Два дні не дожив до Дня Незалежності України 43-річний ветеран АТО Іван Лучка з села Переволока Бучацького району. Після важкої недуги 21 серпня його серце перестало битися. Рідні, побратими та волонтери до останнього боролися за його одужання, але, на жаль, підступна недуга виявилася сильнішою. Вже посмертно Івана Богдановича нагородили почесною грамотою за особливі заслуги перед українським народом і нагрудним знаком Верховної Ради України. Вручили відзнаки його 12-річному синові Андрієві під час урочистих заходів з нагоди Дня Незалежності у Бучачі.

Під час другої хвилі мобілізації Івана Лучку призвали служити на Схід. На передовій він був снайпером-розвідником. Ніс службу в складі 82-ої окремої аеромобільної бригади. У 2014-ому ворожі гради розбили його батальйон під Іловайськом. Іван Богданович тоді отримав поранення в ногу. Після лікування продовжив службу. Повернувшись додому, пішов працювати механіком- радіотелефоністом відділення зв’язку та інформатизації Бучацького районного військкомату, але ускладнення після поранення почало все частіше дошкуляти. В бучаччанина на місці поранення проявилася ліпосаркома. Навесні Івана Богдановича прооперували, але в нього відмовили ноги… Ветеран АТО до останнього вірив, що все-таки одужає і повернеться до повноцінного життя.

Іван Лучка був заступником голови Спілки воїнів АТО Бучацького району, відстоював інтереси побратимів, вболівав за кожного земляка.

— Іван був людиною великої душі. До війни працював на Бучацькому цукровому заводі, коли ж отримав повістку, не вагаючись, пішов захищати Україну, — розповів голова районної Спілки воїнів АТО Володимир Криськів. — Пройшов навчання на полігоні біля Бродів, ніс службу з батальйоном біля Білої Церкви, бойове хрещення отримав біля смт. Старобешеве на Донеччині, де точилися запеклі бої. Потім були гарячі точки — Старогнатівка, Волноваха, Іловайськ… Іван багато пережив, у 2014 році після Іловайського котла був поранений. Снаряд врізався в бетонну стіну, відскочив і осколком поранило йому ногу. Лікувався в госпіталі, повернувся до служби, але… У 2015 році ми з побратимами з Бучаччини створили спілку, зареєстрували її у 2016-ому. Мене обрали головою, Іван був моїм заступником, а також він підписав контракт і ніс службу у військкоматі. У 2017 році осколок снаряда, який не видаляли Івану через його важкодоступність, дав про себе знати. У квітні цього року його прооперували у Львівському госпіталі, але стан здоров’я різко погіршився. Наша спілка та волонтери збирали кошти на його лікування, Бучацька районна рада виділила близько 50 тисяч гривень. Побратима доправили до приватної клініки Спіженка в Києві, але там лише розвели руками. Було втрачено час — пішли метастази… Ми намагалися домовитися про лікування побратима в Ізраїлі, але там теж не дали надії. Були кошти на лікування, але не змогли нічого вдіяти… Недугу в Івана спровокувало поранення. Його забрала війна…

Поховали Івана Лучку з почестями у рідній Переволоці. Сиротами залишилися 12-річний син Андрій та 17-річна донька Зоряна, яка навчається в Чортківському медичному коледжі. Смерть ветерана АТО — неабияка втрата  для його дружини Марії.

— Іван був простим, щирим, виконавчим… Прикро, що відходять найкращі… — зітхає Володимир Криськів. — Працюючи у районному військкоматі, він завжди дбав, щоб надати спілці інформацію про учасників АТО з Бучаччини. Був грамотний, начитаний, міг легко виступити перед громадою, керівництвом району, не раз представляв інтереси побратимів. Шкода, що його дружина і діти втратили люблячого чоловіка і батька. Іван був працьовитим, займався сільським господарством, купив трактор, мав багато ідей…

З Бучаччини маємо 160 учасників АТО-ООС, дехто по два-три рази служив на Сході. Сімох ми, на жаль, уже поховали: Ігоря Римара, Руслана Степулу, Ігоря Сабліна, Степана Скрипського, Ігоря Бойка, Віктора Ільківа та Івана Лучку. Маємо і двох Героїв Небесної Сотні з Зубреця — Василя Мойсея та Ігоря Костенка. Шкода, що досі в райцентрі нема дошки пам’яті чи алеї наших героїв, котрі віддали життя за Україну. Чотири роки добиваюся гідного вшанування наших земляків, та влада ніяк не визначиться з місцем. Часто прошу освітян, щоб запрошували на зустріч з учнями учасників АТО, бо самі не прийдуть, вони скромні і травмовані, пройшли війну… Але водночас їм потрібна наша увага. Приємно, що цьогоріч нас запросили на відкриття навчального року до місцевих школи та гімназії. Військкомати проводять набір, але вони далекі від військово-патріотичної роботи. Родини учасників АТО дуже вразливі після пережитого. Спілкуюся з матерями наших воїнів, діляться наболілим. Найбільша нині проблема — це реабілітація учасників АТО. Побратимів, скажімо, відправляють до санаторію в Більче-Золоте, ніби оздоровлюються там, але водночас ідуть через дорогу в забігайлівку на… чарку. Це — не реабілітація! В області досі нема реабілітаційного центру для учасників АТО, де б лікували і тіло, і душу. Не звинувачую нікого, бо це наша спільна відповідальність. Маємо допомагати один одному. Особливо потрібно підтримувати молодих хлопців, які повернулися з війни. Вони створюють сім’ї, але часто пережите все перекреслює. Дружина не знає, чого їй чекати, адже стикається з тим, що чоловік може кричати, неадекватно поводитися. Рідні не розуміють, звідки прийшла проблема. Власне, через нерозуміння оточуючими, неможливість знайти себе в мирному житті учасники АТО утікають від життя на… передову. І не лише чоловіки, яким за 40 років, а й 20-річні.

Друга нагальна проблема —  оздоровлення дітей учасників АТО. Дивуюся, але іноді нам повідомляють з області про наявність путівок лише за годину до відправки. Це як насмішка. Невже неможливо нормально все організувати? 7 вересня відправляємо побратимів з дружинами на реабілітацію в село Улашківці на Чортківщині. Навіть тут не все так просто, адже не кожна дружина іде назустріч чоловікові, щоб поїхати на два-три дні і послухати психологів. Багато хто боїться визнати реалії. З власного досвіду знаю, що надзвичайно дієвою є реабілітація наших воїнів у монастирях. Потрібна копітка праця, аби вивести їх на діалог, бо вони після війни закрилися в собі, можуть хіба що при алкоголі розговоритись. Приходять вони зі своїми питаннями у чиновницькі кабінети, а їх, буває, відфутболять, це викликає в них агресію. Вони думали, що захищали батьківщину задля змін, а виявилося, що тут усе як і було. Намагаємося спільно вирішувати такі ситуації, підтримувати побратимів.