«Бабусю, скажи чесно: тато живий?» — якось запитав Богданчик. «Живий! Не сумнівайся. Дочекаємося його!» — ледве стримуючи сльози, обійняла онука Марія Романівна. Вже сьомий місяць нема звістки від хлопчикового тата, який перебуває у російському полоні. Нещодавно Богданкові виповнилося 7 років. Мешкає він із бабусею в селі Баворів Великогаївської громади. На день народження його приходили привітати хресні батьки. «Це кошеня подарував хресний!» — радіє Богданчик. Про рідну матір не згадує, бо вона давно відреклася від дитини, цьогоріч суд позбавив її материнства. «Мій тато в полоні», — поспішає розказати хлопчик. «Ти знаєш, що таке полон?» — «Тато захищав Україну і потрапив у руки москалів…».

Знайшов кохання на війні, але…

Про тата Богданчик згадує щодня. З хвилюванням разом із бабусею переглядають в інтернеті світлини з кожного чергового обміну полоненими. Востаннє хлопчик бачився із татом торік восени, коли той приїжджав у відпустку. А спілкувалися по телефону востаннє у січні цього року. Потім — невідомість, пошук хоч якоїсь інформації, розпач… Врешті натрапили на відео на російських ресурсах, з якого дізналися, що батько — в полоні.
— Уже сьомий місяць Дмитро перебуває у полоні. Важко згадувати, що ми пройшли… Я з розуму сходила, поки не дізналася, що син живий, — витирає сльози Марія Романівна. — Хвилюємося й далі, але віримо, що повернеться додому здоровий. Із серпня 2014-го до вересня 2015-го Дмитро ніс службу в зоні АТО. Воював біля Дебальцевого. На Луганщині познайомився з дівчиною, привіз її до нас. Я зраділа, бо довго не женився. Невістка була молодша від сина на 13 років. Охрестилася, повінчалися, розписалися. Проте, на жаль, не склалося їхнє подружнє життя… Народився Богданчик. Невістка не сильно дбала про дитину. На початках ми жили всі разом. У нас із чоловіком — четверо дітей. Двоє моїх доньок на той час ще були школярками. Другий наш син живе з дружиною окремо, мають нині троє діточок. Мій чоловік важко занедужав, довелося позичати гроші на лікування. Коли підняла його на ноги, подалася на заробітки. Старша донька тоді була в 11 класі, молодша — у 8. В той період Дмитро із дружиною і синочком перебралися у сусіднє село — наймали там хату. Син ішов на роботу, а до невістки приходили друзі. Згодом вони переїжджали ще кілька разів у інші села. Невістка й далі ні про що не турбувалася. Зачиняла дворічну дитину в хаті, а сама ішла до друзів. Сусіди не раз чули плач із хати. Натякали синові, що матір кудись ходить. Почалися суперечки… Дмитро забрав Богданчика й повернувся додому. Згодом вони з дружиною розлучилися. Важко було це пережити… Та, попри все, син любив дружину навіть після розлучення, не раз зустрічався з нею, підтримував її фінансово.

Матір відвернулася від рідної дитини

Цьогоріч Богданчик піде в другий клас. Старається добре вчитися, щоб бабуся раділа. «Мене не заберуть до інтернату?» — якось перепитав. «Нікому тебе не віддам!» — заспокоїла онука. А як бабусине серце раділо, коли хлопчик виконав на сільському святі пісню «Ой у лузі червона калина»!
— Відколи Дмитро залишився сам із Богданчиком, ми з доньками допомагаємо йому доглядати за сином, — розповідає Марія Романівна. — П’ять років тому помер мій чоловік. Коли я була на заробітках за кордоном, мої доньки самі господарювали. Молодша Марічка водила Богданчика до дитсадка, то він навіть кликав її мамою (усміхається, — авт.). Дмитро тоді працював на пивзаводі в Тернополі, наймав там квартиру. Хотів, щоб син був із ним, тож забрав згодом до себе. Заводив до дитсадка, а сам поспішав на роботу. Почався ковід, дошкільні заклади зачинилися, мусив сидіти вдома з сином, бо не мав із ким залишити. Доводилося всюди водити хлопчика з собою. Кликали допомогти поштукатурити якийсь об’єкт, брав Богданчика за руку й ішов до праці. Якось завів на день до колишньої дружини, але під вечір вона вже попросила забрати дитину. Відвикла від сина, і, вочевидь, не потребувала спілкування. Важко збагнути, як матір може відвернутися від дитини, але в кожного свої цінності й розуміння життя… Зовсім не телефонує до нас, не цікавиться ні сином, ні долею Дмитра… У червні нам порадили позбавити її материнства. Навіть не з’явилася до суду, мабуть, їй байдуже. Так і живемо ми з Богданчиком удвох. Одна моя донька зараз за кордоном, друга — в Тернополі. Підтримують мене і всім серцем вболівають за Дмитра. «Не одружуватимусь, поки брат не повернеться з полону», — каже донька, яка зустрічається з хлопцем. Нам не до святкувань, не до розваг. Думки — про одне… Добре, що Богданчик трохи відволікає мене щоденними справами. Разом з онуком щодня молимося за повернення його татуся…

