«Дітей приймаємо — як від Бога»
41-річна Ліля — волинянка, уродженка Луцька. З тернополянином Юрієм, на два роки від неї старшим, їх познайомив батько Лілиної подруги. І ось уже 15 років вони разом.
— Чоловік у мене добрий. Я жодного разу не пошкодувала, що вийшла за нього заміж, що потрапила до Тернополя і що моє життя склалося саме так, хоча різні труднощі у нас були. Та коли є підтримка і розуміння чоловіка, усі труднощі можна витримати. Юрій не з тих чоловіків, яким треба подати тарілку і забрати, він мені в усьому допомагає, як тільки може: і сам їсти зварить, і випере, і з дітьми залишиться, і погуляє з ними. Дітей приймаємо — як від Бога. Стараємося виховувати їх так, щоб вони виросли хорошими людьми — чесними, справедливими, відповідальними.
З 11-ти дітей Лілі та Юрія — семеро дівчаток та четверо хлопчиків. Семеро — школярі, усі вони навчаються у Тернопільській ЗОШ № 10, окрім того, ходять у музичну школу №2, двоє старших уже її закінчили. Хлопці також захоплюються спортом, дівчатка — бісероплетінням. Дошкільнята — вдома з мамою.
— Вчаться — хто як може, — каже пані Ліля, — але плентатися в хвості ніхто не любить. Навпаки — завжди активні, стараються бути першими, беруть участь у різних конкурсах, святах.
Знайомтеся ближче
Цілком ймовірно, що через якихось десять років хтось з цього великого сімейства стане відомим кулінаром, письменником, музикантом чи народним майстром. Отож — знайомтеся!
Антон, 14 років йому виповниться 19 лютого, навчається у 8-ому класі
За що не береться найстарший син Баликів — усе йому вдається. Ходить на гурток радіомоделювання, посідає призові місця у змаганнях, але мріє бути… кухарем, особливо ж любить випікати, як мама. Окрім того, гарно малює, любить футбол і грає на акордеоні.
Павлик, 12 років, 7-ий клас
Навчився читати вже в п’ять років. Нині ж не тільки обожнює читати, а й пробує сам писати! Знається добре на електриці — це перейняв від батька. Закінчив музичну школу, грає на кларнеті.
Ліза, 11 років, 6-ий клас
З самого дитинства дуже жвава. Допомагає мамі вдома, обожнює виплітати вироби з бісеру. Вчиться грати на фортепіано.
Богдан, 10 років, 4-ий клас
Росте майстром, як і тато. Коли десь щось відкрутилося чи поламалося, він, незважаючи на вік, сміливо бере інструменти і прикручує дверцята в шафках та клеїть табуретки. Не забуває і про музичні інструменти — вчиться грати на трубі.
Олена, 9 років, 3-ій клас
Як і старша сестричка, захоплюється бісероплетінням. Вже вміє сама й посуд помити, і за молодшими дітьми подивитися.
Яна, 7 років, 2-ий клас
Надзвичайно відповідальна. За що не візьметься — усе робить акуратно та старанно.
Матвій, 6 років, 1-ий клас
— Там, де не треба, він радий старатися! — сміється пані Ліля, — а ось до навчання треба підганяти. Якось навіть сказав: «Я буду ходити до школи тільки один рік. Не хочу множення вчити, ділення, то вже дуже тяжко, а ось один рік ще походжу».
Христина, 5 років
Уже може сама і іграшки поскладати, і меншу сестричку допомагає мамі переодягти. Знає англійський алфавіт. З нетерпінням готується до школи.
Даринка, 4 роки
Коли щось складається не так, як вона хоче, любить поплакати. Активно береться допомагати мамі. Коли грається з молодшою сестрою, вчить її рахувати англійською мовою, чого навчилася від старших.
Ларисочка, 2 рочки
Дуже жвава і оптимістична.
— Якось ми прийшли з вулиці, — пригадує з усмішкою пані Ліля. — У Даринки зараз такий вік, що вона хоче більше уваги, тож починає плакати: «Ой, щось ніхто мене не переодягає!» І тут Лариса підійшла і почала розстібати їй одяг!
Аліночка, 10 місяців
Жвава дівчинка, вже починає ходити, любить гратися, все вміє показати.
— Аліночка далася мені найважче, — каже пані Ліля. — Довелося три тижні перед пологами пролежати в лікарні, були різні загрози, але, дякувати Богу, народилася цілком здорова дівчинка.
Коли ставала на облік — лікарі були шоковані
Нині пані Ліля з усмішкою згадує, що їй, коли вона народжувала Антона, у 27 років радили робити кесарів розтин, мовляв, уже застара для перших пологів.
— Не розумію, як жінки самі просять, щоб їх «кесарили», — дивується вона. — Пологи — то не операція, то природний процес: переболіло — і все забулося. А після кесаревого, який мені довелося робити, коли народжувала Алінку, я місяць не могла відійти: ні піднятися, ні поворухнутися.
