Однак майже одразу чуєш протяжне й не позбавлене мелодійності виспівування мулли, який закликає правовірних мусульман до ранкового намазу, і згадуєш, що ти не в Петрикові чи Кутківцях, а в турецькому Кемері. Спів мулли триває; у мене ж інтерес до нового відчуття проганяє залишки сну, отож виходжу на балкон готелю, щоб краще почути ранкове воздання шани божеству із зовсім іншого і відмінного від звичного тобі світу. Не знаю, чому на прапорі Туреччини зображений серпик місяця. За всі вісім днів мого спостереження я бачив його дещо надщербленим чи, як кажуть, неповним, але жодного разу — схожим на серп. Не знаю також, чому в далекому дитинстві моя бабця казала мені “Ти турку малий” за щось зроблене не до ладу — увесь життєвий уклад Туреччини включно з її  туристичною інфраструктурою видалися мені вельми раціональними і відлагодженими до дрібниць. До честі  співробітників тернопільської  туристичної компанії “Олімп-Тур” (директор Ярослав Оробчук, менеджер Ярина Гарасимів), їхня робота з організації туру теж була бездоганною і доповнила приємні враження від подорожі, а не зіпсувала їх,  як це, доводилося чути, трапляється. Про деякі з цих вражень — у коротких спостереженнях. Отже…

Про «шведський стіл» і Остапа Бендера

Хотів би застерегти усіх зі славного племені “гомо совєтікус” і просто середньостатистичних українських обивателів (до яких належу сам): увійшовши в їдальню більш-менш пристойного туристичного турецького готелю, стежте за власними щелепою і очима. Перша у вас може мимоволі відвиснути, а другі — полізти на лоба. Сам я не є ні особливим гурманом, ні рабом шлунка, але величезне розмаїття страв, напоїв, фруктів і кондитерських виробів, яких можна брати скільки завгодно, викликають інстинктивне бажання скуштувати одразу (!) і все (!). Реально здійснити це неможливо і принагідно згадуєш слова “сина турецького підданого” Остапа Бендера (“Не делайте из еды культа”). Вельми доречне застереження — враховуючи, що людський шлунок все-таки поступається за місткістю шлунку травоїдних тварин. Ще одна диявольська спокуса для нашого брата — бар алкогольних напоїв, де теж можна брати усе, що душа забажає, а головне — “на халяву”! Щедрість господарів, що подеколи межує з марнотратством, навіть дивує, але потім усвідомлюєш, що, по-перше, розвинена країна може дозволити собі певний “шик”. А, по-друге, усі ці витрати себе виправдовують — рахувати гроші й мати свій “бакшиш”, чи то пак, дохід, турки дуже добре вміють… Про море і пляж Їдеш сюди, передусім, заради них. І вони відразу ж  виправдовують очікування, зустрічаючи не полчищами медуз, гнилими водоростями, качанами від кукурудзи, сірниковими коробками і, даруйте, використаними презервативами, як це регулярно траплялося в Одесі чи Залізному Порту, а ідеально чистою, прозорою і теплою водою. Akdeniz (турецькою — Середземне море) все-таки краще, ніж Karadeniz (Чорне море) з нашого боку.

