І запитання моє стосується не облаштованого життєвого укладу усіх цих Herren, Frauen і Fraulein, а нинішнього становища збірної Німеччини з футболу, уславленого Bundesteam. Програний нещодавно в Гамбурзі матч кваліфікації до Євро’2020 давнім і запеклим суперникам — голландцям — та ще й з далеко не почесним рахунком 2:4 дає для нього підстави.

Коли в липні 2014 р. команда під проводом Йоахіма Льова здобула в Бразилії четвертий титул чемпіонів світу, попутно розгромивши у півфіналі господарів з нищівно-принизливим рахунком 7:1, це сприйнялося як закономірність. Країна з відлагодженою футбольною інфраструктурою, медициною, випробуваною часом системою підготовки молодої зміни плюс, звісно ж, славнозвісні німецькі педантичність та акуратність — усе це було надійною запорукою завоювання світової футбольної корони. І не лише завоювання, а й утримування її на своїй голові тривалий час.
Минуло чотири роки. Жодна з перелічених вище чеснот німецького футболу не зникла і не випарувалася; німецькі тренери раптово й усі разом не втратили кваліфікацію; підготовка до чергової світової першості велася, як завжди, ретельно й продумано до дрібниць. Однак на футбольних полях Росії німецьких футболістів спіткало приблизно те саме, що і їхніх дідів чи прадідів на тих же російських полях (але не футбольних) 75 років перед тим. Особливо болючими для самолюбства були 0:2 від самої Південної Кореї у вирішальному матчі за вихід з групи і два голи в компенсований час. Команда, яка історично славилася вмінням битися до останньої секунди, “вигризати” потрібний результат граничним напруженням вольових зусиль, несподівано виявила анемічну безпомічність, апатію і майже повну відсутність чіткої ігрової ідеї. Все це наштовхувало на думку, що футбол вищого рівня розвивається за якимись відомими одному йому законами, не завжди пов’язаними із рівнем організації та історичними традиціями. Можливо, так розташовуються зорі на небі, але настають періоди, коли в тій чи іншій країні з’являється плеяда висококласних гравців, котрі, зведені вмілою тренерською рукою воєдино, здатні творити дива. Так було зі збірною Данії кінця 80-их-початку 90-их років, збірною Болгарії зразка 1994 р., командою Греції 2004 р… А де зараз ті ж данці, греки і болгари? Переважно живуть спогадами про колишні звитяги…
Німцям, які, можна сказати, поставили футбольні досягнення на конвеєр, така манера непритаманна. Їхня футбольна машина налаштована таким чином, щоб після нетривалих (відносно) відступів обов’язково знову сходити на вершину. Налаштована, але.. і в найдосконаліших механізмах трапляються збої. В останньому матчі проти голландців Bundesteam, в кращому випадку, мав вигляд команди, нездатної створити щось путнє й скористатися нечисленними шансами. А в гіршому — періодами нагадував отару овець десь у Альпах. Відразу й не скажеш, що є причиною: розбалансованість складу (старші вже не можуть, молодші — ще не можуть), втрата тренером впливу на команду або ж відсутність у нього ефективних ігрових ідей. 2:4 у матчі вдома — такого ляпасу для чотириразового чемпіона світу і триразового тріумфатора першості Європи щось і не пригадаю… Тут варто згадати про давній антагонізм між футбольними Німеччиною та Нідерландами. Він виявляється багато в чому, в тому числі й у анекдотах. Ось один з них:
“Запитання: чому в голландських хлопчиків такі великі вуха?
Відповідь: тому що в ранньому дитинстві їхні матері підіймають їх за вуха, повертають у бік Німеччини і кажуть: “Дивися, синку, там живуть люди, які вміють грати у футбол”.
На свою і своїх прихильників велику радість, “помаранчева” команда, яка приходить до тями після кількарічного колапсу (теж, до речі, без очевидних причин), переконливо здолала занадто пихатих сусідів і створила передумови для того, щоб клаповухих хлопчаків побільшало вже у Німеччині…