За словами пані Лілі, у пологовому до неї завжди ставилися добре, з розумінням.
— Хоча одна лікарка якось сказала мені, що коли я приходжу вчергове ставати на облік, то всі лікарі шоковані, — сміється жінка. — Та для мене багатодітна родина — то не щось дивне, адже у мене вдома було восьмеро дітей. Я народилася третьою, тож за меншими завжди дивилася, потім племінників мала, допомагала їх доглядати. З першими трьома у мене взагалі жодних клопотів не виникало, ходила з ними скрізь. Коли дітей стало більше, то з прогулянками, звісно, стало складніше. Але мені дуже допомагає чоловік. Прийде, скаже: «Я всіх забираю, а ти приляж, відпочинь». І йде з ними в парк, на гойдалки чи ще кудись. Я сміюся, що він бавить дев’ять чи десять, а я — одну, бо найменша дитина, звичайно, залишається зі мною. Діти більше чоловіка слухають, хоча він і не дуже суворий з ними. Коли чоловік додому приходить, мені відразу легше стає, бо діти біля нього спокійніші. Скажімо, кілька разів повторюю: «Приберіть іграшки!» А тут домофон подзвонив. Хто? Тато! І всі швиденько почали складати, — сміється пані Ліля.
Без нарікань
Як можна дати собі раду з 11-ма дітьми та ще й в однокімнатній квартирі? Уявіть собі — не нарікаючи!
— Та якось даємо, — усміхається пані Ліля, — по-різному буває. Чоловік дуже старається: працює в котельні медуніверситету і підробляє електриком. Отримуємо одноразову допомогу на дітей, допомагають рідні та знайомі. Я іноді навіть сама дивувалася, що мої діти забезпечені і не голодні. Не скажу, що одягнені гірше за інших. Купую їм якісний добротний одяг. Зрештою, одяг — то дрібниця. Є різні комісійні, у чоловіка є багато друзів та знайомих, які дуже гарні речі зі своїх дітей віддають. І на кухні справляємося: перші страви стараюся варити у 9-літровій каструлі на два дні. Є мультиварка, яка просто чудовий помічник: закинув — і вариться. Маємо хлібопічку. Старші діти на кухні мені дуже допомагають, так що проблем тут немає. У школу буджу всіх по черзі. Чоловік готує чай, бутерброди, я — одяг. Ось найбільші клопоти — коли хворіють. Було якось, що всі лежали покотом, але і це пережили.
Мрії збуваються!
Найбільша мрія нині Лілі, Юрія та їхніх діточок — нове власне житло. І вона вже помаленьку втілюється в життя!
Спочатку, після одруження, молода сім’я жила разом з чоловіковими батьками у крихітній «хрущовці». Коли народилося вже троє діток, тулитися там стало важко, тож у сім’ї був період поневіряння по квартирах, трохи довелося пожити навіть на дачі у Лозовій. А ось уже вісім років вони мешкають на «Східному» в однокімнатній квартирі сестри Юрія.
Всі відразу лякаються, що у нас одна кімната, але коли заходять, то кажуть, що місця вистачає, — усміхається пані Ліля. — У ній розміщаються два двоярусні ліжка, як для дорослих, тож там наразі можуть спати по двоє дітей. Ще є два маленькі ліжечка та розкладний диван. Три шафи у нас стоять і ще місця посередині вистачає! А ще є велика кухня, це для нас дуже важливо.
Але час минає, діти підростають, дівчаткам та хлопчикам потрібні окремі кімнати та й взагалі більше власного простору. На квартирному обліку міської ради ми стоїмо вже 13 років, але черга все просувається… назад, — сміється пані Ліля. — Стояли десь 250-ті, а тепер — поза тисячу. Сусіди якось нам нарадили, що багатодітним держава виділяє землю. І справді впродовж двох років виділили нам ділянку, але на Микулинецькій, в останніх рядах, де у найближчі роки немає жодних перспектив, там ще нічого не розчищено. Тоді нам вирішив допомогти чоловіків брат, сказав, щоб ми шукали якусь землю під забудову. І уявіть лише: один чоловік продав нам у Великих Гаях 13 сотих за 5 тисяч доларів. Це ж як подарунок! Так ми розпочали будівництво. Дуже нам допоміг також батько чоловіка, мав гроші на депозитах, коли ми купили землю, він усі заощадження віддав нам. На жаль, тато нещодавно помер.
Так нам уже вдалося коробку поставити і накрити, вікна поставили, з якими нам, до речі, зовсім чужа людина допомогла. Далі мої рідні хочуть докластися. Нічого не загадую наперед, але вірю, що з Божою допомогою все у нас вдасться!
Джерело: НОВА Тернопільська газета
Позначки: багатодітні сім'ї, Тернопіль
