На бандурі він може зіграти усе – від проникливих кобзарських дум до джазу чи блюзу і навіть… пісень на мандаринському діалекті китайської мови! А ще наш земляк, відомий тернопільський бандурист, кобзар-вокаліст, композитор, член Національної спілки кобзарів України, заслужений артист України, доцент кафедри музикознавства та методики музичного мистецтва ТНПУ ім. В. Гнатюка Дмитро Губ’як не лише популяризує бандурне мистецтво у світі, а й проєктує унікальні бандури, аналогів яким нема у всьому світі! Про його бандуру з карбону писали журналісти зі всієї Україні, дитячі бандури, спроєктовані ним, менші та легші за існуючі нині аналоги… «Мені хочеться показати усім, що бандура – це не просто крутий, багатогранний, унікальний інструмент, якого немає в жодного іншого народу у світі, а – бренд, який може представляти Україну на міжнародній арені та ідентифікувати нашу націю», – зазначає Дмитро Губ’як.
На бандурі грав і класику, і джаз та рок
– Чому саме бандура? Можна довго сперечатися, хто кого вибрав – я її чи вона мене, – сміється пан Дмитро. – Те, що в мене є музичні здібності, мій тато-музикант побачив, коли мені було років п’ять-шість. – Батько грав на баяні та акордеоні, моя старша сестра навчалася в музичній школі по класу фортепіано, тож було вирішено, що я теж займатимуся музикою. Мені шукали скрипку – уже навіть знайшли, у кого купити інструмент, але, мабуть, втрутилася доля… Я був з батьками на концерті в Теребовлянському училищі культури, а поряд сиділа викладачка училища, бандуристка Ярослава Кубіт. Вона саме набирала хлопчиків у дитячу студію «Кобзарик» при відомому колективі – заслуженій самодіяльній капелі бандуристів «Кобзар» Струсівського будинку культури. При капелі було вирішено створити студію, аби виховувати молоде покоління бандуристів, і я став одним із перших її учнів. З того часу ми з бандурою нерозлучні… Хоча «зігравалися» ми досить довго, бо ж інструмент насправді складний – і в конструкції, і виконавській техніці. А ще великий і важкий – я грав відразу на великій дорослій бандурі, бо ж маленькі дитячі інструменти дістати було дуже важко. Так, були і труднощі, і невдачі, але коли у 13 років я поїхав на Всеукраїнський конкурс бандуристів ім. В. Кабачка у Полтаву і виборов там гран-прі, та ще й мені подарували іменну бандуру – о, це вже був успіх, що надихав і окрилював! Десь у той же час я почав писати музику для бандури – і стало остаточно зрозуміло, що це моє…
У мене була можливість змінити інструмент чи взагалі бути просто вокалістом, але я люблю бандуру і завжди хотів зробити щось для бандурної справи, зробити свій вклад у розвиток бандурного мистецтва, якийсь крок уперед. Сподіваюся, нині мені це вдалося…
Бандура – унікальний інструмент. Це цілий космос! За тембром звучання з бандурою не може зрівнятися жоден інструмент – це неймовірне багатство тембру! Це не архаїка, якій місце лише в музеї… Нині у бандури «друге дихання» – подивіться, скільки цікавих молодих музикантів зараз грають на бандурі – і дівчата, і хлопці! Так, це насамперед наш український національний інструмент, але він надзвичайно багатогранний. На бандурі можна грати все: і кобзарський репертуар, і сучасну музику, і класику, і навіть джаз, блюз та рок – я знаю, про що кажу, бо спробував усе це!
Взяв би я бандуру та й заграв… у Китаї!
Його бандура звучала у Польщі, Німеччині, Франції, Америці і навіть у Китаї, на Тайвані, у Гонконгу та Макао.
– Де б ми не виступали – чи у Штатах, в Європі чи Азії, враження від бандури у слухачів завжди чудові, – зазначає Дмитро Губ’як. – Публіка просто в захваті від бандури: від вигляду інструмента, від його виконавських можливостей, від тембру звучання! За кордоном бандура сприймається навіть краще, ніж іноді тут, у нас, на Батьківщині. Попри те, що бандуристів дуже багато і уже десятиліттями вони гастролюють по всьому світі як сольно, так і з колективами, все одно бандура за кордоном є певною мірою ще екзотичним інструментом. Де б не був, завжди можна зустріти людей, які кажуть – о, вперше бачу такий інструмент, ніколи в житті його не чув чи не чула… Я їздив гастролювати і сольно, і разом із колективом, яким нині керую – ансамблем бандуристів Тернопільського національного педагогічного університету ім. Володимира Гнатюка.
