Художники-скульптори Олена Лесишин із Тернополя та її коханий Мирослав Романів з Івано-Франківщини працювали над фотозоною для парку динозаврів, поки не почалася війна. 24 лютого прокинулися від того, що задрижали шибки в помешканні… Роботу так і не завершили, подалися в лави Тероборони. Приліт ракети по аеропорту Івано-Франківська та тривожні новини перевернули всі їхні плани… Від весни Мирослав — на фронті, Олені, попри велике бажання, не вдалося піти на службу. Проте думками вона на передовій. Наприкінці літа Мирослава відпустили на кілька днів додому, тож вони з Оленою вирішили не відкладати найважливіше — розписалися і відсвяткували весілля в родинному колі на Чортківщині. І наречених, і гостей переповнювали емоції — під час важкої війни зворушують щасливі миттєвості.

Не наша війна: служити, щоб жити
Познайомилися Олена і Мирослав у місті Косів на Гуцульщині. Обоє, хоч і в різний час, навчалися у Косівському інституті прикладного та декоративного мистецтва Львівської національної академії мистецтв — освоювали техніку творення художньої кераміки, водночас вдосконалювалися й в інших напрямках. Мирослав старший від Олени на шість років. Після завершення навчання він ще певний період мешкав у Косові, часто заходив до університету, тож шляхи двох творчих людей перетиналися.
— У Косові ми спілкувалися, товаришували. Згодом я повернулася до Тернополя. На певний період ми втратили зв’язок, — розповідає Олена. — У 2017-ому Мирослав був на роботі в Чехії. Тоді зав’язалось наше листуватися через соцмережі. Коли повернувся з-за кордону — почали зустрічатися. Я тоді займалася малюванням — дуже люблю творити на полотні. У мене талант від мами. Хоча моя мама — художниця-самоук, але в неї чудовий доробок живопису. Свого часу вона навіть допомагала розписувати кафедральний собор у Тернополі. Мирослав, натомість, вміє майстерно виготовляти садово-паркові скульптури — декоративні водоспади, альпійські гірки, робити вітражі в помешканнях, оздоблення з каменю та інші цікаві речі. Уже п’ять років ми разом, полюбили одне одного, взялися спільно втілювати творчі проєкти. Весілля все відкладали, бо хотіли гарно підготуватися. А тут почалася війна… 24 лютого до Івано-Франківська прилетіла російська ракета. Ми тоді працювали біля Бурштина, що за пів години їзди від обласного центру. Аж туди було чутно вибух… Охопив страх. Із вікна помешкання, де ми жили, видно електростанцію. Перша думка — місто можуть бомбити. Зібрали речі й поїхали в Мирославове село, що біля Калуша. Шок і лють до москалів переповнювали — пішли записуватися в Тероборону. Мирослава взяли, а для мене не було місця. Записали до резерву — як солдата. Проте згодом повідомили, що мені потрібно подавати документи через свій військкомат за місцем реєстрації. Я не мала змоги тоді поїхати до Тернополя, тому так і відклалося це питання… Хоча тепер міркую, чи змогла б витримати, адже на фронті — важкі бої. Ніхто не думав, що війна триватиме так довго. Але наша армія проявляє дивовижну силу і витримку!

Весілля — на Спаса, а далі — перемога
У перші тижні війни Мирослава відправили на військові навчання, а через місяць він поїхав з побратимами в зону бойових дій. Олені важко було відряджати коханого на фронт, але розуміє важливість нинішньої боротьби.
— Мирослав за характером боєць — рішучий і відповідальний. Не міг би сидіти вдома і читати новини, — каже дружина. — Хоча не проходив строкової служби, був комісований за станом здоров’я, але пішов тепер добровольцем. Коли ми реєструвались у військкоматі на Івано-Франківщині, військовий порадів, що ми — пара, і порадив розписатись у день перемоги. Ми так і вирішили. Але війна затягнулася, всі налаштувалися на тривалу боротьбу… Я перебралася до мами в село Нагірянка на Чортківщину — тут затишно. Від весни Мирослав несе службу на Запоріжжі. Невідомо коли закінчиться війна… Ми вирішили не чекати, а одружитися при першій можливості. Дали Мирославу кілька днів відпустки — саме час! Щоправда, довелося набігатися напередодні: РАЦС, нотаріус, організація святкування… Бюрократія і під час війни ставить «палиці в колеса». У РАЦСі мені добряче вимотали нерви… Одним — війна, а другим — … Та добре, що все вдалося. На Спаса, 19 серпня, розписались і справили весілля — зібралися найрідніші. Ми з Мирославом пів року не бачилися, довго чекали зустрічі. Емоції переповнювали! У РАЦСі почали промовляти обіцянку — я розплакалась. Не могли стримати сліз і рідні та друзі. Це був чудовий день! Не потрібно відкладати життя на після війни, бо години радості сповнюють силою, додають стимулу продовжувати захищати рідну землю і наше щастя з ще більшим завзяттям. На Запоріжжі наразі не розпочали контрнаступу, наші військові тримають лінію фронту. Війна є війна… Але навіть там Мирослав проявляє творчість — малював побратимам портрети.
Бути дружиною військового — це постійна тривога, особливо коли нема зв’язку по кілька днів, але водночас — гордість, що коханий не втік за кордон, не ховається. Українці не хотіли цієї війни, це безглуздя розпочала росія, проте ми зобов’язані захистити рідну країну. Наші чоловіки потрібні зараз на передовій, бо хто, як не вони. Якби наші мужні воїни не дали відсіч у перші тижні масштабного вторгнення, то москалі вже були б всюди. Хочемо з Мирославом жити в Україні — це наша земля, це наша мова і наша культура, нікому не віддамо. І ніколи не пробачимо росіянам. Вірю в нашу перемогу!