Вони — це можновладці. Бараболя — наше все! На городах із лопатою чи сапою усі рівні — і селянин, і робітник, і професор, і чиновник, і депутат… В Україні, особливо в Західній, десятиліттями формувався бараболяний феномен і навіть в сучасних реаліях він залишається незмінним, хоча молоде покоління все більше відходить від землі, вважаючи обробіток городів важкою безрезультатною працею. «НОВА…» поцікавилася у народних депутатів від Тернопільщини та наших посадовців, чи і вони пораються на землі, чи тримають сади, чи мають худобу на господарці.

«Праця на землі для мене як хобі…»

Михайло Апостол, радник міністра МВС Арсена Авакова:

— Садимо з дружиною стільки овочів, щоб вистачило дітям, онукам та на роздачу знайомим, але й не хочемо, щоб щось марнувалося. Біля хати маємо 30 сотих городу, половину засаджуємо, решту засіваємо гірчицею чи іншою культурою. Дружина — головний «агроном» на городі, висаджує різні сорти помідорів, капусти. Я допомагаю там, де потрібна фізична сила. Мало посадити, треба доглянути. Роблю у селі той мінімум, який дозволяє мені час. Люди в селах напрацюються набагато більше. Праця на землі для мене як хобі. Маю великий сад, цьогоріч посадив близько 50 кущів, тож тепер їх у мене сотня, а ще 30 дерев, загалом у мене є 240 дерев, серед яких яблуні, груші, сливи, черешні, горіхи. Ніхто не отримує задоволення від важкої фізичної праці, але насолоджуємося її результатами. Колись я мріяв дочекатися, щоб можна бути вдома і поратися в саду та на городі. Поки що у мене мало вільного часу, тому шкода його витрачати на город. Останніми роками рідко приїжджаю додому, хіба на засідання поліцейської комісії та інколи на вихідні. Хоча саджу бараболю і копаю майже щороку (сміється — авт.). Соромно бути ледарем, а працювати — благородно. Не сприймаю тих, хто скаржиться на погане життя, а не хоче палець об палець вдарити. Якщо людина має клаптик землі й бажання працювати, то не тільки не буде голодувати, а й має можливість заробити. Ті, хто має великі гроші, а ще такі, що легко приходять, ніколи не будуть трудитися на городі. Але ми не знаємо, що купуємо на базарі чи в магазині, скільки в тих овочах «хімії». Стараюся прикладом показати, що треба працювати. І нічого в тому нема, що садять городи посадовці. Не можна вчити дітей працювати, самому не працюючи. Батьківська земля, батьківська криниця, посаджений сад дають мені сили і наснаги в повсякденній роботі.

«Картопля виходить золота…»

Михайло Головко, народний депутат України:

— Колись займався городами, останніх п’ять років — ні. Моя теща з Токів Підволочиського району вже не запрошує мене садити картоплю, бо бачить, що в мене завантажений графік. Моя бабуся жила у селі Рожиськ, ми теж їздили до неї садити город, кілька років тому вона переїхала до тітки у Кутківці. Рідні вже не обробляють багато городів, садять біля хати кілька рядочків, то й самі шпортають їх. І теща, і бабуся повіддавали поля орендарям. Теща дає нам на зиму три-чотири мішки картоплі і нам з дружиною та трьом синам цього вистачає. У наших селах помалу відходить тенденція засаджувати гектари землі вручну. Молоде покоління розуміє, що в цьому нема сенсу, бо витрачаєш більше часу та коштів, а ефекту мало. Простіше купити, ніж самому вирощувати. Треба зорати, посадити, сапати, кропити від жуків, копати… Якщо город за містом, то ще й витрати на добирання, тож картопля виходить золота. Україна — сільськогосподарська країна, тому за традицією люди садять з року в рік, бо як так, щоб город пустував. Вважаю, що вирощувати овочі потрібно на професійному рівні із залученням техніки, а «для душі» можна тримати грядки. Бачу, як моя бабця натхненно садить грядки, щоразу заглядає за сходами, тішиться врожаєм… Пригадую, я з шести років садив з рідними картоплю, вже більшим носив на плечах мішки, але це марна праця. Сучасне покоління на ці речі дивиться по-іншому, ефективніше використовує час і зусилля.

