Вівторок, 23 липня 2024
• У готелі в Тернополі військовий застрелив прикордонника • Мамині вишиванки передала до музею в Залізцях • Надії було лише 24. Обірвалось життя поліцейської з Тернопільщини • Олександра Криницького призначили представником уповноваженого з прав людини в Тернопільській області • 20 тисяч кал – на городі у Василя Романчака із Теребовлянщини • Землю накрила магнітна буря червоного рівня • У рідному селі Романа Купчинського на Зборівщині відновлюють музей • У Великій Березовиці вшанують загиблих Героїв • Вбивство Ірини Фаріон: деталі замаху та версії слідства • Працівниця “Тернопільводоканалу” творить дивовижні речі з бісеру • Посадовцю з Тернопільщини повідомлено про підозру через закупівлю генераторів • Чи розпочнеться в серпні навчання в тернопільських школах? • Просунули “вигідного” переможця тендеру. Перед судом постануть селищний голова і депутатка з Тернопільщини • Ансамбль танцю “Сонечко” здобув перемогу на фестивалі в Болгарії • Погрожував дружині розправою. Судитимуть чоловіка з Підволочиська • Закарбували красу Коропця. Співачка Віта Грицак сфотографувалася біля Дністра • Фермер із Тернопільщини частує динями пацієнтів лікарні й літніх людей • Верховна Рада скасувала перехід на літній час • Письменниця з Харкова презентувала свої книги у Бережанах • Митрополит Епіфаній очолить Літургію у храмі-пантеоні на Тернопільщині
Ресторатор Олександр Пеньківський: «Мільйони на ЗСУ — це не геройство, а наша інвестиція в Україну»

Автор: Опубліковано: 12 Липня о 11:19 356


«На передову потрібен автомобіль швидкої допомоги. Можете допомогти?» — зателефонували до тернопільського ресторатора Олександра Пеньківського. «Звісно», — відповів.


Звернулася з таким проханням до його партнера з концертної діяльності директорка Національної Заслуженої капели бандуристів Раїса Чорногуз, донька якої — парамедикиня на фронті. Олександр підшукав авто, придбав і передав воїнам. Це один момент із волонтерської діяльності підприємця. Таких справ — чимало, але Олександр воліє про них скромно промовчати. В умовах воєнних викликів підприємець продовжує розвивати власну справу, сплачуючи податки і таким чином підтримуючи країну. Він є власником п’яти ресторанів — «Pasta Fresca», «Barbaresko», «Le Rock», «INSHYY Prosecco Бар» та «Piazza» (м. Чортків). Вісім років тому втратив дружину, сам виховує двох дітей. «Є три важливі речі в житті: Бог, сім’я і Україна», — каже без пафосу. «НОВА…» поспілкувалася з Олександром про війну, бізнес і волонтерство.

Олександр із дітьми.

— Олександре, ви не надто публічний, не дуже афішуєте свою діяльність, практично недотичний до політики. Бізнес любить тишу?

— Скромність — одна з основних людських чеснот. Я ніколи не прагнув бути публічним. Нечасто даю інтерв’ю. Нема сенсу лізти в знатні кола. Не відчуваю потреби комусь щось доводити, просто роблю справу, яка мені, здається, непогано вдається. Ось і все. Стосовно української політики, то це — глибоке болото. Для мене справжній політик — людина, яка готова пожертвувати власними інтересами заради інтересів громади, але наразі у нас таких мало. Не приховую, що мав пропозиції від різних політичних сил примкнути до них, але відмовлявся. У політиці потрібна ментальна зрілість. Якщо людина заклопотана влаштуванням свого життя, то навряд чи зможе бути корисною іншим. Український політикум, на жаль, працює за «законом»: або ти в системі, або ти проти неї. Третього не дано.

— Родом ви із Житомира, а побудували бізнес у Тернополі. Розкажіть про свій шлях до успішного ресторатора.

