Коронавірус забрав життя вчительки Української гімназії ім. І. Франка Галини Слюзар…
Ця жахлива звістка сколихнула минулого тижня не лише Тернопіль, де знають і шанують відому в нашому місті родину Слюзарів, а й торкнулася болючим відлунням різних куточків України й закордоння, куди порозліталися учні Галини Рудольфівни.
Красива шляхетна жінка, талановита вчителька, берегиня великої дружної родини, надзвичайно добра людина… Чому ж саме вона?! Ця пекуча думка ще довго не даватиме спокою родині і близьким. Адже одужують і 90-річні, а їй назавжди залишилося 64. Ніколи важко не хворіла, не мала складних супутніх захворювань, ще всередині вересня, не підозрюючи нічого лихого, із завзяттям та енергією працювала в улюбленій школі, а вже 15 жовтня, після свята Покрови Пресвятої Богородиці, відійшла у засвіти.

Уже стало краще, а потім – два тижні в реанімації…

Наприкінці вересня пані Галина разом із чоловіком Володимиром занедужали. Спочатку здавалося – банальна ГРВІ. Тиждень лікувалися вдома, консультувалися з фахівцями у телефонному режимі. Уже стало легше, температура спала.

Аж раптом через день – знову піднялася. Зробили тест, який в обох підтвердив коронавірусну інфекцію. Комп’ютерна томографія показала, що у нього уражено 6% легень, у неї – 55%. Продовжили лікування в одній з тернопільських лікарень. Пан Володимир поступово почав одужувати, а пані Галині ставало все гірше. Не допомагали ні ліки, ні зусилля місцевих, ні консультації столичних спеціалістів. Два тижні жінка перебувала у важкому стані в реанімації під кисневою маскою, та, попри те, всі сподівалися і вірили, що її організм таки переможе вірус. Вона дуже хотіла жити, вона боролася! Пана Володимира вже готували до виписки, та, наче щось відчуваючи, він категорично мовив: «Я без Галі додому не поїду.»
15 жовтня, в обід, її не стало. Через кілька годин він повернувся додому – без Галі…

Чому відбувається саме так – один навіть не відчує коронавірус, а в іншого він забирає життя, – наразі достеменно не може сказати ніхто. У пані Галини не було складних супутніх захворювань, лише легкий ступінь гіпертонії, яку вона завжди тримала під контролем. Чому вірус вразив її організм? Що це – особливості імунної системи чи генетична схильність? Схожих запитань десятки. Та очевидно одне: усі ми, у тому числі й лікарі, зіткнулися з новою підступною хворобою. І досі немає ефективного препарату для лікування саме коронавірусної інфекції. Як і досі немає лікування, що може швидко допомогти пацієнту, тому він потребує тривалої госпіталізації: хвороба триває довго, і на 8-13 день стан пацієнта може погіршитися, незважаючи на все лікування. Так, 80% переносять коронавірусну інфекцію у легкій формі. Але ж залишаються ще 20%. І ніхто не знає, до якої з цих груп він може потрапити. Тож, попри величезний біль втрати, родина Галини Слюзар закликає тернополян: не легковажте!

«Сотні учнів пішли у світ з її мудрими настановами творити добро»

– «Наша Галюся» – так називали її ми, однокурсники, з якими єднала міцна дружба 47 років, – згадує найкраща подруга пані Галини Марія Нова, яка працює вчителькою української мови та літератури і заступником директора з навчально-методичної роботи Української гімназії ім. І. Франка. – Любов до рідного слова і мрія сіяти його серед людей привели цю романтичну синьооку довгокосу дівчинку з с. Ліски, що біля м. Збаража, до Львівського університету ім. І. Франка, де серед ровесників-однодумців вона вирізнялася чарівною українською вродою, щирим серцем, чуйністю, наполегливістю і старанністю в навчанні. Із захопленням танцювала в університетському ансамблі «Черемош», майстерно грала в драматичному гуртку під орудою артиста Львівського драматичного театру ім. М. Заньковецької О. Б. Гринька, завзято збирала книги у власну бібліотеку.

У Львівському університеті Галина здобула не лише омріяну професію, а й знайшла кохання на все життя. У лютому 1978-го року народилася перша донечка. Назвали її Іванна – на честь чоловікової матері, яку дуже любила і шанувала. Саме свекруха допомогла молодому подружжю, коли у грудні того ж року Господь подарував їм Віру, Надію і Любов – трійнят-красунечок. Уявіть лише, як доводилося їй, 22-річній, з чотирма немовлятами, та ще й у ті часи – без підгузків, мультиварок, «розумних» іграшок та інших надбань сучасності. Впоралася «на відмінно»! Донечки підростали, успадковуючи мамину зовнішню і духовну красу, мудрість, доброту і людяність.

Вона реалізовувала себе не тільки як мама та дружина, а й розвивалася професійно: перші кроки становлення – в Тернопільській середній школі
№ 15, потім – школа № 11, а з 1989 року – Українська гімназія ім. І. Франка, де стала високим професіоналом учительської справи.

– Галина Рудольфівна була Справжнім Педагогом, бо тісто вчительського хліба місила на безмежній любові до дітей, до української мови і літератури, до самої освітньої справи, – зауважує її подруга Марія Нова. – 25 років була ватажком словесників гімназії, багато років очолювала методичне об’єднання вчителів-філологів міста, була учасницею численних творчих груп, автором багатьох методичних розробок, багаторічним редактором гімназійного часопису «Животоки». Учителювання було для Галини Рудольфівни не просто роботою, а покликанням, служінням, виконанням її місії на землі.

Для нас, її колег, вона стала взірцем Учителя, бо, крім глибоких знань, широкої ерудиції, уміння по-сучасному перебудовувати навчання, володіла особливим педагогічним тактом, почуттям міри, умінням відчувати порухи дитячої душі, у найделікатніший спосіб діяти в складних ситуаціях. Класичне «серце віддаю дітям» – це про неї.

І гімназисти відчували це, знали, що її вимогливість – з любов’ю, справедливість – з доброзичливістю, послідовність – з чесністю, що вона розуміє їх, поважає, завжди підтримає у важку хвилину. Бог наділив нашу Галину Рудольфівну багатьма чеснотами. Була людиною рідкісної порядності й шляхетності, доброти й милосердя, як ніхто, уміла прощати. Справжня аристократка духу. Сотні учнів пішли у світ з її мудрими настановами творити добро, жити правдиво, любити все своє, українське.

А ще вона була Берегинею великої дружної родини – донечки подарували онуків Володю, Тарасика та Софійку, для яких була і другом, і вчителькою, і найріднішою порадницею, віддавала їм усю свою любов.

– Наша Галюся була дивовижною подругою – щирою і вірною, готовою порадіти, кинутися на допомогу, порадити, поспівчувати. Як тяжко казати мені слово «була», а ще болісніше усвідомлювати, що ти, дорога моя Подруго, на цьому світі вже відбула, – не стримує сліз пані Марія. – Чому?!. Відповідь знають лише Небеса.

«НОВА Тернопільська газета» глибоко сумує і висловлює щирі співчуття Володимирові Климентійовичу Слюзару, усій родині Галини Рудольфівни. Хай Господь оселить її душу в найкращих куточках Небесного Царства, яке вона здобула своїм натхненним служінням людям.