«Займаюся тим, що вище землі…»

Олег Барна, народний депутат України:

— Городи… Дружина досапує грядки. Хто би допоміг?! (сміється — авт.) Я можу потримати сапу для понту, але до сапання не лежить душа. 27 років живу біля тещі у селі Білобожниця Чортківського району. Біля хати маємо город — на 15 сотках садимо бараболю, помідори, цибулю, кукурудзу, а на 30 сотках за селом  сіємо зерно. У Нагірянці мої батьки засаджують 15 сотих біля хати. Мамин, батьків паї і мій гектар землі, який маю з 1997-го року, та братів гектар засіваємо зерновими культурами — ярою та озимою пшеницею, кукурудзою. Колись вирощували цукрові буряки, але біля них треба напахатися. Цьогоріч сіємо щось модніше — сою, соняшник. Я — «менеджер»,  організовую процес (сміється — авт.). Наймаємо трактор, оремо, культивуємо, робимо рівці, розкидаємо картоплю, засипаємо сапами або граблями, потім робимо рівці під столові буряки, кукурудзу, квасолю, цибулю, петрушку… Раз у три роки підживлюємо город гноєм, купуємо органіку в тих, хто має корів, комбінуємо з мінеральними добривами. Два роки тому причіп гною вартував 1500 гривень.

Та найбільше я займаюся тим, що вище землі — доглядаю сад. Я заклав новий сад, одна-єдина стара яблуня залишилася з моїх ще дозятівських часів. Маю вісім сортів груш, сливи, абрикоси, персики, оновив сорти смородини, ожини, вирощую айву, за останні роки посадив десять кущів винограду. Приїжджає до села допомагати батькам і мій брат Степан — голова ТОДА.  Приїжджають зі Львова й мої сини — вони вчаться в сусідній області. Якщо депутати, чиновники, активісти мають час на часті закордонні відпочинки, то вони лукавлять, якщо кажуть, що не мають часу на город. Якщо людина не працює на городі, то має можливість заробляти іншим чином. Ми з деякими колегами-депутатами поєднуємо це. Депутатство — тимчасове явище, в миру я — вчитель математики та фізики. Відколи я став депутатом, практично не змінився. Працюю в саду для морального відпочинку. Той, хто вийшов із праці, цінує її. У селі тримаємо собаку, курей та кілька гусей, які скоро «до школи підуть», — не піднімається рука їм шию відрубати. Корів не вирощую, бо це «спеціалізація» іншої фракції — Ляшка (сміється — авт.). У селі є традиції: якщо посадять город, жінки повинні присісти і покачатися, щоб гарно вродило, а як викопають, головне — вчасно вивезти з поля, щоб добрі люди не допомогли (сміється — авт.). Як викопаємо бараболю, печемо її на вогні. Кажуть, що невигідно садити. А що вигідно?! Можливо, й людські стосунки невигідні… Існує щось вище від вигоди. Вийдеш вдосвіта в поле з косою, трава важка від роси — розкішна розминка! Як правило, ніколи не вистачає часу на спілкування з родиною, а на городі благодать — є час наговоритися!

«Допомагаємо батькам передусім з моральних мотивів…»

Віктор Шумада, секретар Тернопільської міської ради:

— Свого городу моя сім’я не має, є у нас дачна ділянка, але вона далеко від Тернополя, тому не обробляємо її. Нещодавно у вихідні ми з дружиною допомагали садити нашим батькам у селі Старе Місто Підгаєцького району. Батьки ще тримають городи, є така традиція (сміється — авт.). Обробляють близько 20 сотих землі. Крім бараболь, посадили моркву, цибулю. Стараємося щороку допомагати їм, хоч не завжди виходить через зайнятість. Допомагаємо батькам засаджувати город передусім із моральних мотивів. Натомість вони вділяють нам картоплі на зиму. Інші овочі здебільшого купуємо, бо нема часу по них їздити до села. А ще батьки дають нам з села яйця, м’ясо, молоко. Вони досі тримають традиційний «набір» — корову, порося, курей.

Насправді масове садження бараболь не має економічного змісту і забирає багато сил та часу. Звісно, добре мати свої екологічні овочі, але міським мешканцям, які щоденно допізна на роботі, нема сенсу «тягнути» городи у селі.