Олександр Луцків із села Плебанівка Теребовлянської громади несе службу в 15-ій бригаді оперативного призначення ім. Героя України лейтенанта Богдана Завади, що в складі Національної гвардії України. На зустріч із волонтерами і журналісткою наш земляк приїхав із «нульовки» в прифронтове місто Оріхів Запорізької області. Спілкуємось на центральній площі біля постамента із Тризубом. На довколишніх вулицях — розбомблені будинки. Місцевих мешканців майже не видно, хоча в місті з 14 тисяч населення ще залишилося жити 1,5 тисячі. Лінія фронту від Оріхова — за кілька кілометрів. Поки розмовляємо і розвантажуємо пакунки, над головою пронісся снаряд із Граду, чути вибухи.
Приїхав воювати із Нідерландів
Захист України — свідомий вибір Олександра. Приїхав воювати за рідну землю з-за кордону. Перед тим упродовж восьми років він мешкав в Одесі.
Після школи вступив до медичного університету в Одесі, де здобував фах хірурга, паралельно навчався на вчителя хімії в Одеському національному університеті ім. І. Мечникова. Там познайомився з майбутньою дружиною Яною, справили весілля. Не завершивши навчання, виїхав у Нідерланди.
— За кордоном ми з дружиною жили менше року. Коли почалося масштабне вторгнення, відразу вирішили повертатися додому. Багато українців виїжджали за кордон, а ми — навпаки, — пригадує Олександр. — Прокинувся я 24 лютого, приготував каву, викурив цигарку. «Почалася війна…» — отримав повідомлення від мами. Відкриваю новини. Війна, війна, війна… Ворог напав на Україну, обстрілює мирне населення. Рушив на роботу, але думки не давали спокою. Ми мешкали в нідерландському містечку біля Гааги, де, сподіваюсь, рано чи пізно будуть судити путіна. Про свій намір захищати рідну країну я розповів власнику компанії, де працював. Хоч мій контракт ще мав тривати, але мене відпустили. Власник компанії виплатив мені всі кошти, доправив до аеропорту, оплатив переліт. Ми з дружиною прибули в Бухарест, звідти на таксі — в прикордонне місто Ісакча. Поромом переплили Дунай. 9 березня о 8-ій годині ранку я пересік кордон, а вже о 13-ій отримав зброю в Одесі. Дорогою додому обмірковував, куди записатись: у Національну гвардію, в Тероборону чи ще в якусь бригаду ЗСУ. Війна в Україні тривала вісім років, росіяни не вступалися з нашої землі. Вторгнення було прогнозованим… Має бути поставлена крапка в цій війні, інакше — так триватиме безкінечно.
Багато моїх друзів брали участь в АТО. Спілкувався з ними і розумів, що війна заморожена і незавершена. Коли почалося вторгнення, відчув, що маю бути теж на передовій. Щоб колись мені не було соромно, що хтось захищав мою землю, а я в той час заробляв гроші за кордоном. «Повертаюся з тобою додому», — заявила дружина. Яна — викладачка філософії і психології. «Ти не підеш воювати. Може, залишайся в безпеці?» — перепитав. «Хочу бути потрібною. Займатимусь із дітками, постраждалими від війни», — вирішила.
На фронті нема невіруючих
«Ісус» — командир піхотинського підрозділу. В його підпорядкуванні нині 36 осіб. Позивний нашому земляку дали за татуювання Ісуса на грудях, яке зробив до війни. А вже на фронті зобразив на тілі сюжет Тайної вечері: Ісус, апостоли, а замість стола — зброя. Відвага і віра — два крила, які додають Олександру сил долати випробування на межі життя і смерті.
— Побратими назвали мене Ісусом, тож мушу бути гідним, — усміхається захисник. — Ось на руці — Тайна вечеря в час війни. Тут тату про мій медичний шлях — посох Асклепія. А це — символ вільної людини — черепаха в полінезійському стилі. Я — звичайний віруючий, у мирному житті при можливості ходив до церкви, зараз не маю змоги. На Заході України більшість людей — віруючі. А на війні нема невіруючих. Побратими кажуть, що мені фортить (усміхається, — авт.). Коли я на позиціях, то по нас не стріляють. Якщо росіяни ціляться з танка — рикошетить. Просять, щоб я з ними на зміну пішов, аби день був спокійний. Насправді Бог береже нас. За нас моляться рідні. Моя бабуся багато років живе в Італії, їздить на відправу до Рима. Передає мені освячені миро, іконки. Все це має певне значення.
Повернувшись торік із-за кордону, я вступив у територіальний підрозділ Національної гвардії України в Одеській області. Пройшов навчання на Заході України. Отримав посаду начальника командира штабної машини. До осені ніс службу в Одесі, бо була загроза вторгнення з Придністров’я. Згодом перевівся у бойову частину на «нуль» на запорізький напрямок. Спершу був рядовим піхотинцем, потім мені довірили посаду командира. Швидко включився в роботу. В нашому підрозділі всі — мотивовані, докладають багато зусиль, щоб перемогти ворога. На війні шалений темп, іноді важко пригадати, що було позавчора. На початку служби я не знав, що захисникам ще й зарплату платять (усміхається, — авт.). Попросили дати номер банківської картки, щоб перерахувати кошти, здивувався. У січні цього року я мав десятиденну відпустку. Провідав рідних, трохи відпочив, сповнився силами. Проте не встиг «окліматизуватись». Важкувато було знаходитись у місті серед великої кількості людей. Шукав спокійні місця.
