До Греції з України літаком — дві години, автомобілем — дві доби. А… велосипедом?! Пів червня цим маршрутом подорожували восьмеро тернополян, шестеро із них — з велосипедами. Супроводжував їх, а частково й підвозив бус. Була з компанією і жінка, яка люб’язно погодилась допомогти з приготуванням їжі в польових умовах. Першим, як правило, рушав у дорогу ресторатор Михайло Гросуляк, а за ним всі решта — ровер за ровером! Накрутили тернополяни педалями за мандрівку до 1,5 тис. км, а загалом подолали понад 4 тис. км.
Ініціатором подорожі була Ольга Звенигородська. Тернополянка захотіла на колесах відсвяткувати своє 50-річчя! Її клич підхопили друзі і дорога стала їх спільною пригодою. Про мандрівку пані Ольга розповіла «НОВІЙ…».

Вдень — педалі, ввечері — скрипка!

— П’ятеро із нашої компанії мали досвід попередніх велопоїздок до європейських країн. Упродовж п’яти років ми разом із римокатолицькими священниками з Бучача та Борщова брали участь у велопаломництвах, — розповідає Ольга Звенигородська. —  У Польщі відвідали Ченстохов, у Литві поклонилися іконі Остробрамської Матері Божої. Торік подолали 2 тис. 300 км до Венеції. Цьогоріч я захотіла поїхати до Греції, щоб зробити собі подарунок на 50-річчя (усміхається, — авт.) І справді було свято! Без ресторану, без телефонних дзвінків, лише з щирими словами друзів, польовими квітами… Мені хотілось згадати Грецію, адже 20 років тому я була там на заробітках. Михайло Гросуляк мріяв відвідати грецькі святині. Гори Метеори з монастирями — саме те місце.

Їхала я разом із тернополянами Оксаною, Мариною та Лілею, лікарем Василем, Олексієм з Чорткова, керував бусом водій Володимир. Згуртована команда! Ліля готувала нам їжу, Володя трансформовував бус, забезпечував комфорт, Василь надавав медичну допомогу, Олексій грав на скрипці вечорами, надихав на духовні розмови, Михайло Васильович був душею компанії!

Мандрівка тривала з 1 до 18 червня. Проїхали Молдову, Болгарію, Румунію та Грецію. Велосипедом — 1,5 тис. км, решта — бусом. Ми не ставили за мету вкрай виснажити себе, але хотіли випробувати свої сили і витривалість. Хоч і були втомлені, скинули по кілька кілограмів, але дуже щасливі.

А на обід — равликова ікра

— Велоспортом займаюся десять років. Довелося сісти на ровер через роботу (працюю на міському кладовищі), щоб скоріше переміщатися, — продовжує пані Ольга. — Велосипеди недешеві, але я настільки захопилася, що вже змінила їх 12. Нині маю в хаті чотири. Перейшла на спортивний стиль в одязі — майже не ношу суконь, забула про взуття на підборах (сміється, — авт.). У 2012-ому я проїхала велосипедом до Києва і назад — 1200 км за 11 днів. П’ять років тому купила легкий спортивний велосипед і тепер мандрую за кордон. Веломандрівка дарує особливі відчуття: відриваєшся від щоденних справ, забуваєш про інтернет, втягуєшся в своєрідне бродяжництво (усміхається, — авт.) Одна із наших дівчат після кількох днів їзди жартувала, що хоче вже залізти в чужий город. Якось ми проїжджали повз сад черешень — наїлися досхочу. Не вимивали рук ідеально, як це буває вдома, купалися в річках та потічках, які зустрічали на шляху. Прали одяг на заправках, сушили на шнурках біля наметів. Усе природно.  Кусали комарі, квакали жаби, бачили безліч черепах, боялися, щоб змія не залізла до намету…

Михайло Васильович казав, що можна мати гроші, але так не відпочивати, можна мати гарну компанію, але щоб так слухати природу, насолоджуватися спогляданням — це розкіш. Кожен кілометр відкривав щось нове. «Це місто нагадує наш райцентр, ця річка — як Дністер, ця місцина — як тернопільська набережна», — помічали ми паралелі. Через Дунай переправлялись паромом.

Щодо харчування в дорозі, то мали з собою газовий балон і плиту. Готувала нам Ліля — дуже смачно! Вона пройшла курси при туристичному клубі, навчилася організовувати обіди в дорозі, прораховує скільки продуктів потрібно. Ми закупили все необхідне. Скинулись і на оплату буса. Обійшлася велосипедистам подорож по 100 євро та 1 тис. грн. Утім, значну частку вніс Михайло Васильович. Зі своєї ресторації взяв продукти, які не псуються, багаті на білок, що потрібно спортсменам.

Були і бринза, і білі гриби, і сиров’ялене м’ясо, спаржа, і навіть равлики та равликова ікра. Мали й відерце меду. Дорогою Михайло Васильович частував нас легумінами, пробували національні страви.

Заробітчани не стримували сліз…

— Кожен із нас мав намір щодо поїздки, свою ідею, — каже пані Ольга. — Щоранку і щовечора разом молилися. Ніхто нікого не змушував. Усе було щиро! І це при тому, що усі ми — різних конфесій, серед нас був протестант, дехто не ходить до церкви, але вірить. Таке собі екуменічне спілкування. Ми не акцентували на духовності, але це підсилювало зміст мандрівки. Куплена страхівка давала мало гарантій. Ми відчували руки Божі. Їхали вдень і вночі, бачили різне, нас могли пограбувати, була спека, іноді набігали хмари, небо роздирали блискавиці, а над нами — сухо. Якось комп’ютер дав збій і ми заблукали. Почалася злива. Велосипеди погрузли на польовій дорозі. Ми помолилися. Повертаємось назад, а за кілька метрів нас чекає бус!

Останній пункт веломандрівки — Афіни. Наші діаспоряни моляться там у храмі Святої Трійці, тому ми хотіли бути там саме на Зелені свята. Олексій знайомий з тамтешнім священником. Побули ми на Літургії, а наприкінці отець виголосив, що приїхали туристи з України. Михайло Васильович привітав усіх, закликав українців повертатися додому. У людей були повні очі сліз… Після того поспілкувалися в кафе, поспівали українських пісень. Олексій грав на скрипці. Зворушливо! Ми в дорозі стали однією сім’єю. Повернулася додому, прокидаюся вранці: «Чому я тут?!» Мандрівка настільки поглинула. Матиму незабутні спогади на роки!

Конкурс журналістських матеріалів «Дій активно! Живи позитивно!» ініційований Благодійним фондом Олександра Шевченка та Українським журналістським фондом