«Мамо, не плач! Я — живий!» — прийшов у сні

Оскільки Дмитро ніс службу в попередні роки, то в перші дні масштабного вторгнення отримав повістку. «Треба іти захищати своїх рідних, свою країну. Всім чоловікам рано чи пізно доведеться воювати», — казав.
— Багато хто дивується, як Дмитро залишив сина і пішов на війну, адже він у хлопчика — один. Річ у тім, що хоч син і був розлучений, але на той час не позбавив невістку материнства, тому матір нібито була, хоча вона роками не спілкується з дитиною і нічим не допомагає, — зітхає співрозмовниця. — 25 лютого син пішов до військкомату і вирушив на службу. Тримав оборону на Дніпропетровщині, Запоріжжі, Донеччині. Я надсилала посилки. Старався телефонувати на хвилину-другу щовечора, щоб ми не хвилювались. «Все добре в мене!» — повторював. Жодних подробиць про фронт не розказував.
Торік у листопаді Дмитро приїхав у відпустку додому. Одного дня повіз Богданчика до Тернополя побачитись з мамою. Потім два тижні син ще був у бригаді на Тернопільщині, а на початку грудня його знову відправили на передову. Навіть не зізнавався нам, куди саме. Перед тим говорив щось про Бахмут. «Пильнуй Богданчика!» — просив мене, коли їхав на фронт. Між сином і онуком — великий духовний зв’язок. «Не знаю, чи повернуся, бо дорога туди — в один бік», — ці слова Дмитра зачепили моє серце.

22 січня цього року ми востаннє спілкувалися з сином через відеозв’язок. Того ж дня він говорив із братом, з племінниками. «Не хвилюйтеся за мене!» — просив. Ніби прощався… Мабуть, розумів, що ситуація ускладнюється. «Поклич ще раз Богданчика», — попросив під час розмови зі мною. Надалі зв’язок обірвався… Минуло два дні, три, чотири… Щось не те… Я не знаходила собі місця. Доньки заспокоювали, мовляв, може й по два тижні не бути зв’язку. Я сильно хвилювалася за сина, хвилювалась за онука, щоб не залишився сиротою (плаче, — авт.)… Нема мами, а тут ще й з татом невідомо що… Десять днів не було жодної звістки. Ми били на сполох, шукали побратимів, зверталися до командування. Запитала якось через соцмережу в одного захисника про Дмитра. «Не хвилюйтеся, ваш син у боях. Більше не можу нічого сказати», — відповів. Не хотів засмучувати. Згодом ми отримали повідомлення з військкомату, що Дмитро пропав безвісти в гарячій точці на Донеччині. Про полон ніхто нічого не говорив. Страшні думки не давали мені спокою ні на секунду…

Однієї ночі приснилося, що я іду серед військових, обмотаних білою тканиною, і раптом бачу сина. «Дмитре!» — кличу. «Мамо, не плач! Я — живий!» — сказав. Прокинулася, розплакалась… «Якщо Дмитро так приснився, то, мабуть, він у полоні», — припустили доньки. Взялися шукати інформацію у російських телеграм-групах. Годинами гортали соцмережі й врешті знайшли… «Дмитро — в полоні», — прибігли показати відео. Подивилася… Розридалася на радощах, що живий. Російський наглядач запевняє на відео, що нічого поганого не зробить полоненим. Це було на початку лютого. Ми перекинули відео нашому старості, повідомили згодом у громаду, в обласну адміністрацію, у військову частину. Жодного дзвінка від сина не отримали за цей час. Не знаємо, де він точно знаходиться. Чекаємо, молимося і віримо… Просимо, щоб Матінка Божа допомогла Дмитрові вийти з того пекла. Вірю, що він повернеться додому живий! Моя віра — дуже сильна. Все в Божих руках.