Іван Сенчук із села Полівці Чортківського району після побиття «беркутівцями» на Майдані у Києві не бачить на одне око, а також мав тріщину в нозі. Нашому землякові надавали допомогу в медичних пунктах Майдану, в медзакладах столиці, а також його обстежували тернопільські лікарі. Іван Васильович мав довідки про травми і лікування, але у нього викрали папку з документами на вокзалі, тому досі не зміг отримати статус потерпілого, не має групи інвалідності.
На Майдан чоловік поїхав 2 грудня 2013-го, відразу після побиття студентів, і пробув там до 25 травня 2014-го. Лише на кілька днів приїжджав до Тернополя, де тримав оборону будівлі обласної адміністрації. Після Майдану записався добровольцем на війну на Донбас, але його не взяли. Він досі вболіває за перемогу наших військових, підтримує побратимів на фронті. Про своє здоров’я не турбувався… Час від часу «майданівці» збираються, щоб згадати про пережите, ще більше згуртуватися до боротьби. Власне побратими порадили Івану Васильовичу, хоч і через роки, задля справедливості офіційно підтвердити статус потерпілого на Майдані.

  Четверо «беркутівців» товкли кийками

Днями Іван Сенчук завітав до редакції «НОВОЇ…» ще з одним «майданівцем» з Кременецького району, щоб розповісти, з якими труднощами зіткнувся під час оформлення статусу потерпілого.

— Пройшовши Майдан, я не задумувався про статус, про пільги. На початках взагалі боявся розповідати про побиття, бо часи були дуже непевні, — згадує Іван Васильович. — Потім рутина поглинула і ніяк не міг викроїти час, щоб поїхати до Києва і зібрати всі документи. До того ж не знаю, чи це можливо на даний час. Є свідки мого побиття, але чи візьмуть це до уваги? Останнім часом я мав багато турбот про свою маму — вона перенесла складну операцію на серці. До Майдану я був ковалем, працював у піцерії. Моя дружина вже 20 років на цвинтарі… Через підірване здоров’я — на ліве око майже не бачу — мені важко нині знайти постійну роботу, перебиваюсь підзаробітками. Звісно, що пільги як потерпілому на Майдані мені би знадобилися, бо ледь зводжу кінці з кінцями. Сподівався, що травма поступово пройде, зір відновиться, але, мабуть, це вже назавжди. Травма ноги також дається взнаки, приймаю знеболюючі ліки. Четверо «беркутівців» товкли мене кийками, якби сильніше дали по голові, то могли би вбити.

Сталося це вранці 26 січня 2014-го. Наш намет був навпроти «йолки». Ми з товаришем пішли оглянути Інститутську. Пройшли барикади, наблизилися до Верховної Ради. Усе ніби було спокійно, рушили назад. Проїхав біля нас джип, вийшли з нього чеські журналісти, брали в одного політика інтерв’ю. Пройшов я два метри, як звідкись набігли «беркутівці» і звалили мене на асфальт. Очевидно, це була якась провокація… Мене ледве затягли до шпиталю Майдану на вулиці Трьохсвятительській. Потім доправили на таксі до медичного університету на Льва Толстого. Лікувала мене в університеті Лариса Серафимівна (прізвища не пригадую), її чоловік був начальником охорони того закладу. У люті морози вони приймали майданівців перепочити і зігрітися в себе вдома на Троєщині.

Майдан — це вже минуле?

Кожен день на Майдані Іван Сенчук пам’ятає в подробицях. Ще до травми йому довірили бути сотником 25-ої сотні. Чоловік досі зберігає списки побратимів, має мандат «майданівця», а ще документ із ТОДА, який підтверджує, що він звертався на початку лютого 2014-го до спеціалістів офтальмологічного відділення Тернопільської університетської лікарні. Тодішній керівник Департаменту охорони здоров’я ТОДА Руслан Мостовий навіть давав розпорядження виділити кошти на оперативне лікування Івана Васильовича, але потерпілий так і не отримав медичної допомоги.