У «Ниві» досі кров побратима…
Олександр приїхав «Нивою» із номерним знаком «Isys». Складає в багажник гостинці від теребовлянських волонтерів БФ «Чесна Україна». Водночас прислухається до повідомлень у рації і час від часу підводить погляд у небо.
— Це друга наша «Нива». Першу нам розбили через тиждень. Приїхали на лінію, пряме влучання — згоріла. Я саме йшов до автівки взяти масло до генератора, — згадує Олександр. — На цю «Ниву» ми скинулись із побратимами, трохи зібрали люди. Недорога автівка, але допомагає нам. Називаємо її «жабенятком». Через будь-яке болото пробирається. Треба поїхати щось купити чи побратимів відвезти помитись — виручає. Наші позиції — за 400 метрів від росіян. Уже знаємо, як звати окупантів — Льоха, Валєра, Ваня… «Ти будєш мєня мєнять?», «Пацани, нада разгрузіть машину…» — чуємо їхні розмови. Наразі ми добре окопались, маємо під землею кухню, душ, туалет. Під обстрілами й далі облаштовуємо фортифікаційні споруди, щоб бути захищеними. Лінія фронту велика. Хлопці по 18 годин на добу з лопатами в руках риють окопи. Бігати з автоматом проти артилерії нема сенсу. Чим глибше вкопався, тим більше захищений. Як командир мушу цілодобово бути на зв’язку. Іноді в когось виникають якісь проблеми, є потреба в чомусь. Складаємо список і їдемо, щоб закупитись. Хтось замовив цигарки, хтось — воду, хтось — солодкі батончики. Стараюся подбати про все. За це хлопці віддячують відповідальністю. В армії добре забезпечення, але треба все налагодити, про все подбати. Наші командири теж думають про підрозділ, допомагають. Велика вдячність волонтерам.
Бувають влучання… Поранення, слава Богу, в нас рідкісні. Маємо одного «двохсотого» та одного важкого «трьохсотого». Втрата — найважче. Легшого ми евакуювали, передали медику. «Чекаю!» — написав я йому повідомлення. Вночі він переглянув, а через три дні зателефонував. Лікується досі. Молодий, вірю, відновиться. У другого, на жаль, не було шансів… Я відвозив його. «Нива» досі в крові… Влучило у серце, вийшло через спину… Шматки легень, кишок випали в автівці… Побратим розмовляв із дружиною по телефону і прилетіло. Через це ми обмежуємо користування мобільним зв’язком. Тільки раз у день можна вийти з окопу і зателефонувати до рідних. Неприпустимо сидіти в полі й клацати «тік-токи».
Боротися, щоб далі жити
«Ісусові» — 25 років. Попереду — все життя. Вірить у перемогу України, мріє після війни завершити навчання в університеті й працювати медиком.
— Хочу жити тільки в Україні! Ми з побратимами зробимо все для перемоги нашої країни, — каже Олександр. — Бачу неймовірну відданість хлопців! У моєму підрозділі є воїни різного віку, навіть майже 60-річні. Всі перейняті одним духом. Піхота — це пекельна праця. З потеплінням піднялася «зєльонка», все позаростало. Ворог може підступно підповзти, тому треба бути пильними. Росіяни безперервно гатять по наших позиціях, по цивільному населенню. На Оріхів щоразу щось прилітає. Але тут досі залишаються цивільні — більше тисячі осіб. У містечку працюють два магазини, базарчик. Торгують, щоб якось вижити. Коли щось летить на місто, військові попереджають людей, щоб встигли заховатися в укриття. У прифронтових селах теж живуть. «Чому сидиш тут із дітьми?» — запитую одного місцевого. Його синові 12 років, а доньці — 8. У їхню хату влучило, згоріла. Тепер тулиться з дітьми в прибудовах. «Місяць часу я жив у Запоріжжі, заплатив 6 тисяч гривень за квартиру. Далі не вистачило ресурсів. Вмію тільки пиляти дрова і їздити на тракторі. Що робити в місті? У селі легше: є якась курка, є картопля, зерно», — пояснює той чоловік.
Війна однозначно завершиться нашою перемогою. Путін сказився, його підтримує майже все населення росії. На початках полонені скиглили: «Прастітє, ми шлі на учєнія, нє зналі…» Нині вони все знають і свідомо продовжують вбивати українців. Але ми вже поставили росіян у незручне становище. Важкою ціною, та знаємо для чого це робимо. Росіяни — непотріб, хоча вони й не дурні. У них, для прикладу, найкращі радіолокаційні станції. Не можу підняти «мавіка» вище трьох метрів, бо все глушать. Ворог сильний, але ми його здолаємо. Гуртуємось, готуємось і боремось! Після війни будуть питання і до української влади: теперішньої і минулої, а також — до втікачів, зрадників. Президента Зеленського підтримую. Із коміка він зумів взяти в руки країну в стані важкої війни. Але наша боротьба — це зусилля мільйонів українців, це потужна підтримка світу. Перемога — за нами!
Джерело: НОВА Тернопільська газета
