Кілька десятків людей зі свічками та колосками прийшли 28 листопада на Театральний майдан у Тернополі пом’янути жертв Голодоморів в Україні. Священники помолилися за душі заморених голодом українців, виступили посадовці, містяни виклали зі свічок хрест. Збоку стояла літня жінка зі скорботним поглядом, витирала сльози — розповіла нашим журналістам, що знала очевидців тих страшних подій. Поки ми розмовляли, підійшов чоловік, попросився послухати, а потім розповів свою історію. Для нього Голодомор — це біль його родини. Віталій Орищак родом із Вінниччини, тривалий час жив у Львові, а упродовж трьох останніх років — у Тернополі. Його рідне село зазнало геноциду, організованого сталінським режимом у 1932-1933 років.

«Тягав тіла померлих на цвинтар за 300 г хліба»

— Про Голодомор потрібно розповідати молоді, щоб знала правду, що довелося пережити нашому народові. Мої діти знають історію нашої родини до сьомого покоління. Я телефонував до них, нагадав, щоб запалили свічку. Для нас це біль… Сьогодні я вперше випадково потрапив на такий захід, проте я радше волію засвітити свічку вдома і помолитися в тиші, — поділився особистим пан Віталій. — Мої дід і бабуся по татовій лінії пережили голод. Мешкали вони у селі Тростянчик Тростянецького району Вінницької області. Дідусь був 1924-го року народження, бабуся — 1925-го, у час Голодомору вони були дітьми, той жах закарбувався в їхній свідомості на все життя. Є статистика, що серед чоловіків, які народилися в СРСР у 1924 році, вижили лише 8 %. Мій дід дивом врятувався. Це щастя від Бога! У Тростянчику я прожив перший рік свого життя, згодом ми із сестрою їздили туди на канікули. Не раз чули спогади про голодні роки. Бабуся хотіла виговоритись, а дід мовчав — не згадував ні про пройдену війну, ні про Голодомор.

Сьогодні я заглянув в інтернет і натрапив на сумну історію про наше село на Вінниччині. Упродовж 1932-1933 років приблизно четверта частина населення села померла від голоду. Біля хати моїх рідних пролягала дорога на кладовище. Щодня вони бачили страшну картину: місцевий чоловік тягнув вручну туди тіла померлих, за це йому влада давала 300 г хліба. Коней у селі вже не було, щоб запрягти, — всю худобу з’їли. Засипав тіла ґрунтом на 40 см, пси розкопували і розтягали останки… Були на Вінниччині випадки людоїдства, у нашому селі говорили про родину, яка з’їла свою дитину. Моя бабуся розповідала, що її батьки не випускали дітей на вулицю, бо боялися, щоб не вкрали. Голод змінює психіку — людина не може себе контролювати. Добре, що наше покоління вже не знає цього.

«Що страшніше: голод чи війна?»

— Село Тростянчик розташоване на березі Південного Бугу. Щоб вижити, люди ішли з граблями до водойми і виймали мушлі, іноді вдавалося зловити рибину, — продовжує співрозмовник. — Моя бабуся зростала у багатодітній сім’ї, у батьків було шестеро дітей, на щастя, їм вдалося вижити. Її батько Володимир Шевчук (мій — прадід) брав участь у Першій світовій війні, дослужився до офіцерського чину. Коли під час Голодомору почали відбирати у селян зерно, він спритно заховав мішок зерна біля річки і приносив по жменьці додому. Ще трохи збіжжя заховав у сусіда — члена колгоспу, але той не повернув їм, бо не мав чим прогодувати своїх дітей. На жаль, родина сусіда вимерла, їм і пшениця не допомогла. Бабуся згадувала, як її мама Гафія зварила якось суп із лободи та кори. Діти посідали до столу голодні, а батько присунув до себе казанок, взяв дерев’яну ложку і майже половину з’їв. «Що ти робиш? Діти голодні…» — обурилась Гафія. «Якщо я здохну, ти здохнеш, то і дітей не стане, а якщо ми виживемо, то і дітей спасемо, мусимо підтримувати себе», — відповів. У час Голодомору на Вінниччині вживали слово «здохли» замість «померли», бо люди гинули, тіла лежали по селі, їх не відспівували священники. Це гірше за пекло…

«Що було страшніше: голод чи війна?» — якось запитав я бабусю. «Віталику, піди подивився в селі на пам’ятник односельцям, які загинули у Другій світовій війні. На табличці там вказано близько 70 прізвищ чоловіків, а від голоду в селі загинуло понад 300 людей, серед них — жінки, вагітні, діти… Родина мого діда в Тростянчику була дуже бідна, ходили в колгосп, то їх не дуже трясли, рятувались, як могли. Західна Україна не зазнала голоду, бо належала тоді до Польщі. Галичани збирали продукти, щоб передати у Центральну і Східну Україну, проте на кордоні по Збручі не пропускали цей вантаж. Ще один штучний голод мої рідні з Вінниччини пережили після Другої світової війни — у 1947-ому році. Мій дід на війні служив у ракетній артилерії.

Згадував, що коли радянські війська захопили місто Кенігсберг, солдати грабували коштовності. Дід теж привіз звідти додому клуночок срібла. У нього було п’ятеро сестер, брат помер від голоду, його батько (мій прадід) повернувся з війни поранений. Щоб прогодувати сестер, мій дідусь поїхав у Західну Україну і там виміняв те срібло на борошно, продукти. Якось я прочитав фразу, що Західна Україна, яку голод не зачепив, вшановує померлих українців, а Східна Україна замовчує. Проте вважаю цю думку помилковою, бо східняки переживають все тихо — в хаті. Голодомори — трагедія всього українського народу, яка не повинна ніколи повторитися.