Оптимістично зазначав, що і в його рідній Білорусі ситуація поступово змінюється, хоча до України його Батьківщині ще далеко. “Тут люди борються за рідну мову, принципово нею розмовляють. У Білорусі в російськомовному оточенні перейдуть на російську, а тут — ні, будуть говорити українською. Я змінив своє ставлення до вивчення мов. Я абсолютно переконаний, що тут потрібно говорити українською як мінімум через повагу до людей, які тут живуть”, — зазначав журналіст Павло Шеремет.

Як би цинічно це не звучало, але війна привчила нас до… смертей.  Смерть уже не дивує, не вражає, не сприймається як щось надзвичайне. Війна перетворила кожну смерть у суху статистику, яка вбиває індивідуальність, приховує кожну життєву історію, трагедію, що ховається за нею.

Але загибель Павла Шеремета — це шок. У центрі Києва, серед білого дня, цинічно-показово підірвали автомобіль журналіста. Підірвали, аби залякати, і цим вибухом  вирвали у нас шматок серця… Потужність вибуху не залишала Павлові шансу на виживання. Вибух був такої сили, що у машини, що проїжджала поруч, тріснуло скло. Свідки аварії розповідають про моторошне видовище – у водія відірвало частину ноги, кінцівка трималася на одній шкірі. Шеремет, коли його дістали з авта, ще дихав, але обличчя вже було мертвотного кольору. Він помер, коли приїхала швидка і його вантажили на носилки… Поховали журналіста 23 липня на Північному кладовищі під Мінськом поруч із батьком.

Загибель Павла Шеремета приголомшила всіх і в Україні, і в Білорусі, звідки він родом. Його смерть —  непоправна втрата і для тих, хто його знав, і навіть для тих, хто його не знав. Обставини його смерті нині обростають усе більшою кількістю подробиць, версій та інсинуацій, слідство ще повинно дати відповідь, хотіли вбити саме Павла Шеремета чи це було полювання на редактора “Української правди” та його громадянську дружину Олену Притулу, в чиїй машині він виїхав того дня з дому. Але від того, що відповідь буде, Павла не повернеш. Коли-небудь ми дізнаємося імена його вбивць. Поки ж що єдине ім’я, яке продовжує звучати — луною від вибуху, шоком — його.

45-річного чоловіка ніхто не називав на ймення-по батькові — Павло Григорович. Тільки Паша, Павло… Рання сивина і хлоп’яча усмішка. І туга, що читається нині у погляді на його фотографіях.

У пошуку свободи

Для білоруської журналістики і для Білорусі загалом смерть Павла Шеремета — величезна втрата. Втім, як і для російської та української, де працював Шеремет. “Павло – журналіст безкомпромісний. Завжди вмів дістати факти, щоб обґрунтувати свою позицію. Яскрава творча доля. І тим більш сумно втрачати таких журналістів, які вміють робити свою роботу чесно. Я досі не можу прийти до тями”, — відгукнулася про нього Ольга Завадська, мати зниклого у 2000 році друга Шеремета і його оператора Дмитра Завадського.

Павла Шеремета, який народився 1971-го року в Мінську,  сміливо можна було називати білорусько-російсько-українським журналістом, оскільки він устиг пропрацювати тривалий час у трьох країнах. Останнім його місцем роботи було українське російськомовне радіо “Вести”, також він дописував до інтернет-видання “Українська правда”. Сам Павло прийшов на телебачення з банківської справи: спочатку працював у відділі валютних операцій одного з банків, потім — консультантом економічних програм Білоруського телебачення, а невдовзі став ведучим аналітичної програми.

Робота в ЗМІ Росії, Білорусі, України, низка документальних фільмів й політичні розслідування – саме цим запам’ятався глядачам і читачам Павло Шеремет. І хоча Павло був відомим журналістом, на його рахунку в Україні не було якихось викривальних розслідувань, гучних заяв, наслідком яких були б судові переслідування чи погрози. Колеги характеризують його як складну, але душевну людину, називають професіоналом.

«Шеремета в президенти – президента в Шеремети!»

Шеремет — відомий противник режиму президента Білорусі Олександра Лукашенка. 1997 року під час зйомки репортажу про ситуацію на білорусько-литовському кордоні його заарештували білоруські силовики, звинувативши в незаконному перетині кордону, отриманні грошей від закордонних спецслужб і… незаконній журналістській діяльності. Білоруський суд засудив журналіста до двох років позбавлення волі. Шеремет провів у в’язниці три місяці. Знаменитий кадр, коли Шеремет переступає фактично без охорони білоруський кордон, став частиною історії, як і гасло: “Шеремета в президенти – президента в Шеремети!”  Цей “перехід через кордон” був символічним. І дуже характерним для Павла. Він не терпів кордонів. Він хотів свободи. Йому було важко без свободи. І пошуки свободи спочатку змусили його виїхати в Москву, а потім — до Києва.

1998-го року Павло Шеремет отримав премію Міжнародного комітету захисту журналістів за внесок у розвиток свободи слова, був номінантом премії ТЕФІ як “найкращий репортер” 1999-го року й фіналістом ТЕФІ 2001-го року в номінації “журналістське розслідування” за фільм “Дике полювання”, 2003-го року — в номінації “публіцистична програма” за документальний фільм “Раб і його жінки”.

2002-го року став лауреатом премії ОБСЄ за демократію та за захист прав людини в галузі журналістики.

У 2005 році Шеремет став ініціатором створення білоруського інформаційно-аналітичного ресурсу “Белорусский партизан”. Саме його адреса була вказана як адреса сайту журналіста у профілі Шеремета у Twitter. “Правнук партизана, внук партизана і сам партизан”, — описував він себе тут же. Павло Шеремет є автором кількох документальних фільмів. Зокрема, про переслідування білоруської опозиції та чеченську війну. А також кількох книг – зокрема, про режим Олександра Лукашенка та екс-президента Грузії Михаїла Саакашвілі.

Від 2012-го року Шеремет регулярно починає співпрацювати із сайтом “Українська правда”, пише блоги та інтерв’ю. Те, що Павло опинився в день убивства в машині керівника “Української правди” Олени Притули, не є дивним, оскільки Павло та Олена жили разом. Від попереднього шлюбу в Шеремета є син Микола й донька Єлизавета.

Під час окупації Криму та з початком війни в Україні журналіст висловлює принципову позицію, виступаючи на захист територіальної цілісності України. “Вважаю анексію Криму і підтримку сепаратистів на Сході України кривавою авантюрою та фатальною помилкою російської політики”, — писав він тоді.

Журналіст і телеведучий каналу “Белсат” Дмитро Гурневич розповідає про колегу: “Його працездатність дивувала. Він встигав працювати для “Української правди”, Радіо “Вести”, писав свій блог, редагував “Білоруський Партизан” і ще рився по соціальних мережах, збираючи статті ледачих авторів. Він носив при собі чорний ноутбук, рази в три-чотири більший за нинішні нетбуки, і якщо в розмовах чув щось цікаве, дізнавався про подію, то тут же його вмикав і писав прямо на “Партизан”. Одного разу він почав робити це в ресторані при гостях за столом. На запитання, чи не може це почекати півгодини, Павло відповів: “Ні, тому що справжня журналістика не очікує слушного моменту”.

Він говорив і писав про все відкрито, не боячись накликати на себе гнів і критику. Він не намагався сподобатися. Здається, у нього не було навіть страху. Він писав і робив своє. Був професіоналом з великої літери. Сміливим, щирим і працьовитим журналістом. Таким, яких бояться нікчемні й темні істоти”.