І якщо щось треба було підрихтувати, казали: «Хай дядько Максим зробить». Так і пішло-поїхало, тож коли постало питання, як назвати ютуб-канал, відповідь була єдина: «Дядько Максим». Максим Когут – він же «дядько Максим» – особистість, без перебільшення, унікальна. Вже одне, доволі еклектичне, – «токар-блогер» – чого варте! А додайте сюди те, що його Youtube-канал про металообробку із суперхаризматичним «дядьком Максимом» та його незмінним девізом «робіть гарно» став настільки популярним, що отримав так звану срібну кнопку Youtube, яка надається за 100 тисяч підписників! Токарну справу він, економіст за освітою, опановував самотужки, а нині за його відео навчають студентів у технікумах та університетах! І хоч останніх п’ять років Максим живе у Львові, для нас він завжди буде своїм, тернопільським…

«Любов до «заліза» – родом з дитинства
– Любов до «заліза» – у мене як прошита базова опція, я змалку до того тяжів, мені це страшенно подобалося, – зізнається Максим «НОВІЙ…». – У ті «доавтосервісні» часи і дідо, і батько ремонтували свою машину самі, а я, щасливий, біля них крутився «на підручних». Мені то все було завжди цікаво – розібрати, подивитись, покрутити… А далі так, як звично у всіх хлопців – спочатку велосипеди, потім, у підлітковому віці, мопеди-мотоцикли, а далі чим старший – машини, і так то все діло дійшло до майстерні, до гаража і врешті перетворилося у хобі. А потім хобі переросло у додатковий заробіток, а додатковий заробіток – в основну роботу і справу життя. Правда, між тим всім були ще п’ять років навчання на економіста – за наполяганням батька. Я вивчився, навіть магістратуру закінчив, і подарував татові диплом, який мені ні разу не згодився… Направду, матінку-природу не здуриш (сміється, – авт.). Уже на останньому курсі універу я заробляв токарською справою. У мене немає технічної освіти, все, що я вмію, знаю і роблю, є наслідком мого власного саморозвитку. Якщо чогось хочеш, то шукаєш можливості це вивчити, а коли свою справу любиш, то робити це дуже легко.
З чого почався мій блог? У час, коли токарська справа була для мене ще просто хобі і я працював із «залізом» у своєму гаражі у Великих Гаях, я вів свою тему на одному із російськомовних форумів з металообробки. І коли треба було поділитися не лише текстом чи фото, Youtube був мені в поміч – 12 років тому про вайбери-телеграми ще навіть не йшлося, тому єдиним способом переслати відео було залити його на Youtube. Я завантажував туди відео, а потім вставляв його у сторінку форуму. І для мене стало великим відкриттям, що ці відео бачать не тільки ті, хто на форумі, а, власне, весь світ… (Сміється, – авт.). А тоді якось мій кум, який бачив то все, і каже мені: «Слухай, це ж можна знімати і викладати на Youtube, люди на такому гроші заробляють.» Я йому на те: «Юрку, та які заробітки, які блоги, кому ті «желізяки» потрібні…» Тоді, у 2009-ому, і телефони з камерами далеко не у всіх були. Але таки вирішив спробувати, і пішло, і дотепер так воно і йде… Я це робив «не користі заради», а з цікавості…
Чесно кажу – не знаю, звідки у мене взялося перших п’ять чи десять тисяч підписників – я за цим не те, що не стежив, я просто спершу і не знав, що таке є! (Сміється, – авт.). Я зрозумів, що люди стежать за моїми відео, коли побачив, що під ними є коментарі – стало зрозуміло, що їх дивляться, на них реагують, що вони викликають у людей певні емоції. Але, знаєш, у мене дотепер немає цілі набрати якнайбільше підписників і на цьому заробляти – я ніколи не ставив свій відеоблог як насамперед комерційну річ, я це робив і роблю дотепер з душею, аби поділитися інформацією з іншими. З часом аудиторія каналу росла, я побачив динаміку – скільки людей з якої країни додається і якого вони віку… Переломним моментом був перехід каналу на українську мову – це було у 2013 році, ще задовго до Майдану. Раніше я знімав російською через те, що публікував відео на російськомовному форумі, а потім подумав – а чому я не можу робити україномовний продукт? На той момент у цій сфері узагалі не було блогів, а українською й поготів. Спочатку був сплеск незадоволення та несприйняття з боку російськомовної аудиторії, за час Майдану і з початком війни на Сході мій канал дуже потерпав від різних атак та ботів – як і всі україномовні канали, напевно, але ми це діло відстояли… Нині, навпаки, багато хто мені каже: «за вашими відео я вивчив українську мову».

