Наближення роковин одного з найкривавіших тиранів у історії людства мимоволі наштовхує на згадку про іншу особу, яка, здається, щосили намагається йти його слідами…

Нині уже й важкувато пригадати, хто перший зобразив президента «всея Руси» зі звисаючим з чола до болю впізнаваним пасмом волосся і з такими ж знайомими вусиками. І хто перший назвав його Путлером. Це, зрештою, не так важливо, тим більше, що паралель між Путіним і Гітлером неминуче мала б виникнути у першого-ліпшого студента-першокурсника істфаку. Значно суттєвіше інше: зовнішня політика російського фюрера за останні роки навіть у деталях нагадує брутальні експансіоністські дії Третього рейху в 1938-1939 роках. І, що особливо цікаво, вони мають схожі національні та особистісні причини. Почнемо з останніх. Невдоволене самолюбство невизнаного художника Адольфа Алоїзовича – плоду кровозмішування у його родині, – впродовж багатьох років підживлювало його диявольську енергетику, а нестримне славослів’я з боку оточення, яке постійно курило йому фіміам, стимулювало цю психопатичну особистість до все нових і нових кроків, які врешті-решт закінчилися крахом держави і самогубством її вождя. Цілком гідний фінал для політичного авантюриста, який вломився на сцену історії за допомогою демагогічних відмичок.

А що може зараз відчувати колишній скромний ленінградський хлопець Володя, який зробив стандартну кар’єру в КДБ, а 20 років тому слухняно носив портфель і подавав папери тодішньому меру Санкт-Петербурга Собчаку,  послужливо визираючи у того з-за спини? Що може відчувати він тепер, згадуючи себе тодішнього і порівнюючи  його з нинішнім самодержцем найбільшої країни світу? Майже немає сумніву, що його мегаломанію і віру у власну непогрішимість дуже гріють повідомлення на кшталт «ніхто не знає, де зупиниться Путін». Ось так – увесь світ не знає того, що знає лише ВІН один. Це – наче солодкозвучна мелодія для вух.

Третім рейхом під проводом Гітлера рухало почуття національного  приниження через грабіжницькі умови Версальського договору. Воно виявилося настільки сильним, що кинуло загалом раціональний і поміркований народ під владу злочинної параноїдальної харизми того, хто верещав з усіх трибун про свою історичну місію і волю провидіння.

Росією під проводом Путіна рухає ностальгійний сум за колишньою імперією, де власне росіяни, хоч і спивалися швидше за інших, все ж тішилися неформальним статусом «титульної нації». І коли тепер ВВП з належною гіркотою в голосі заявляє про те, як інші «сильні світу цього» ігнорували Росію при вирішенні міжнародних справ у 90-х роках, у його словах відчуваються ті ж нотки загрозливого реваншизму, яким були переповнені виступи віденського художника у пивних закладах Мюнхена. Той розпочав «відновлення справедливості» з Австрії та Чехословаччини, а наш сучасник – з Криму і Донбасу.

Віденський художник у своє 12-річне правління вмістив і всенародне обожнювання з проїздами вулицями, що потопали у квітах, і визнання журналом «Time» людиною року,  і блискавичні воєнні перемоги, аж поки, вжахнувши і налаштувавши проти себе увесь світ, вкоротив собі віку в своєму останньому берлінському барлозі під назвою рейхсканцелярія.

Колишній підполковник КДБ у своє поки що 18-річне правління вмістив поступове, але неухильне згортання демократії у власній країні, таке ж поступове, але неухильне утвердження своєї абсолютної влади, те ж саме визнання журналом «Time» людиною року. Тепер ось йому стало затісно в межах його кордонів, і владний голос предків пробудив у ньому інстинкт «собирателя русских земель» і «защиты русского мира»… Залишається сподіватися, що на цьому паралелі між двоголовим чудовиськом на прізвисько Путлер не закінчаться, і на широких територіях «матушки России» теж відшукається барліг. Останній.