— Після закінчення школи в Житомирі я мріяв стати дипломатом. Проте наприкінці 90-их вступити до столичного вишу без грошей було нереально. Я не з надто заможної родини. В той час у ТАНГ саме відкрили новий факультет — Інститут міжнародного бізнесу та менеджменту. У Тернополі навчався мій брат, тож батьки й мені запропонували. Так я опинився тут. На Тернопільщині вразив рух людей за кордон. У Житомирі такого не було. Коли на четвертому курсі я вирушав за програмою «Work and Travel USA» у США, то до мого міста приїжджала проводжати мене тітка з Єнакієво. Велика подія (усміхається, — авт.). У Тернополі я зустрів свою майбутню дружину, тут народилися наші діти. На жаль, дружина загинула в 2015-ому…
Американський період підштовхнув мене шукати себе в Україні. У США я мав працювати фотографом у парку розваг, але там мало платили, тож пішов на будову. Через три місяці я вже фізично не працював, мав у підпорядкуванні людей. Заробляв, мав певну стабільність, але не відчував себе там своїм. Це спонукало повернутися в Україну. Коли летів додому, остаточно зрозумів, що США — не моя романтика. Ще мав один рік навчання в університеті. Розмірковував, за який би цікавий бізнес взятися. Вирішив виготовляти пам’ятники на могили (усміхається, — авт.). У Житомирі добувають граніт, тому ця тема була мені більш-менш зрозуміла. Здійснив поверхневий аналіз ринку. Взяв в оренду невеличке приміщення біля центрального ринку в Тернополі. Купив стіл, стілець, принтер, із дому приніс комп’ютер. Так почався мій перший бізнес. Все ніби йшло добре, але під кінець сезону в нас виліз борг у 4 тисячі доларів. У мене було двоє партнерів. Чи то ми погано рахували, чи неправильно витрачали. Та що казати: молоді хлопці — живі гроші, які завжди на щось потрібно. Зібралися, обговорили про фінансову «діру». Врешті ця проблема з нашої стала моєю. Я був пригнічений, не знав, що робити. Зателефонував до свого друга Юрія Филюка з Івано-Франківська, який втілює багато бізнес-проєктів. «Приїжджай, щось придумаємо», — запросив у гості. Юрій в той період почав займатися організацією концертів у своєму місті. «Не хочеш спробувати таке в Тернополі?» — запитав. «Хочу!» — вирішив. Це був 2005-ий рік. Перший концерт, який я організував, — презентація альбому «Gloria» «Океану Ельзи». Зустрівся з командою виконавців. Щоб розпочати продаж квитків, потрібно було дати 4 тисячі доларів завдатку. Магічна сума (сміється, — авт.)! За пам’ятники винен 4 тисячі доларів, а тут знову. Але що робити? Треба ризикувати. У кого тільки міг, позичав. Назбирав 1250 доларів. Завіз до Львова, взяв афіші й запрягся до праці. До концерту залишався тиждень. Ночами я їздив містом на роликах і клеїв афіші. Пощастило! Квитки розмітали. За концерт я заробив 4100 доларів. Покрив борги, а на 100 доларів ми з Юрком відмітили перший успіх. У той період я познайомився з Сергієм Притулою. Взялися спільно організовувати різні заходи, допоки він не виїхав до столиці. Проте перший концерт залишив у мене найбільші враження. Поступово я розширював географію концертів. Нині маємо налагоджену мережу в 22 містах України. Цьогоріч ми з партнерами організували концерт у палаці «Україна» в Києві.

— Як прийшла ідея відкрити заклади харчування?

— Вдарила криза 2008-го. Хоча концертна діяльність приносила достойні гроші, але це була нестабільна робота. У нас із дружиною народилося двоє дітей. У 2010-ому Филюк відкрив ресторан в Івано-Франківську. «Може, би в Тернополі таке започаткувати?» — задумався я. «Давай!» — підтримав товариш. Зірки склались! Започаткував успішний проєкт із партнерами — ресторан «Файне місто Тернопіль». Утім наші дороги з партнерами швидко розійшлися через різне розуміння правил бізнесу. У 2015-ому я відкрив перший свій ресторан — «Pasta Fresca», згодом — інші заклади.

— Тернопіль став для вас рідним?

— Мені 39 років. Значну частину свідомого життя я — в Тернополі. На щось звичне для багатьох часто дивився, як на нове, тому народжувалися креативні ідеї. Так було з відкриттям ресторану «Barbaresko» в приміщенні, де раніше знаходився секон-хенд, а ще перед тим — магазин «Природа». Всі довкола відмовляли мене, проте я пішов до власника приміщення Віктора Дрозда і розповів про свій задум. Він взяв час на обмірковування і врешті погодився віддати в оренду. Згодом підприємець зізнався, що вдруге в житті зустрічає людину, яка прийшла з вулиці й почала втілювати задумане.

— На ресторанну справу негативно вплинув ковід, а далі чекало ще гірше — велика війна. Як вам вдається продовжувати роботу?