— Всю ніч з 5 на 6 грудня ми були на вул. Банковій, потім ходили під суд відстояти хлопця, який заглушив грейдер, — згадує майданівець. — З нами тоді був Петро Порошенко. З 10 на 11 грудня — штурм барикад. «Києве, вставай!» — кликали ми про підтримку. Після 11 грудня я приїхав додому, але вже за день-другий знову повернувся. До Києва зі мною їхали тернопільські хлопці з «Нового світу», деякі з них — підприємці. Перед Новим роком на Майдані почали формувати сотні. «Довіряємо вам — будьте сотником!» — запропонували мені. Наша сотня була 25-ою, за списками до неї належало 113 осіб. У наших рядах були чоловіки з Кременця, Збаража, Бродів — два брати-близнюки, які потім загинули на Сході. На барикадах з нами стояв співак Вермінський, лікар Богайчук, поет Сергій з Борщова, пан Ванджура з Кременця… Вже й не пригадаю точно усіх прізвищ, декого знаю за позивним. Після побиття я приїхав до Тернополя, щоб обстежити око. Кілька днів був в охороні Тернопільської ОДА разом з активістом Олексієм Станьком. Марія Чашка запросила мене виступити на тернопільському Майдані. Люди бачили, що я побитий, звернулися до Руслана Мостового, щоб мені надали допомогу на лікування. Обіцяв допомогти, але… 18 лютого я знову подався до Києва. У попередні роки я кілька разів звертався в ТОДА, але так і не дізнався, чи були виділені кошти. Якщо виділені, то де вони «осіли»? Важко добитися зараз визнання. «Та що ти хочеш?  Майдан — це вже минуле», — сказав мені один екснардеп від Тернопільщини.

«У країні нічого не змінилося, але не зневіряюся»

«Дзвонять дзвони в неділю. Мороз. Вилазимо зі спальників у наметі, думаємо, що б перекусити. Ваня зробив чай, поділив навпіл окраєць хліба. Був у нас ще шматок сала. То він віддав сало мені, сам їв сухий хліб. Ніколи цього не забуду…» — вдячно згадує про Івана Сенчука побратим.

Нині Іванові Васильовичу потрібно довести, що він справді був на Майдані і отримав там серйозну травму.

— Коли звертаюся зі своїм питанням до чиновників, дивуються, чому зволікав стільки років, — каже Сенчук. — Але я ходив до керівника Управління охорони здоров’я ТОДА, він порадив відновити медичні документи з Майдану. Маю письмове підтвердження від вже покійного Володимира Стаюри, що я був на Майдані. Писав до президента Порошенка, але результату не було, на посаді він відгородився від «майданівців». Нещодавно я звернувся до СБУ, відповіді ще не отримав. Минуло шість років від Революції Гідності, в країні нічого суттєво не змінилося, але не зневіряюся — боротьба недаремна. Треба далі відстояти те, за що ми стояли на Майдані, за що загинула Небесна Сотня, за що гинуть наші захисники на Донбасі.

Журналісти «НОВОЇ…» звернулися за коментарем до начальника Департаменту соціального захисту населення ТОДА Вадима Боярського.

— Згідно з наказом МОЗ на Тернопільщині є 74 особи, що постраждали на Майдані, — повідомив Вадим Андрійович. — Списки сформовані на підставі даних Міністерства охорони здоров’я, поліції, СБУ та інших служб. На Майдані були пункти допомоги, які фіксували потерпілих, надавали їм допомогу. Потерпілим виплачено одноразові компенсації, вони мають пільги на комунальні послуги, на проїзд. Їхній статус прирівняно до статусу учасників бойових дій. Потерпілих на Майдані розділяють за ступенем складності травмування. Якщо хтось через певні причини досі не встиг підтвердити статус потерпілого, це можна зробити й нині. Стосовно Івана Сенчука з Чортківщини, то він наразі не зареєстрований як потерпілий на Майдані. Йому потрібно надати підтверджуючі документи до МОЗу щодо лікування під час Революції Гідності на Майдані в спеціальних пунктах.