Я ніколи особливо не любив “мокнути” у морській купелі, обмежуючись коротеньким плаванням, а тут годинами не міг натішитися нею, ризикуючи перетворитися… ну, нехай не на романтичного Іхтіандра, але на якусь водоплавну істоту. Споглядати, лежачи у воді на спині, живописну панораму ледь оповитих туманом гір — це, скажу вам, щось… На самому пляжі приїжджі з СНД (не буду проводити статистичний аналіз щодо того, звідки саме вони прибули) полюбляють, за звичкою, насмітити недопалками, але літній  бородатий турок в окулярах періодично прогулювався між тісними рядами лежаків і вдягнутою в гумову рукавичку рукою підбирав недбало викинутий непотріб і викидав його в спеціальні вази-урни. Когось це й дисциплінувало — молода жінка поряд зі мною висварила на “великом и могучем” свого сина й змусила хлопця викинути пластикову посудину не на пісок, а в урну. За бажання, слідів перебування туристів з екс-СРСР можна відшукати чимало — для тих, хто звик “отрываться” на всю  “широту души”, розслаблююча  атмосфера курорту, яка дозволяє якщо й не все, то багато чого, є саме тим, що треба. Хоча, заради об’єктивності, з проявами диких загулів гостей і брутального зловживання ними гостинністю господарів стикатися не доводилося. Ну, хіба що тернополянка на пляжі поскаржилася, що вночі якийсь підпилий (халява!)  “москаль” шкрябався у її двері, вочевидь, переплутавши номер — це за ними ведеться ще з “Иронии судьбы…”

Про «бардак», «дурак» та Indirim

З бардаком у Туреччині стикаєшся на кожному кроці. За кожним столом і на кожній вулиці в центрі міста. Складається враження, що країна — суцільний бардак, причому почуваються турки у ньому цілком комфортно. Тут саме на часі зробити уточнення: “бардак” турецькою мовою означає зовсім не безлад чи хаос, а… склянку для чаю в формі тюльпана. Взагалі,наскільки я знаю, в Азербайджані її називають “армуд”, однак коли тут, в Кемері, я тицяв на неї пальцем і називав армудом, турки лише здивовано кліпали очима. Посиденьки за оцим “бардаком” — неодмінний атрибут тамтешнього життя (поряд з пристроями для куріння кальяну) і в ранковий час, і в спекотний полудень, і в більш прохолодне надвечір’я. Заварювання чаю у якихось чудернацьких  “двоповерхових” чайниках — цілий ритуал, за яким я, втім, спостерігав не дуже уважно — вдома відтворити його навряд чи вдасться… Вистачає в Туреччині й ще одного добре відомого нам слова — “дураків”. Їх теж можна зустріти  практично на кожному кроці на вулиці — щоправда, здебільшого в скороченій формі “Dur”, що означає “Стоп”. Відповідно, “дурак” по-турецьки — зупинка. Про кумедні непорозуміння на цьому грунті багато розповів на шляху з аеропорту балакучий гід. Від нього ж довелося дізнатися й про таке бажане для наших  туристів  поняття, як Indirim, тобто знижку в ціні на різні товари. Слово мені сподобалося суто фонетично і не раз на ринку чи в магазині звертався з ним із запитальною інтонацією до місцевих торгашів. Втім, добитися від них отого Indirim — справа дуже марудна. Особливо для таких вправних у торгах суб’єктів, як я. У магазині спортивного одягу в самому центрі міста я, пригадую, вилив на голову власника усе, що знав про досягнення турецького футболу і його окремих представників. Турок схвально прицмокував язиком, кивав головою, періодично вставляв”Shev-chen-ko! Shev-chen-ko!”, однак коли справа дійшла до розрахунку за покупку, мені вдалося виторгувати у прихильника Фатіха Теріма і Чалханоглу аж 5 лір (приблизно 1 долар) — на більше торгова акула з білосніжною усмішкою категорично не погодилася.