У США нас послухати приходять переважно українці-діаспоряни, але в Європі і Азії ми з колективом виступали перед місцевою публікою. Були різні зали – так, на Тайвані нас приймав національний концертний зал – такий, як столичний палац «Україна», різні майданчики – і театри, і навіть казино, і відкриті майданчики надворі, і костели та церкви у Польщі та Франції. Але всюди місцева публіка приймала нас на ура. Бандура справляє враження всюди! У нас здивувати нею людей набагато складніше. (Сміється, – авт.).
На гастролях, аби зацікавити місцеву публіку, додаємо «родзинку» до свого виступу – використовуємо у репертуарі твори з країн, в яких гастролюємо. Пригадую, як співав з ансамблем пісні… мандаринським діалектом китайської мови – у нас навіть відеозаписи є! Це була велика робота – транслітерувати текст, вивчити його, але успіх був шалений! Публіка підхоплювала і співала разом з нами…
Унікальні бандури виготовляють на Тернопільщині!
– Мене завжди тягнуло на пошуки нових технологій для кращого втілення творчих експериментів, – зазначає чоловік. – Так і з’явилася ідея сучасного матеріалу, з якого можна зробити інструмент. З карбону – вуглепластику, який за своїми властивостями перевершує дерево, – міцно тримає кілки, нечутливий до впливу вологи та температури – уже давно виготовляють і скрипки, і віолончелі, і гітари… От я і подумав: а чому б не зробити з нього бандуру? Сказано – зроблено, але на те, щоб втілити цей задум у життя, знадобилося аж п’ять років! Це був мій перший задум створення бандури, який реалізувався найпізніше – уже після того, як усі наступні задуми знайшли своє втілення. Я не починав це заради комерції чи, так би мовити, серійного виробництва. Як концертний виконавець насамперед хотів зробити інструмент для себе – аби він був міцний, але легкий та зручний, дзвінко і голосно звучав, тримав добре стрій. І нині такий інструмент у мене є! Щоправда, експериментальна робота над ним ще не завершена – ще потрібно попрацювати над його вагою і акустичними характеристиками. Тому це ще не кінець, це тільки початок! Моя бандура з карбону – це перший робочий прототип, але точно не останній! (Сміється, – авт.).
Окрім карбонової, разом з Олегом Мельником та Віктором Рубаєм було спроєктовано дерев’яну бандуру харківського типу «Мрія». Особливості бандури харківського типу полягають в іншому способі тримання інструмента, при якому струни повністю розвернуті до глядача. Бандура сконструйована таким чином, що ліва і права рука мають можливість повноцінно користуватися усім діапазоном бандури. Її унікальність у тому, що таких інструментів в Україні практично не було – після розстрілу більшовиками у 30-их роках Гната Хоткевича, який був не лише письменником, а й геніальним бандуристом, традиція цієї школи, цього способу гри зберігалася тільки в діаспорі в Америці та Канаді. В Україні були спроби відродити цей інструмент, але невдалі – аж до кінця ХХ століття, коли за цю справу взявся Василь Герасименко, викладач Львівської музичної академії імені Лисенка, відомий конструктор, майстер бандур. Я в нього навчався, опанував харківську бандуру і нині пропагую її – виступаючи з нею, створюючи музику для харківської бандури, навчаючи студентів гри на ній. З нею відкриваються набагато ширші можливості – технічні, виразові, тембральні… Проте пропаганда бандури харківського типу завжди впиралася у брак інструментів – тому я й взявся за вирішення цієї проблеми. Мені пощастило знайти чудового майстра Олега Мельника – людину-ентузіаста своєї справи, який має відповідне обладнання і допоміг втілити задум у реальність. Пан Олег має свій цех на Бережанщині, де є все необхідне обладнання для виготовлення бандур. Разом із Олегом Мельником та колегою зі Львова Віктором Рубаєм нам вдалося спроєктувати та виготовити ще й дитячу бандуру – вона менша і легша, ніж аналоги дитячих бандур, які існують нині (замість «традиційних» шести кілограмів – 3.900!), а звучить прекрасно – дзвінко, яскраво, це чудовий концертний інструмент! Мені як батькові особливо приємно, що сконструйований мною інструмент сподобався моїм діткам – так, старший син Миколка вже розпочав навчання у студії педагогічної практики Тернопільського мистецького фахового коледжу ім. С. Крушельницької, а молодший Василько теж уже виявляє до бандури неабияку цікавість. У нас музична уся сім’я – дружина Ірина також бандуристка, тож зрозуміло, що і діти не могли не зацікавитися нашою справою.
2020 рік на Тернопільщині був оголошений Роком бандури – з нагоди 100-річчя з дня народження бандуриста Зіновія Штокалка. Для мене як для музиканта кожен рік – це рік бандури, але 2020-ий, упродовж якого були спрезентовані аж три нові моделі цього інструмента – харківського типу «Мрія», дитяча бандура і бандура з карбону «Легенда», направду потужний Рік бандури!
Джерело: НОВА Тернопільська газета