— Всі думали, що гірше ковіду вже бути не може, але помилялися. Упродовж трьох місяців пандемії ми щодня готували обіди для дитячої обласної та міської інфекційних лікарень. Я самотужки розвозив по медзакладах, щоб інші не ризикували. Насправді я — трохи скептик, розумію, що все у Божих руках. Тоді був дуже складний період в бізнесі. Ресторани — живий процес. Нема відвідувачів — нема доходу. З резервного фонду в міру можливості ми підтримували працівників. На щастя, не звільнили жодної людини. Війна принесла ще складніші виклики…
24 лютого я не хотів вірити у той жах, який доносився з новин. У Тернополі було ніби спокійно, не враховуючи черг до заправок і банкоматів. Звичайний четвер. Проте ми вирішили не відкриватися. Не виникало думки виїжджати за кордон. А далі всі взялися допомагати ЗСУ, приймали переселенців. Через мій будинок у Петрикові пройшли десь 20 родин. Наші ресторани були пунктами приготування їжі для військових та цивільних, які втікали від війни. Всі стали волонтерами. Оголосили збір у компанії — перерахували близько 300 тисяч гривень на ЗСУ. Спершу ми годували по 50-100 осіб на день, а були дні, що й по 500. Жоден заклад харчування в Тернополі не залишався осторонь: хтось готував, хтось забезпечував продуктами, хтось доправляв. Потім помалу почало налагоджуватись життя, влада дозволила працювати. Щомісяця ми продовжуємо перераховувати кошти на армію. Невдовзі ми з друзями почали проводити концерти. Зросла затребуваність на все українське. З концертів маємо змогу частково допомагати воїнам.

— Як саме підтримуєте ЗСУ?

— За надходження з концертів за цей рік ми закупили для захисників чимало дронів, тепловізорів, форму. Спрямували на різні потреби воїнів більше двох мільйонів гривень. Кошти витратили на зрозумілих людей і на зрозумілі речі. Ішов служити товариш мого партнера з концертного бізнесу, придбали йому шолом, форму. Хтось зателефонував і попросив про дрон — купили. Хлопці на передовій не мали на чому їздити, ми вирушили до Литви і купили за 8 тисяч євро автівку. Вдалося придбати автомобіль швидкої допомоги для медиків на передову. Попросила нас про допомогу директорка капели бандуристів Раїса Чорногуз. Почав я шукати, пригадав, що бачив, як отець Роман Демуш доправляв із-за кордону такий транспорт. Зателефонував до нього. Священник допоміг нам підшукати. Ми відремонтували автомобіль. Владика освятив, у гуманітарному штабі при катедрі завантажили транспорт продуктами. Після того я радо доправив швидку парамедикам.

— Що вами керує у благодійності?

— Займаюсь тим, що вважаю за потрібне. Не роблю з цього подвигу чи геройства. Герої — на передовій. Допомагати воїнам — наш обов’язок. Благодійність для мене — процес довжиною в життя. Свого часу допомагав онкохворим, родинам у скрутних обставинах. Траплялося, що наступав на болючі граблі. Якось «полікував» неіснуючого хлопчика на 160 тисяч гривень. Так сталося… Я — довірливий. Моя філософія проста: не обманюю людей, тому не припускаю, що хтось може зі мною поступити нечесно. Жертвую від щирого серця, а той, хто бере — відповідає за свої наміри. Так само у воєнних реаліях. Всі ми розуміємо, що для когось війна, а для когось — нові можливості. Коли почалося масштабне вторгнення, то я думав, що нарешті прийшов час змін у країні та в суспільстві. Проте, на превеликий жаль, за більш як півтора року цього не відбувається. Розумію, що корупційну систему не зламати так швидко. Якщо нашу країну кардинально не змінили три революції, якщо нас не виправила війна, то годі дочекатися швидкого просвітку. Це справа поколінь. Якісні зміни є, але їх швидкість недостатня. Такими темпами котимось у прірву. Прикро, але що робити… Україна — моя країна, тому не можу їй зрадити, працюю задля майбутнього.


Джерело: НОВА Тернопільська газета
Позначки: ,

Нещодавно опубліковане

В одному з готелів Тернополя військовослужбовець у званні майора застрелив бійця Держприкордонслужби...


Рубрика: , Опубліковано: о 16:00


До Залозецького краєзнавчого музею днями передали родинні вишиванки із села Настасів...


Рубрика: , Опубліковано: о 14:19


Передчасно пішла із життя дільнична офіцерка поліції сектору полiцейської дiяльностi № 2 (м. Шумськ) старша лейтенантка полiцiї Надiя Мельник...


Рубрика: , Опубліковано: о 12:57


Новим представником уповноваженого з прав людини в Тернопільській області став Олександр Криницький...


Рубрика: , Опубліковано: о 12:47


У Василя Романчака з села Підгайчики Теребовлянської громади біля хати росте майже 20 тисяч кущів кал...


Автор: Рубрика: , Опубліковано: о 12:33



Теми дня
21 Липня
20 Липня