Про іслам і культ президента

Коли почув (нехай пробачать мене правовірні мусульмани) схоже на завивання виспівування мулли з мечеті в центрі міста, яке закликало до чергового намазу, то мимоволі озирнувсянавколо. Нічого особливого, однак, не сталося. Ніхто не взявся стелити зелені килимки й клякати на них; торгівля на вуличних ятках тривала так само жваво; за столиками спокійно пили з “бардаків” чай; місцеві красуні в спідничках, куди менш цнотливих, ніж в українок, продовжували розгулювати центральною вулицею… Моє невігластво в історії Туреччини дало мені привід для чергового здивування — офіційна ідеологія Турецької Республіки, сформована творцем сучасної Туреччини та її першим президентом Кемалем Ататюрком, включає, серед інших, пункт про світськість держави і, відповідно, про законодавче відокремлення від неї релігії. Якщо заплющити очі на не дуже численних жінок в типовому національному одязі й головних уборах і заткати вуха й не чути східних музичних ритмів, то можна сказати, що європейський стиль тут превалює. Це враження, щоправда, може суттєво скоригувати пара верблюдів при вході в туристичний “Moonlight park”, привезених сюди вантажівкою — для повнішого відчуття східної екзотики. Її й справді відчуваєш — від горбатих і флегматично спокійних істот на добрий десяток метрів відгонить характерним верблюжим “амбре”… Утім, повернуся до духовних основ. Визначивши рамки релігії в державі й віддавши Аллахові Аллахове, Туреччина розвинула на повну силу культ свого першого президента. Його портрети — в кожному офісі чи просто на фасадах будівель і майже не поступаються за своєю кількістю зображенням прапора із зіркою та півмісяцем на червоному тлі; його пам’ятників уцентрі Кемера я нарахував одразу два; туристичні інструкції радять не говорити про Ататюрка або нічого, або говорити лише добре — як і личить про померлих. Зрештою, виходячи зі свого нинішнього внутрішнього становища і статусу на міжнародній арені, турки, напевно, мають підстави для такої оцінки — їм видніше…

Про котів, мух і торговців

На деяких сайтах про відпочинок у Туреччині й Кемері зокрема можна було прочитати про засилля бродячих кішок, табуни мух і, звичайно, про безцеремонних місцевих торговців, які ладні хапати тебе за руки, щоб “всучити” тобі якийсь свій крам… Тепер можу порівняти все це зі своїми враженнями. Худющі, довгошиї коти (якась особлива порода?) зустрічаються доволі часто й усюди, але сказати, що вони створюють якийсь особливий дискомфорт, не візьмуся — вони просто, як їхні родичі деінде, гуляють “самі по собі”. Місцеві мухи чимось схожі на… отих самих торговців: трохи надокучливі, але не до ступеня неприємної набридливості. Достатньо махнути легенько рукою — і непрохана гостя відлетить від твого столика, не нагадуючи більше про себе. Майже так само з “торгашами”: вони можуть широкими жестами і вигуками (здебільшого російською) закликати зайти у свій заклад, але, зіткнувшись з повним ігноруванням їхніх зусиль, ведуть себе цілком адекватно, тобто повертаються за свій столик або до дверей і чекають на появу нового роззяви з клунками в руках і спеціальними браслетами на зап’ястках  — пізнавальними знаками клієнтів місцевих туристичних готелів. Замість післямови …Незграбним порухом  скидаю на підлогу їдальні тарілку, яка з брязкотом розбивається. Усе набране мною на “шведському столі” (назви пропущу)  розповзається, утворюючи своєрідний натюрморт.  В очах у хлопчини-офіціанта, який тут же виринає поряд — жодного натяку на невдоволення чи роздратування. Як не було його і в очах його колег, коли днем раніше якийсь “русскоязычный” відвідувач примудрився розлити на підлогу цілий контейнер з гарячою рідиною.  Я вибачливо поглядаю на молодого турка, який зграбно вовтузиться поряд, витираючи усе нароблене мною. Я можу, за бажання, навіть відчути якусь моральну сатисфакцію: не виключено, що років так з 500 тому хтось із його пращурів — якийсь ефенді, мурза чи паша — почувався повноправним господарем моїх пра-пра-пра-прародичів. І вважав це волею пророка. Нині ж зорі на турецькому небі та неповний місяць на ньому ж (так і не знаю, чому його на прапорі зображають у вигляді серпа) розмістилися так, що я навіть можу відчувати себе в привілейованому становищі порівняно з їхнім  нащадком. Але ми обоє знаємо, що це — лише правила гри, своєрідного кодексу гостинності. Тому я вибачливо усміхаюся йому і роблю такий же вибачливий жест. Він великодушно киває головою і показує рукою, мовляв, усе ОК…