Та що ви знаєте про романтику провінційного життя? Розкажу: коли дві подружки мають одночасно настрій на вечорове обійняти-і-поплакати, вони взувають своє найгірше взуття, беруть ліхтарик і пробираються заболоченими неосвітленими вуличками до єдиної місцини з доволі стерпною кавою – заправки, а тоді пробираються назад з теплими паперовими горнятками тими ж вулицями за розмовами, огляданнями довкола на підозрілі шарудіння і вдоволеним посьорбуванням. Аристократичні посиденьки за столиками з мереживними скатертинками для дівчат на шпильках? Ні, не чули». Так нещодавно написала на своїй сторінці у Facebook письменниця з Тернопільщини Надійка Гербіш. «НОВА…» поцікавилася цією «провінційною романтикою» і попросила Надійку поділитися з читачами рідкісним вмінням бачити у житті переважно позитивне і світле.

– Надійко, куди ж ви так радісно йшли увечері, що аж так гарно описали?..

– Власне, нікуди й без особливого приводу. Просто на розмову-кавування з подружкою-сусідкою поза домом. У наших реаліях то виявилася прогулянка заболоченими вуличками і кава із заправки.

– Хтось, пройшовшись увечері по болоті неосвітленою вулицею, щонайменше нарікає на життя в країні, приправляючи це добірною лайкою. Ви ж з теплом і трепетом пишете на своїй сторінці у Фейсбуці про романтику в болоті… Як вам вдається сприймати з любов’ю те, що інших дратує?

– Я спокійно сприйняла обидва боки реальності того вечора – якщо та реальність, звісно, двобічна. Однак один із них свідомо виокремлюю для себе, екзальтовано, трепетно і вдячно, а інший – сприймаю як даність, з гумором. Мені доводилося стільки разів переїжджати, стільки разів змінювати довколишні обставини, що розумію, усі ці труднощі – тимчасові. А те, що справді цінне, – тривале. І тільки в оце тривале й варто інвестувати емоції, тільки його якось собі відкладати в скарбничку пам’яті.

– То це не втеча від реальності?

– Втеча – це поїхати за тридев’ять земель і казати «Україна? А де це?». Я не проти еміграції, навчання деінде, але я проти того, щоб згодом говорити комусь: «Ну, як ви взагалі там можете жити? От я би то-о-очно не змогла». Бо отак – можемо. У болоті, без вуличних ліхтарів, із кавою із заправки. І не просто жити, а й кайфувати при цьому, однак сподіваючись на зміни на краще і роблячи все від нас залежне для них.

– Але все-таки проблеми у житті ви бачите? Мабуть не все ж на позитиві? Це – нереально. Є день, є ніч. Є радість, є сум. Є натхнення, є стан спокою…

– Саме так. Бачу. І краще не просіть мене оголосити весь перелік! Я часто бачу проблеми в тому, в чому більшість їх навіть не думає помічати. Ставлення батьків до власних дітей. Освіта. Масова стереотипізація. Російський блатняк у маршрутках. Тотальна відсутність критичного мислення. Брак поваги й доброзичливості.

Ой, казала, що не буду оголошувати жодних списків, а мене понесло!.. Проблеми є. Можна зосередитися на них і приписати всім зраду головного мозку. Можна – на потенційному розв’язанні проблеми. Можна – на радості. Можна – на виході. На зусиллях для подолання криз. Є денне світло, а є електричні лампочки – це до ваших слів щодо дня і ночі.

– Ви згадуєте про мереживні скатертини. Точніше, про їх відсутність. А чи завжди у житті жінки вони потрібні? Може, ще й потрібні інші сторони життя – без надмірної ідеальності?

– У мене немає жодної такої скатертини. Мереживо тут – це метафора. У цьому записі взагалі – сатира. Суть же не в них. І не в шпильках. І навіть не у високих прозорих горнятках для лате. Суть – у тому, хто ми і з ким ми.

– Скільки часу живете за кордоном тепер і скільки – у Збаражі?

– Я досить багато часу проводжу у відрядженнях, і ще більше – вдома. У Польщі два роки здобувала другу вищу освіту, продовжуючи працювати для України. На щастя, письменницька робота не визнає і не потребує кордонів.

– Метафори про мереживні скатертини з дитинства чи з-за кордону?

– Саме завдяки уже згаданим відрядженням мені доводиться бувати у розмаїтих вишуканих товариствах, у добірних європейських ресторанах. Там завжди живі квіти на столі й свіжа випічка. Бездоганна музика й бездоганно чисті скатертини. Але, як я вже казала, суть не в них. У-за-га-лі. Значно важливіші розмови, що точаться за столом, і ЩО згодом виростає із тих розмов.

– Повернімося до романтики серед болота. Отак, ідучи з ліхтарем увечері у найгірших капцях, не ностальгуєте за Польщею?

– Не за Польщею, а за світлим майбутнім для України. Ностальгую – бо бачу, як багатьма щоденними рішеннями ми всі його відсуваємо все далі й далі.

– До речі, а чому у найгіршому взутті?

– Кажуть, хороший смак виявляється найперше у відчутті доречності. В’єтнамки – на пляж, чоботи – в мороз, а старі ґумаки – в споночіле збаразьке болото.

– Який душевний стан жінки на підборах, а який – у найгіршому взутті?

– Це залежить від того, яка жінка!

– Після поїздки додому чого вам не вистачає в Україні?

– Смачних круасанів, наприклад. Зручних доріг і зручного громадського транспорту. Багато чого насправді.

– Чого не вистачало в Польщі?

– Дому!

– Щодо позитивного мислення і фокусування на доброму. Це справді допомагає відвернути у житті щось зле? 

– Я вірю в Бога і в захист Його янголів, а не в амулети. Навіть якщо ці амулети – так зване позитивне мислення. Як християнка ставлюся до ідеології нью-ейджу зі скепсисом.

– Як цього позитиву навчитися людям, які переживають розчарування, смуток, біль, втрату? Чи це від природи – або серце світле, або ні?

– Кожне серце спершу було світлим, хіба ні? Щастя – вибір. Щоденний. І щоденне, невсипуще навчання. Рутинне і часто нудне або неприємне навіть. Але, у кінцевому результаті, воно того варте.

– У вашому житті були розчарування, втрати, зради друзів, заздрість з боку інших людей? Як діяли?

– Так. Було чимало. Молилася, плакала, намагалася залюбити до смерті чиюсь нелюбов власним теплом. Вдавалося не завжди. Але це однаково успішніша стратегія, ніж переходити на бік темряви і відплачувати тим самим…