«Дядька Максима» дивляться і пекарі, і стоматологи»
– Мені й самому завжди цікаво, хто мій глядач, – тема ж специфічна, – усміхається Максим. – Я не знаю точного процентного співвідношення «професійних» і «непрофесійних» глядачів, але на основі своїх спостережень відзначив, що тих, кому моїх відео не треба для роботи чи навчання, близько 40 відсотків. Це дуже багато. І усі ці люди дивляться з однієї простої причини – бо їм цікаво. Одним цікаво, як зі старої іржавої залізяки можна зробити щось цікаве і доладне, інші дивляться через мову – багато наших діаспорян з-за кордону зізнавалися мені: « Я сам із Західної України, і ваш канал для мене – це така віддушина, місце, де я можу почути свій рідний галицький балак. Я від тих ваших залізяк далекий, але тішуся тим, як ви про них розказуєте…» Мене дивляться стоматологи, пекарі, програмісти, перукарі… Я запитую цих людей: «Що ви тут забули, для чого ви це дивитеся»? (Сміється, – авт.). І вони мені кажуть: «А мені подобається подача», «А я дивлюсь заради жартів», у когось ностальгія за «гаражною» юністю, жінки часто пишуть коментарі, що їм імпонують така чисто чоловіча «брутальна» обстановка в майстерні і харизма хлопця в комбінезоні з «покоцаними» важкою фізичною роботою пальцями…
Ще хтось дивиться канал заради подорожей – я часто подорожую мотоциклом по Європі, знімаю це на відео і люди дивляться цей канал як тревел-блог. Ну, і ті, хто дивляться з професійних моментів. Коли до мене дійшли чутки, що мої відео використовують як навчальні у технікумах і навіть технічних університетах, я спершу не вірив, аж поки мені не переслали фотографію, як в аудиторії на проєкторі транслюють мої відео для студентів. Так я зрозумів, що роблю щось добре для когось… Я свого часу довго ходив на станцію юних техніків у Тернополі – і це було дуже цікаво і пізнавально! Тому нині час від часу збираємо пакунки для станцій юних техніків – інструменти, матеріали і відсилаємо їх у різні міста на станції юних техніків. А ще кілька разів у рік влаштовуємо благочинні акції для тих, хто реально цього потребує.

«Власноруч виготовив штучний суглоб для друга»
— Я записую блог дуже просто – вмикаю камеру і пишу. Нема жодної підготовки чи написаних наперед сценаріїв. Усе знімаю з першого дубля – дуже рідко щось перезнімаю, хіба якщо телефон задзвонить і переб’є зйомку чи заголосно загавкає Бруно – моя німецька вівчарка і один із улюблених персонажів відео, – ділиться досвідом Максим. – Зрештою, коли ти уже зробив пів деталі, узяти і перезняти все спочатку вже нереально, тому треба вміти знімати з першого дубля. Нині планую кращу камеру, світло та мікрофон, бо люди дивуються, що я свій блог знімаю маленькою камерою за сто доларів з ОЛХ і саморобним штативом, пишуть мені: «Як так, ми купили крутєйшу камеру за тисячу доларів, світло за дві тисячі, ще й оператора найняли, і не можемо зібрати тисячі підписників?»
Перед тим, як щось знімати, задаю собі два запитання: чи таке вже було і друге запитання – чи це буде цікаво моєму глядачеві. Уяви собі, на каналі більше тисячі «відосів», які не повторюються! Або якщо й повторюється якась деталь, то за умови, що виготовляємо її вже за іншою технологією чи працюємо іншим методом. Що найцікавішого робив своїми руками? Свого часу займався реставрацією мотоциклів і мопедів – це мені цікаво і донині. Є в мене мотоцикл діда 1954 року випуску, який скоро буде реставруватися як сімейна реліквія. Я у цій сфері «варюся» уже майже 20 років – з підліткового віку, а досі, коли зустрічаюся з друзями, вони мені кажуть: «Та штука, що ти зробив мені надцять років тому, дотепер у мене є і працює…» Робив усе, від мініатюрних шестерень до наручного годинника і до шестерні до німецького танка – для замовників з-за кордону, які реставрують танки. Але найбожевільніше, що я робив (я рідко про це розповідаю) – це штучний суглоб, який донині носить у своєму тілі мій колєга. Для друга, який потрапив в аварію, потрібен був штучний суглоб, який коштував дуже дорого і на який ми не змогли зібрати коштів, щоб купити… І тоді я зняв розміри із взірця і зробив з титану штучний суглоб, який працює донині. Це була дуже складна робота – шкода, що я тоді не знімав це на відео, бо це направду потужно! А найкращим визнанням якості зробленого для мене стали слова лікаря, який мене запитав: «Де ви це купили?» Богдане, друже, якщо ти читатимеш ці рядки, привіт від «дядька Максима»…