У Люби непроста життєва ситуація: десять років незряча, дванадцять — на діалізі, більше двадцяти — на інсуліні. Щоразу Люба долає маршрутками або попутнім транспортом близько 70 км зі свого рідного села до Тернополя. Супроводжує її до лікарні мати Галина Василівна. Пандемія коронавірусу і карантин стали для них черговим викликом. Без гемодіалізу люди з хронічною недугою нирок не проживуть і тижня. Про те, як вдалося вирішити проблему з добиранням, Люба розповіла «НОВІЙ…».
— Перестав їздити транспорт, ми не знали, що робити, адже власної автівки не маємо, наймати таксі — дуже дорого, тому я почала телефонувати всюди з проханням про допомогу, — розповіла Люба. — У Лановецькій РДА пропонували тисячу гривень на три місяці, але щоб я добиралася попутнім транспортом. Це було нереально, бо ніхто з водіїв на той час, та й нині, не хоче підбирати незнайомців, щоб не ризикувати заразитися. Кожен хвилюється за своє здоров’я. Зателефонувала я на урядову «гарячу лінію» до Києва. Порадили звернутися в Управління охорони здоров’я Тернопільської ОДА. Там повідомили, що в Лановецькому районі є дві автівки, які мали б перевозити людей з інвалідністю. Далі я звернулася до своєї сімейної лікарки, але вона не знала, як вирішити мою проблему. Врешті я набрала в приймальню до голови Лановецької міської ОТГ Романа Казновецького. Хоча наше село не належить до громади, та голова відгукнувся на моє звернення. Я розповіла йому про свою ситуацію. «Допоможіть, бо не виживу!» — просила. Роман Володимирович виділив автомобіль швидкої допомоги, який упродовж карантину доправляє мене і ще трьох людей з району, які потребують гемодіалізу. З Ланівців їздить також на процедуру незрячий хлопчик, його супроводжує мати. Голова громади зателефонував до завідуючої відділенням гемодіалізу і попросив поставити нас всіх на одні й ті ж дні, бо раніше ми проходити процедуру в різні дні. В інших районах області вже давно налагодили транспортування осіб з нирковою недостатністю, у деяких районах виділяють кошти і люди самі наймають транспорт. Гриньківська сільська рада виділяє мені 1500 гривень на місяць, щоб я мала на дорогу, але на таксі цих коштів не вистачить. Я перебуваю у групі ризику, тому дуже остерігаюся коронавірусу, намагаюся ні з ким не контактувати, одягаю до лікарні засоби захисту. Звісно, дуже хвилююся, але не їхати до лікарні не можу, бо від гемодіалізу залежить моє життя.

У листопаді 2018-го “НОВА…” розповідала історію Люби Якимчук, яку можна прочитати тут.