять найближчих, не враховуючи дружини (сміється, — авт).

Я.: — Коли Шон знайомиться з кимось і каже, що він із Африки, — не вірять. Під час вагітності я, бувало, комусь розповідала, що мій чоловік з ПАР, то запитували, чи дитина буде темношкіра. «Мій чоловік — африканець-блондин із голубими очима!» — пояснювала. І таке буває! (Сміється, — авт.).