Життя пані Марії не було легким. Батько загинув у Другій світовій війні, а маму розстріляли НКВДсти. Її виховували бабуся з дідусем. Школу закінчила зі срібною медаллю, хоч могла отримати золоту. Але вчитель був переконаний, що українка не може знати російську мову на п’ятірку, тому поставив їй чотири бали.

Вступила до Тернопільського медичного інституту, який тільки но відкривали у Тернополі. Відмінно навчалася. Щоб мати гроші на зошити та інше необхідне приладдя пані Марія двічі на місяць здавала кров. Тому, іноді втрачала свідомість. Отримала звання заслуженого донора.

Її чоловік теж був дотичним до медицини. Працював завідувачем лікарні в Озерній. Там вони й познайомилися. На жаль, спільне життя не склалося, тож вона разом із двома дітьми переїхала до Тернополя, де якраз відкривали міську лікарню №2. Марія Синовицька пропрацювала там все життя. Спочатку в гінекології та пологовому будинку, а згодом – в жіночій консультації.

Мала звання майора медицини. За плідну працю неодноразово нагороджена подяками, але найдорожчою для жінки була вдячність її пацієнтів.

Онук Марії Синовицької Іван пригадує:

-Коли ми гуляли в центрі міста, постійно підходили бабусині пацієнти і дякували їй за сина, за дочку. А чоловіки навіть дякували за дружин. Скільком дітям вона допомогла з’явитися на світ, скільки життів врятувала й не злічити! Вона мала багато недоспаних ночей. Іноді чергувала по дві доби у пологовому, бо ніхто не хотів ходити на чергування. Неодноразово до бабусі телефонували, просили про допомогу. Навіть після перенесеного інфаркту вона продовжувала працювати. Лікарі виявили у неї аневризму аорти, але бабуся приховувала це навіть від рідних. Про діагноз  ми дізналися лише за рік до її смерті. Бабуся була переконана, щоб стати хорошим лікарем не обов’язково мати талант. Потрібно любити всіх людей, незалежно від статків, віросповідання чи кольору шкіри. Сумую за тобою, моя бабцю! Ти завжди з нами у нашій пам’яті.

«НОВА…» висловлює щирі співчуття рідним і близьким пані Марії. Вічна їй пам’ять!